Думки Як людство знешкодило Гуллівера: 300 років найнезручнішій сатирі
Рівно 300 років тому вийшли друком «Мандри Гуллівера» Джонатана Свіфта — один із найзліших сатиричних памфлетів світової літератури, спрямований проти людської жадібності, дурості й жаги до влади. Але сьогодні цю книжку знають передусім як дитячу казку про ліліпутів і велетнів. Ще 1902 року Жорж Мельєс, батько сучасних блокбастерів, напханих спецефектами, побачив у ній насамперед нагоду для ефектних візуальних атракціонів, а наступні екранізації дедалі далі відводили Гуллівера від Свіфта. Як радикальну сатиру перетворили на невинну дитячу книжку, розповідає кінокритик Олексій Росовецький.
Олексiй Росовецький Журналіст та медіаменеджер 0
Якщо коротко, у «Мандрах Гуллівера» Джонатан Свіфт послідовно позбавляє європейську цивілізацію права вважати себе розумною, моральною та великою. А наступні три століття наша культура робила все можливе, аби це «розбачити».
Не надто вдячні сучасники почали знешкоджувати їдкий сатиричний заряд «Мандрів Гуллівера» ще до публікації. Перший видавець книжки Бенджамін Мотт побоювався політичних наслідків і пом’якшив, а подекуди взагалі вилучив частину сатиричних випадів проти британського уряду.
Перше видання вийшло 28 жовтня 1726 року загалом анонімно, під ім’ям Лемюеля Гуллівера. Це була політична й філософська сатира для дорослої освіченої публіки, а вже 1727 року з’явилася скорочена версія. А далі протягом усього XIX століття книжку послідовно вихолощували, перетворюючи на дитячу казку.
Один із провідних сучасних дослідників Свіфта, професор англійської літератури Оксфордського університету та член Британської академії Девід Уомерслі пише, що дитячі видання що далі, то більше висували на перший план фантастичні пригоди, а багато видавців узагалі залишали лише перші дві подорожі — до Ліліпутії та країни велетнів.
- Саме тоді образ людини, яку зв’язують крихітні чоловічки, поступово затьмарює те, заради чого Свіфту взагалі знадобилися ці чоловічки: щоб показати, якими дріб’язковими здаються людські амбіції, політичні чвари та боротьба за владу, якщо поглянути на них збоку. І це радикально змінює книжку. У першій частині Ліліпутія — не просто казкова країна крихітних людей, а зменшена до абсурду модель британської політики того часу.
- У другій частині Свіфт змінює масштаб: тепер уже сам Гуллівер стає маленьким, а разом із ним зменшується й звична європейська пиха. Перед королем Бробдінгнега він змушений захищати війни, зброю та політичний устрій власного світу — і вперше чує, що збоку усе це виглядає як варварство, прикрите фіговим листком цивілізації та шляхетних виправдань.
- Третя частина стає ще злішою. Тут під удар Свіфта потрапляють уже не тільки політичне свавілля, а й колоніалізм, безглузді наукові затії та самовдоволення вчених мужів, які невтомно видобувають сонячне світло з огірків і працюють над іншими проєктами, грандіозними у своїй безглуздості. Так, жарту про «британських вчених» вже три століття.
- А в четвертій мішенню стає вже сама людина — її природа, інстинкти й претензії на розумність. Свіфтовські єгу — здичавілі людиноподібні істоти, жадібні, агресивні й хтиві, стають дошкульною карикатурою на людство, в якій воно надто легко впізнає себе. Не дивно, що саме дві останні частини найгірше вписувалися у формат невинної фантастичної пригоди для дітей.
У передмові до нового ювілейного кембриджського видання Уомерслі іронізує: якщо у XVIII столітті «Гуллівер» став міжнародним хітом завдяки своїй сатирі, то в XIX–XX століттях світову популярність книжки значною мірою підтримувало вже саме те, що її сатиричний зміст навчилися не помічати. Питання лише в тому, наскільки він залишається актуальним сьогодні.
Свіфт показує політику як театр марнославства й абсурду: країна розколота через суперечку про те, з якого саме кінця розбивати яйце, а війну — як узаконене безумство, для якого держава завжди знаходить шляхетне виправдання.
Російське вторгнення в Україну виправдовували в Кремлі саме тими аргументами, над якими сатирик досхочу познущався ще триста років тому. Правитель хоче повернути «історичні землі», оголошує сусідній народ частиною «одного народу», а саме завоювання — необхідністю його врятувати й перевиховати. Неймовірно, але свіфтовська формула «напасти першим, бо сусід колись може напасти на тебе» майже дослівно збігається з логікою, якою Путін обгрунтовував вторгнення, посилаючись на загрозу з боку НАТО та України.
Свіфт, мабуть, здивувався б лише одному: як мало змінилася за триста років мова, якою людство виправдовує війни. Якщо щось і змінилося, то хіба що на гірше: свіфтовські тупоконечники й гостроконечники тепер мають соцмережі, а єгу — смартфони. Влада, як і раніше, передусім дбає про самозбереження, а закон усе так само не тотожний справедливості. Ліліпутський двір і далі винагороджує не найздібніших, а найвідданіших.
Безглуздо заперечувати, що за триста років людство докорінно змінило світ довкола себе. Ми навчилися літати в космос, розшифрували геном і створили штучний інтелект, але людські слабкості, над якими сміявся Свіфт, залишилися майже тими самими. «Мандри Гуллівера» перетворили на дитячу книжку не тому, що сатира Свіфта застаріла, а саме тому, що за триста років вона так і не змогла застаріти.
Автор висловлює особисту думку, яка може не співпадати із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.
Важливо Як раніше вже не буде: зламалися 7 базових речей і їх не відновити 
