У розмові для циклу Інституту Кеннана "Витоки війни" Майкл Кіммідж і Томас Райт аналізують період від початку президентства Джо Байдена до повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Райт, дослідник Brookings Institution, який згодом працював у Раді національної безпеки США, відокремлює те, що спостерігав поза урядом, від власних припущень про мотиви Володимира Путіна.
Від Ірландії до вивчення суперництва великих держав
Майкл Кіммідж: Перш ніж перейти до війни, розкажіть про інтелектуальний шлях, який привів вас до цієї теми. Ваша кар'єра поєднує державну службу, академічне середовище й аналітичні центри.
Томас Райт: Я виріс в Ірландії, а 2001 року приїхав до США навчатися в аспірантурі. Захистив дисертацію в Джорджтаунському університеті й наприкінці 2011 року повернувся до Вашингтона та почав працювати в Brookings. Коли Фіона Гілл 2017 року перейшла до адміністрації Трампа, я змінив її на посаді керівника Центру США та Європи. У Brookings я залишався до початку 2022 року, коли перейшов до Ради національної безпеки.
Мої наукові інтереси – трансатлантичні відносини та, ширше, еволюція великої стратегії США після Другої світової війни. Після фінансової кризи мене зацікавило повернення того, що нині називають суперництвом великих держав або стратегічною конкуренцією, особливо за умов взаємозалежності. Порядок після холодної війни поступався конкурентнішій системі, але великі держави залишалися пов'язаними фінансовими ринками, критично важливими мінералами й технологіями. Про це я писав у книжці 2017 року All Measures Short of War.
Коли Росія почала повномасштабне вторгнення, я вже роками вивчав повернення геополітичної конкуренції. Але, як і всі, не знав, наскільки далеко вона зайде: чи повторить Росія обмежені дії на кшталт Грузії 2008 року й України 2014-го, чи спробує щось значно більше. Майже за десять років протистояння різко посилилося, а держави виразніше стали по різні боки.
Пандемія не об'єднала великі держави
Майкл Кіммідж: Разом із Коліном Калем ви писали про геополітику пандемії. Як ця криза змінила міжнародне середовище, у якому виникла війна?
Томас Райт: Ми порівнювали реакцію на фінансову кризу 2008 року, коли міжнародна координація була значною, особливо з Китаєм, із розпадом співпраці у 2020-2021 роках. Адміністрація Трампа була частиною пояснення, але важила й ширша тенденція.
Сформувалося замкнене коло: геополітична конкуренція ускладнювала боротьбу з COVID-19, бо держави менше ділилися інформацією та допомогою, а пандемія, своєю чергою, посилювала недовіру між великими державами. Пандемія без кордонів була, мабуть, найближчим аналогом вторгнення прибульців – спільної загрози, яка мала б породити співпрацю. Сталося протилежне.
Тоді ми ще не розуміли масштабу ізоляції Путіна й того, що він вийде з неї з дедалі радикальнішими уявленнями про історію, російський націоналізм і російський проєкт. Геополітичні ударні хвилі пандемії відчутні досі.
Байден не збирався просто відновлювати старий порядок
Майкл Кіммідж: Джо Байден прийшов до влади з обіцянкою "Америка повернулася". Чи була його адміністрація реставраторською?
Томас Райт: Така репутація частково виникла через те, що президент Байден говорив про НАТО й американську зовнішню політику в категоріях, які сягали Другої світової війни. Адміністрація також прагнула чіткого розриву з Дональдом Трампом, особливо у ставленні до союзів. Але команда розуміла: світ змінився, і адміністрація Байдена не може просто повернутися до моделі адміністрації Обами.
Головним зсувом стало визнання, що світову політику значно більше визначатиме суперництво великих держав, передусім із Китаєм. США мали підтримувати конкурентну перевагу, інвестуючи у власну силу – стійкі ланцюги постачання, технології та передове виробництво, – поглиблюючи союзи й протидіючи просуванню Китаю.
Жорсткіша політика щодо Китаю була не просто продовженням першого терміну Трампа. Вона відображала висновок, що світ фундаментально змінився. Байдена часто називали технократом-реставратором, але суттєва зміна політики вже відбувалася.
Майкл Кіммідж: Пандемія залишалася вагомим чинником і протягом 2021 року.
Томас Райт: Безумовно. Хвилі "Дельти" й "Омікрона" були одними з найгірших етапів пандемії. Важив і особистий вплив на лідерів. Коли директор ЦРУ Білл Бернс приїхав до Москви попередити, що США знають про план вторгнення, він не зустрівся з Путіним особисто, а говорив телефоном із московського офісу. Путін і далі надзвичайно боявся контактів. Пандемія формувала суспільства й зовнішню політику, але проявилася також у глибоко особистій ізоляції російського президента.
У січні 2021 року Україна не була головним пріоритетом
Майкл Кіммідж: За першого терміну Трампа Україна глибоко ввійшла у внутрішню політику США. Яке місце вона посідала на початку президентства Байдена?
Томас Райт: Тоді я був поза урядом і не знав внутрішнього розподілу пріоритетів. Наскільки розумію, Росія та Україна в перші тижні не посідали центрального місця в порядку денному. Не тому, що адміністрації бракувало відданості Україні. Просто 20 січня не було доказів, що Росія готує щось понад попередні загрози.
Адміністрація не хотіла нового "перезавантаження" з Москвою, але прагнула зосередитися на Китаї та ширших стратегічних питаннях. Після продовження СНО-III підхід полягав у тому, щоб стежити за змінами, за потреби давати відсіч і зберігати сильний альянс НАТО.
Російська військова активність навколо України навесні стала першим моментом, коли посадовці почали питати, чи Москва лише подає сигнал, чи готує щось небезпечніше. Це занепокоєння сприяло саміту Байдена й Путіна та зробило адміністрацію уважнішою до наступних подій. Україна почала забирати дедалі більше часу високопосадовців.
Майкл Кіммідж: Чимало з них працювали з Україною ще за Обами. Чи допоміг цей досвід?
Томас Райт: Чесна відповідь – я не знаю, але гадаю, він допомагав розуміти країну й швидко реагувати. Досвід може створити й ризик: люди припускають, що нова криза – лише поступова версія попередньої. Вони можуть чекати обмеженого кроку на Донбасі чи чергової спроби підірвати Мінський процес, а не повномасштабного вторгнення.
Команда Байдена заслуговує на визнання за те, що припустила можливість розриву з попередньою моделлю. Їй також довелося подолати успадковане від доби Обами небажання робити кроки, які могли вважати ескалаційними, зокрема постачати Javelin. Президент Байден зрештою поділяв думку Барака Обами, що Україна не є підставою відправляти американців воювати з Росією. Проте після осінніх попереджень адміністрація позбулася значної частини попередньої боязні ризику.
Союз із реальними суперечностями
Майкл Кіммідж: Наскільки успішною була спроба відновити трансатлантичні відносини у 2021 році?
Томас Райт: Ззовні мені здавалося, що європейці вітали Байдена, але не дуже любили гасло "Америка повернулася". Вони хотіли розуміти порядок денний. Афганістан спричинив серйозне напруження, особливо з Британією та іншими союзниками, які відчували, що їх інформували, а не консультувалися з ними. AUKUS теж сильно зашкодив відносинам із Францією, хоча я вважаю і вихід з Афганістану, і AUKUS обґрунтованими рішеннями.
Напруження виникло ще під час переходу влади, коли європейці підписали з Китаєм Всеосяжну інвестиційну угоду попри сигнали, що майбутня адміністрація США заперечувала проти укладення угоди до проведення консультацій. Тож коли Білий дім почав отримувати розвіддані про російські плани, альянс був сильнішим, ніж за Трампа, але не переживав безхмарної золотої доби.
Варто розглянути й альтернативний сценарій. Якби Байден залишив війська в Афганістані, Путін міг би озброювати талібів чи інші групи для нападів на них у відповідь на американську підтримку України. У різні моменти війни здавалося, що Путіна дратувало, що США не були залучені до інших активних конфліктів, які дали б йому важелі впливу.
Чому Європа не повірила попередженням
Майкл Кіммідж: Вашингтон і кілька європейських урядів дуже по-різному оцінювали загрозу. Німеччина сумнівалася майже до 24 лютого. Як ви це пояснюєте?
Томас Райт: Прийшовши до уряду, я був вражений обсягом доступної розвідувальної інформації. Не всіма даними можна було ділитися з іншими країнами. Велика Британія бачила майже все те саме, що США, але передача певних типів інформації іншим союзникам вимагала дотримання спеціальної процедури й дозволу найвищого рівня. Доступ до доказів був нерівним.
Було також важко повірити, що Путін настільки радикально порве з попередньою поведінкою. Повномасштабне вторгнення здавалося ірраціональним. США поділилися достатніми даними, але деяким урядам однаково було складно прийняти, наскільки змінився світ.
Порівняння з Іраком 2003 року хибне. Адміністрація Джорджа Буша подавала розвіддані, щоб виправдати війну, яку хотіла вести. У 2021-2022 роках команда Байдена розкривала дані, щоб запобігти війні, якої відчайдушно не хотіла. Якби попередження стримали Росію, а потім склалося б враження, що Вашингтон даремно нагнітав загрозу, це був би добрий результат.
Путін тягнув час
Майкл Кіммідж: Від листопада 2021-го до лютого 2022 року дипломатія стала гарячковою. Росія вимагала, зокрема, повернути військову присутність НАТО до стану перед 1997 роком. Це була спроба розколоти альянс?
Томас Райт: Ще до мого приходу в адміністрацію Джейк Салліван казав мені, що США випробовують усі засоби стримування й дипломатичні канали, хоча докази свідчать: Путін уже ухвалив рішення і готовий платити високу ціну. Єдиним кроком, який Байден виключив, було розміщення в Україні американського контингенту, напад на який втягнув би США у війну.
Не думаю, що Путін очікував згоди європейських урядів. Вимога відвести сили НАТО до рубежів 1997 року була надто радикальною майже для кожного великого європейського уряду. Йому був потрібен час, а просто не відповідати на дзвінки Емманюеля Макрона та інших лідерів він не міг. На мою думку, Путін тягнув час. Він волів би бачити роз'єднаний альянс, але очікував швидкої перемоги й подальшого пристосування світу.
Весняне нарощування сил, Женевський саміт і стаття Путіна
Майкл Кіммідж: Як ви тлумачите нарощування російських сил у квітні 2021 року, Женевський саміт у червні та липневу статтю Путіна про росіян і українців як один народ?
Томас Райт: Я був поза урядом і дізнався про нарощування з відкритих повідомлень. У ретроспективі це очевидний передвісник. Особливо непокоїло, що Росія відвела людей, але залишила техніку біля України.
Саміт був розумною спробою знайти дипломатичне рішення. Згодом адміністрація була готова обговорювати європейську безпеку на взаємній основі: якщо Росія хотіла обмежень щодо ракет чи розміщення військ, мала запропонувати рівноцінні кроки. Україну, схоже, докладно не обговорювали. Можливо, тому, що Путін не намагався обміняти загрозу вторгнення на поступки. Він хотів вторгнутися й вирішував, як це зробити.
Липнева стаття була надзвичайно важливою. Вона показала одержимість Путіна Україною та його історичним наративом. Можливо, в ковідній ізоляції він так занурився в ці ідеї, що захотів утілити їх. Стаття відкрито заперечувала існування України як незалежної суверенної держави.
Усе подальше свідчить, що він глибоко відданий цьому погляду й хоче підкорити Україну. Однак його війна створила саме те, чого він нібито боявся: Україна добре озброєна й глибоко ворожа до Росії, бо Росія вторглася та вбила так багато її людей. Стаття пояснює і початок війни, і те, чому вона триває.
Афганістан не спричинив вторгнення
Майкл Кіммідж: Дехто вважає, що крах в Афганістані переконав Путіна у слабкості США. Чи вплинуло це на його рішення?
Томас Райт: Я так не вважаю. Весняні навчання, залишена техніка й липнева стаття показують, що підготовка почалася раніше. Доказів у мене немає, але, за моєю особистою версією, Путін ухвалив рішення про вторгнення під час ковідної ізоляції, можливо, ще за президентства Трампа.
Мені близька думка про старого, який поспішає. Путін міг вважати, що лише він здатен виконати цю нібито історичну місію, що наступник не зможе цього зробити й що його вікно можливостей зачиняється. Він поділяє уявлення про визначальну роль великих особистостей у владі й має величезну віру у власну роль та спадщину.
Афганістан міг вплинути на реакцію США. Швидкий крах афганського уряду й перемога талібів нагадали про потребу планувати найгірші сценарії, а не відкидати їх як малоймовірні. Адміністрація не могла дозволити собі другого великого сюрпризу, тому створила групи для опрацювання сценаріїв, ретельно готувалася й завчасно попереджала.
Посадовці пам'ятали й два попередні шоки: російську анексію Криму 2014 року та втручання у вибори США 2016-го. Цей досвід привчив їх очікувати несподіваних поворотів і думати, як випередити кроки Путіна.
Розвіддані стали інструментом державної політики
Майкл Кіммідж: Адміністрація почала публічно розкривати розвіддані про план вторгнення й можливі операції під чужим прапором. Це разюче відрізнялося від дій під час попередніх криз. Чому це мало значення?
Томас Райт: Це був потужний спосіб формувати інформаційне середовище й підвищувати обізнаність. Найближчий відомий прецедент – виступ Едлая Стівенсона в ООН під час Карибської кризи, але то була одна офіційна презентація, а не тривала публічна кампанія.
Наскільки я розумію, ініціатива походила від Ради національної безпеки, хоча це варто перевірити. Розвідувальна спільнота слушно турбувалася про джерела й методи. Коли згодом я брав участь у рішеннях щодо розсекречення, процедура була суворою. Високопосадовець не міг просто вимагати оприлюднення інформації; треба було довести необхідність, точність і безпечність публікації.
За обережного використання й без вибіркової подачі розсекречені дані дуже дієві. Вони не зупинили Росію, але поставили Москву в незручне становище й підготували світ. Коли вторгнення почалося, деякі уряди, що сумнівалися, швидко змінили позицію, бо вже ознайомилися з доказами й можливим сценарієм.
Одержимість Путіна та його високий больовий поріг
Майкл Кіммідж: Чому Путін вторгся 2022 року, а не 2014-го чи 2018-го? Яким був головний мотив?
Томас Райт: На мою думку, він хотів забрати Україну. Він не вважає її справді незалежною країною і хотів фактично завоювати її. Можливо, очікував легкої операції, але, гадаю, був готовий діяти, навіть якби вона виявилася важкою.
Його больовий поріг дуже високий. Україна – його білий кит, він глибоко відданий цій меті. Він мав можливості завершити війну й домогтися масштабного перезавантаження з адміністрацією Трампа, зокрема на умовах, які багатьом із нас були б дуже неприємні. Він цього не зробив, бо Україна – його одержимість.
Вибір часу міг бути пов'язаний із ковідною ізоляцією та відчуттям, що йому бракує часу завершити проєкт, поки він іще при владі й сповнений сил. Можливо, майбутні докази покажуть інше, але це найпростіше пояснення. Рішення ухвалив Путін. У російській системі могли глибоко непокоїтися, але думка інших не могла його зупинити.
Міжнародний порядок зламався
Майкл Кіммідж: Коли почалося протистояння Путіна із Заходом – під час Помаранчевої революції 2004 року, після Мюнхенської промови 2007-го чи пізніше?
Томас Райт: Це була еволюція, а не один розрив. Мюнхен став очевидною віхою, бо Путін публічно висловив гнів на Захід, а далі була війна в Грузії. Проте його радикалізація тривала у 2010-х і 2020-х роках.
Майкл Кіммідж: Як повномасштабне вторгнення вписується в ширший розпад міжнародного порядку?
Томас Райт: Система витримала багато потрясінь – фінансову кризу, COVID-19, російський напад на Україну 2014 року та інші. Вона вижила під значним тиском. Тепер, на мою думку, вона зламалася через Сі Цзіньпіна, Путіна й Трампа.
Повномасштабне вторгнення стало переломним, бо повернуло в Європу велику війну. До вторгнення в найгіршому сценарії говорили приблизно про 50 тисяч втрат. Через чотири з половиною роки йдеться орієнтовно про півтора мільйона. Росія віддалилася від Заходу, але не ізольована у світі. Вона ближча до Китаю, ніж будь-коли, має зв'язки з Індією та Бразилією, а її військові відносини з Північною Кореєю та Іраном особливо вагомі.
Рубікон перейдено. Передача Росією технологій і військової допомоги партнерам матиме наслідки в Азії, особливо для Північної Кореї та Китаю. Зв'язки між війною в Європі й війною на Близькому Сході – також частина нового порядку.
Європа перевершила очікування
Майкл Кіммідж: Що війна зробила з Європою?
Томас Райт: Європа діяла доволі добре, хоча не бездоганно. Я хвилююся, чи зможуть уряди підтримувати вищі оборонні витрати та єдність під тиском внутрішньої політики, особливо без допомоги США. Але Європа перевершила очікування, виявила значну солідарність і зробила великий стрибок.
США мають допомагати Європі ставати самостійнішою й стійкішою, зокрема до змін в американській політиці. Водночас роль США у війні та архітектурі європейської безпеки залишається ключовою. У перші роки американське лідерство було незамінним, зокрема щоб допомогти Європі координувати свої дії. Європа вже тоді робила більший сукупний фінансовий внесок, тоді як США робили набагато більше у військовій сфері. Відтоді європейці дуже добре діють у надзвичайно складних обставинах.
