"Росія хотіла б укласти угоду, але Зеленський із якихось причин не хоче її укладати", – заявив Дональд Трамп 10 жовтня, розповідаючи журналістам про свою останню розмову з Володимиром Путіним. Потім він повідомив, що російський президент дуже прагне миру, що Зеленський уже багато разів міг закінчити війну і що Україні варто обрати нового президента. Коли людина, яка очолює наймогутнішу демократію світу, говорить такі речі, цілком природно запитати, наскільки глибоко мала зануритися американська політика, щоб російський агресор перетворився на миротворця, а президент країни, на яку напали, став головним винуватцем війни, що вже чотири з половиною роки спустошує його державу.
Отже, Трамп не знає, чому Зеленський відмовляється від угоди, якої нібито прагне Путін. Президенту Сполучених Штатів, попри всі розвідувальні служби, дипломатичні звіти та військові оцінки, які він отримує щодня, чомусь не впадає в око досить простий факт. Росія напала на Україну, окупувала її території, зруйнувала міста та вбила десятки тисяч її громадян. Російська армія вже багато років намагається реалізувати задум свого президента щодо остаточного знищення української незалежності. Зеленський очолює країну, яка захищається від цієї агресії, а її громадяни мають достатній досвід спілкування з Росією, щоб розуміти справжню ціну обіцянок Кремля та укладених із ним угод.
Мабуть, з погляду Трампа на міжнародну політику, надзвичайно дивно, що українці виявляють таку відданість власній країні. Чому б їм просто не віддати росіянам те, чого ті вимагають, не погодитися на зміну своїх кордонів і не дозволити американському президенту нарешті оголосити про ще один великий дипломатичний успіх? Що це за впертість народу, який після років бомбардувань, тисяч похоронів і мільйонів вимушено переміщених людей досі наполягає на праві самостійно визначати своє майбутнє? Для людини, яка сприймає весь світ як простір для укладання угод, українська свобода, очевидно, є категорією, яку важко зрозуміти.
Особливо огидною є легкість, із якою Трамп говорить про мирні наміри Путіна. Російський президент, судячи з його власних вимог, очікує, що Україна передасть йому навіть ті території, які російська армія так і не змогла захопити. Немає жодних доказів того, що він відмовився від імперських цілей, які стали причиною вторгнення до суверенної України. Однак Трампу достатньо того, що Путін під час лагідної телефонної розмови запевняє його у своєму прагненні миру. Чотири з половиною роки руйнувань виявляються менш вагомими, ніж кілька путінських шепотінь, які американський президент чує на іншому кінці телефонної лінії.
Історія знає подібні моменти, коли західні лідери вірили, що можуть задовольнити агресора поступками. У 1938 році Невілл Чемберлен підписав Мюнхенську угоду, за якою Чехословаччину принесли в жертву територіальним амбіціям Гітлера, а потім повернувся до Лондона, переконаний, що забезпечив Європі мир. Уявімо, що після нападу Німеччини на Польщу роком пізніше він заявив би британській громадськості, що Гітлер щиро прагне домовленості, але поляки з якихось відомих лише їм причин уперто відмовляються припинити війну. Залишалося б тільки порадити їм обрати нового президента, який виявився б більш поступливим у переговорах із Берліном.
Хоч би яким гротескним видавалося таке гіпотетичне висловлювання, сьогодні його логіка звучить з уст американського президента. Проте варто пам'ятати про одну історичну відмінність. Попри катастрофічну політику умиротворення Гітлера, 3 вересня 1939 року Чемберлен оголосив війну нацистській Німеччині після її нападу на Польщу. Зрештою він усе ж усвідомив межу, за якою відступ перед агресором перетворюється на національне приниження. Трамп же після більш ніж чотирьох років російського вторгнення досі намагається переконати світ у щирості путінського прагнення миру та пояснити, як Зеленський своєю поведінкою руйнує плани російського президента.
Наскільки теплими стали їхні стосунки, вирішив розповісти радник Путіна Юрій Ушаков. Після дев'яностохвилинної розмови двох президентів Ушаков повідомив, що жоден із них не хотів першим переривати зв'язок, тож зрештою вони зробили це одночасно. Яка зворушлива сцена! Можна подумати, що йдеться про телефонну розмову двох закоханих підлітків, які після опівночі ніяк не можуть покласти слухавку, довго прощаються, просять одне одного першим завершити розмову й нарешті домовляються покласти слухавки одночасно. Бракувало лише того, щоб Ушаков розповів нам, хто останнім побажав іншому доброї ночі.
Кремль, очевидно, настільки захоплений теплотою цих стосунків, що вважає: світ заслуговує дізнатися навіть про найніжніші їхні подробиці. Поки два президенти змагаються в тому, хто довше залишатиметься на зв'язку, російські пілоти підіймаються в повітря й прямують до українських міст із бомбами, призначеними для людей, які тієї самої ночі намагатимуться врятувати своїх дітей. Гротескність розповіді Ушакова стає майже нестерпною, якщо зіставити сентиментальність двох впливових чоловіків із реальними наслідками їхньої політики.
Лише за кілька годин після домовленості Трампа з Путіним російські бомби впали на житлові будинки в Запоріжжі. Серед щонайменше двадцяти загиблих були й діти. Reuters опублікувало свідчення дідуся шестирічної дівчинки, тіло якої дістали з-під завалів. Наприкінці жовтня вона мала святкувати свій день народження. Її дідусь стояв біля тіла онуки й плакав, тоді як американський президент пояснював, що Путін прагне миру. Я намагаюся уявити, як Трамп пояснив би цій людині, що життя його онуки забрала армія президента, який так сильно хоче домовленості, але Зеленський, бачте, з якихось причин не бажає йому назустріч піти.
Українці роками бачать подібні картини. Люди лягають спати, одягнувши дітей так, щоб у разі тривоги можна було негайно спуститися до укриття. Родини прощаються на залізничних вокзалах, батьки впізнають тіла своїх синів, а ті, хто втратив домівки, продовжують жити в містах, що зазнають нових атак. Сьогодні мільйони українців могли б жити набагато спокійніше, якби погодилися дозволити Москві вирішувати їхнє майбутнє. Але вони обрали залишитися народом, який має право на власну державу, мову, кордони та політичну долю. Саме це рішення Трамп називає небажанням Зеленського укласти угоду.
Симпатії Трампа до Путіна тепер набули цілком конкретного економічного вираження. Після телефонної розмови 9 жовтня американська адміністрація видала дозвіл, який тимчасово послаблює санкційні обмеження на торгівлю російським дизельним пальним. Трамп оголосив про постачання, загальний обсяг яких, за його словами, може сягнути 4,8 мільйона тон. Він публічно подякував Путіну за таку домовленість, тоді як європейські держави застерігали, що будь-яке послаблення тиску на Москву може сприяти фінансуванню її війни.
Варто усвідомити масштаб політичного приниження, яке тут відбулося. Протягом багатьох років Сполучені Штати намагалися обмежити доходи російської держави від експорту енергоносіїв саме тому, що ці кошти допомагають підтримувати її військову машину. Тепер президент США особисто домовляється з Путіним про повернення російського пального на ринок і представляє цю домовленість як великий успіх. Усе це відбувається напередодні проміжних виборів до Конгресу США, коли ціни на дизельне пальне стали серйозною внутрішньополітичною проблемою для Білого дому.
У поясненні Трампа є майже образлива іронія. Його адміністрація намагається пом'якшити наслідки масштабних потрясінь на енергетичних ринках, спричинених, серед іншого, війною проти Ірану, яку розпочали Сполучені Штати та Ізраїль. Однак звинуватити в дорогому пальному зручніше Зеленського. За такою логікою, український президент мав би припинити атаки на російські нафтопереробні заводи, оскільки вони нібито шкодять інтересам американських фермерів і транспортних компаній. Американський далекобійник посідає чільне місце в міркуваннях Трампа про війну, тоді як українська дитина в укритті залишається майже невидимою.
Українські атаки на російські нафтопереробні заводи мають чітке військове та економічне обґрунтування. Вони знижують спроможність Москви забезпечувати виробництво й постачання пального, збільшують витрати російської воєнної економіки та змушують агресора витрачати частину ресурсів на захист промислових об'єктів. Росія роками систематично знищувала українську енергетичну інфраструктуру, намагаючись залишити мільйони людей без електроенергії та опалення. Коли Україна відповідає ударами по об'єктах, важливих для російської воєнної економіки, Трамп реагує роздратуванням і вимагає від Зеленського припинити атаки. Можна лише запитати, як відреагував би президент США, якби іноземна держава роками бомбардувала американські міста, а потім союзник заборонив йому завдавати ударів по її військовому потенціалу.
Зеленський запропонував розумне рішення, яке можна перевірити на практиці. Україна припинить атаки на російську енергетичну інфраструктуру, якщо Росія одночасно припинить удари по українській. Ця пропозиція передбачає елементарний баланс зобов'язань, який мав би стати відправною точкою будь-якого серйозного посередництва. Однак Трамп раніше наполягав на односторонньому припиненні атак Києвом, тоді як Путін отримав послаблення обмежень на експорт пального. Такий розподіл поступок і вимог дає Москві змогу зберігати військові та економічні вигоди від агресії, водночас створюючи для України додаткові перешкоди в її обороні.
Саме в цьому полягає найбільша шкода, якої Трамп завдає американській зовнішній політиці. Колись важко було уявити, що президент Сполучених Штатів публічно повторюватиме аргументи держави, яка вторглася до європейської країни-сусіда, дякуватиме її президенту, поки російські бомби вбивають мирних жителів, і вимагатиме політичних та військових поступок від жертви агресії. Ще два роки тому така заява з Білого дому викликала б приголомшення навіть серед тих, хто виступав за переговори з Москвою. Сьогодні Трамп настільки швидко розширює межі політично прийнятного, що нам доводиться майже щодня нагадувати собі, наскільки драматичні зміни відбулися.
Протягом десятиліть Америка будувала свій міжнародний авторитет на союзах, гарантіях безпеки та захисті принципу, згідно з яким сильніша держава не має права просто захоплювати територію слабшого сусіда. Звичайно, історія американської зовнішньої політики містить і серйозні помилки, зокрема грубі порушення саме цих принципів. Проте лідерство США у вільному світі ґрунтувалося на політичній ідеї, що демократичні держави мають спільний інтерес в обмеженні агресивного застосування сили. Тепер Трамп відсуває цю ідею на другий план, віддаючи перевагу особистим домовленостям, кулуарним оборудкам, тиску на союзників і незрозумілій поступливості щодо Путіна. Наслідки такої поведінки відчуватимуться ще довго після його відходу з Білого дому.
Для демократичних союзників Америки це особливо небезпечний досвід. Якщо американський президент сьогодні може представляти агресора як миротворця, а країну, на яку напали, – як перешкоду на шляху до миру, то чого можуть очікувати держави, які покладаються на американські гарантії безпеки? Що така логіка означатиме для країн Балтії, Польщі чи будь-якої іншої держави, яка одного дня може зіткнутися з вимогами значно сильнішого сусіда? Міжнародний порядок зберігається не завдяки красномовству декларацій про свободу, а завдяки готовності наймогутніших його учасників діяти відповідно до принципів, які вони взяли на себе зобов'язання захищати.
Особливу зухвалість становить заклик Трампа до українців обрати нового президента. Володимир Зеленський був обраний голосами українських громадян у 2019 році, а чергові вибори відклали відповідно до закону через воєнний стан. Проведення вільних, безпечних і рівноправних виборів у країні, де щодня бомбардують міста, мільйони людей перебувають за кордоном у вимушеній еміграції, а значна частина території окупована, – це проблема, яку важко розв'язати одним побіжним зауваженням президента перед телекамерами. Зеленський уже запропонував провести вибори, якщо Росія погодиться на повне припинення вогню строком на шістдесят днів. Однак Путін досі навіть не підтвердив готовності прийняти таку пропозицію.
І звідки Трамп узагалі взяв право вказувати українцям, кого вони повинні мати за президента? Невже право українського народу на демократичний вибір закінчується там, де починається невдоволення одного американського політика? Якщо Трамп вважає, що Зеленський має піти лише тому, що відмовляється приймати його домовленості з Путіним, то йому варто принаймні виявити більше поваги до народу, який захищав свій демократичний вибір навіть зі зброєю в руках. Українці вже заплатили за свободу надто високу ціну, щоб хтось у Вашингтоні визначав, який президент є достатньо слухняним, аби заслуговувати на право вести їх у майбутнє.
Зрештою, Трампу варто бути обережнішим, коли він рекомендує іншим державам змінювати президентів. Третього листопада американці підуть на вибори до Конгресу, результати яких можуть суттєво змінити співвідношення політичних сил у Вашингтоні. Конгрес має конституційні повноваження контролювати виконавчу владу, розслідувати зловживання та, за наявності передбачених законом підстав, ініціювати процедуру імпічменту президента. Самі результати виборів не усунуть Трампа від влади, а для його усунення через імпічмент потрібна також підтримка двох третин Сенату. Проте цілком закономірно постає питання, як довго американська демократична система зможе витримувати політику, яка руйнує міжнародний авторитет країни та її відносини з найважливішими союзниками.
Не приховую, що припинення політики Трампа щодо України я вважав би надзвичайно доброю новиною для демократичного світу. Якби американські інституції одного дня на підставі фактів і конституційних процедур встановили наявність підстав для імпічменту та усунення його від посади, я справді не вірю, що в Кремлі було б багато приводів для святкування. Імовірно, не менше розчарування відчули б авторитарні лідери в усьому світі, яким ставлення Трампа до Путіна вже дало достатньо підстав вважати, що американську підтримку демократії можна підпорядкувати особистим інтересам президента. На щастя, Америка – це набагато більше, ніж одна людина в Білому домі. Вона має інституції, вільні медіа, Конгрес, суди та громадян, які протягом своєї історії неодноразово демонстрували здатність захищати демократичний лад.
Тим часом Трамп продовжує говорити так, ніби саме Зеленський повинен виправдовуватися за затягування війни. Варто нагадати ще про один факт, який американський президент уперто оминає. Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт Володимира Путіна за підозрою у воєнних злочинах, пов'язаних із незаконною депортацією українських дітей. Друг Трампа, з яким він так сердечно розмовляє телефоном, очолює режим, армія якого відповідальна за масштабні руйнування та людські страждання. Цей факт заслуговує на значно більшу увагу, ніж сентиментальні описи їхніх розмов, хоча історія про двох президентів, які не хочуть першими класти слухавку, очевидно, продається набагато легше.
11 жовтня Трамп несподівано оголосив, що Росія та Україна погодилися на енергетичне перемир'я. Зеленський висловив готовність України дотримуватися такої домовленості, але наголосив, що очікує на підтвердження з боку Москви, узгодження умов і реальні гарантії. На момент оприлюднення заяви Трампа Росія публічно не підтвердила досягнення домовленості. Я хотів би, щоб будь-яка справжня угода, здатна зупинити бомбардування українських міст, спрацювала, адже кожен день без російських бомб означає збережені людські життя. Але путінські обіцянки заслуговують лише на ту довіру, яку вони здобули його попередніми діями, – а її дуже мало або немає зовсім.
Найбільше в усій цій ситуації мене вражає те, що від українців постійно вимагають розуміння страхів, інтересів і політичних потреб інших. Вони повинні зрозуміти територіальні вимоги Путіна, проблеми Трампа через ціни на пальне, економічні труднощі Європи та втому західних суспільств від затяжної війни. Але скільки політиків готові з такою самою серйозністю поставитися до батьків у Харкові, які чекають на свою дитину біля руїн школи, до військового на фронті, який чотири роки не бачив родини, або до жінки, яка втратила чоловіка й намагається пояснити дітям, чому він більше не повернеться додому? Їхні страждання надто довго фігурують у дипломатичних переговорах лише як статистичні дані, про які побіжно згадують перед початком дискусії про території, санкції та торгівлю.
Зеленський під час цієї війни, безумовно, припускався і припускається помилок, як і будь-який лідер, який ухвалює рішення в умовах майже безперервної національної катастрофи. Українці самі вирішуватимуть, як оцінювати його політику, рішення та відповідальність. Але сьогодні він має дещо таке, чого Трамп, попри всю свою владу, гроші та політичну самовпевненість, демонструє дедалі менше розуміння. Він несе відповідальність перед народом, який відмовляється ставати предметом чужого торгу. Його країна витримала набагато більше, ніж хтось міг очікувати в лютому 2022 року, саме тому, що її громадяни вирішили: є цінності, за які варто боротися, навіть коли ціна цієї боротьби жахлива.
Трамп може дякувати Путіну, захоплюватися його нібито щирим прагненням миру, розмовляти з ним до пізньої ночі та називати партнером у великих оборудках. Він може вимагати усунення Зеленського, погрожувати українцям через атаки на російські нафтопереробні заводи й намагатися представити опір агресії як перешкоду дипломатичному успіху. Усе це залишиться в історії як частина його політичної відповідальності. Американському президентові одного дня доведеться пояснити, чому для нього було настільки важливо виправдовувати Путіна в той час, коли Україна захищала власне право на існування.
А українці продовжуватимуть захищати свою країну й після того, як завершаться телефонні розмови, зачиняться виборчі дільниці у США, зміняться президенти, а дипломати перестануть підраховувати поступки. Їхня боротьба вже довела, що свобода – це не товар, ціну якого визначають сильніші, і не привілей, який народ отримує лише за умови, що має достатньо слухняного президента.
Поки Володимира Путіна пам'ятатимуть за вторгнення, зруйновані міста, воєнні злочини та українських дітей, які так і не повернулися до своїх родин, Дональд Трамп ризикує увійти в історію цієї війни як американський президент, який дякував агресорові, а народ, що зазнав нападу, закликав змінити свого лідера.
І коли одного дня писатимуть історію українського опору, питання полягатиме не в тому, чому Зеленський не погодився передати Путіну те, що російська армія не змогла завоювати. Набагато складніше питання постане перед тими, хто вимагав від нього цього, водночас стверджуючи, що представляє вільний світ.
Юрій Ушаков подбав про те, щоб світ дізнався: Путін і Трамп не хотіли першими завершувати телефонну розмову. В українських містах, серед руїн, залишених російською армією, живуть батьки, які віддали б усе, що мають, аби їхній телефон знову задзвонив, аби вони почули голос свого сина чи доньки на іншому кінці лінії та щоб ця розмова тривала хоча б кілька секунд. Їхні діти більше ніколи не зателефонують. Поки в Кремлі з майже ніжним захопленням переповідають, як важко двом президентам було покласти слухавки, українські батьки намагаються пригадати останні слова своїх дітей – звичайнісінькі слова, про які вони тоді не знали, що більше ніколи їх не почують.
Одного дня ця війна закінчиться, і Україна почне відбудовувати свої зруйновані міста. Але жодна відбудова не поверне дітей, убитих російськими ракетами, чоловіків, які залишилися на фронті, чи років життя, які Путін відібрав у мільйонів людей. В історії цієї війни залишиться записаним і те, що президент Сполучених Штатів публічно дякував людині, яка віддала наказ про вторгнення, представляв її як щирого прихильника миру й звинувачував президента країни, що зазнала нападу, у перешкоджанні завершенню війни. Трамп може шукати виправдання в дипломатичних переговорах, цінах на пальне та американських інтересах. Але жодне з цих пояснень не применшить моральної ваги його слів, виголошених у той час, коли українці ховали своїх загиблих.
Саме тому я хотів би, щоб Дональд Трамп одного дня приїхав до України, став перед матір'ю, чию дитину вбила російська ракета, і повторив їй те, що так самовпевнено заявляв перед телевізійними камерами. Нехай пояснить їй, що Путін щиро прагне миру, але Зеленський із якихось причин відмовляється його прийняти. Потім нехай скаже їй, що українцям слід обрати іншого президента – когось, хто з більшим розумінням поставиться до вимог Путіна. Нехай розповість їй, наскільки сердечним був російський президент під час їхньої телефонної розмови, настільки сердечним, що жоден із них не хотів першим переривати зв'язок.
І насамкінець, дивлячись просто в очі матері, у якої путінська війна відібрала дитину, нехай Дональд Трамп ще раз подякує Володимиру Путіну.
