П'ять місяців американо-ізраїльської війни з Іраном звелися до патової ситуації, у якій жодна зі сторін не говорить про перемогу. Загинуло чотирнадцять американців. Ормузька протока заблокована, а ядерні об'єкти, які Вашингтон хотів знищити, як вважають, лежать надто глибоко під землею, щоб до них дістатися. У цьому випуску подкасту Talking Geopolitics, записаному 28 липня 2026 року, ведучий Крістіан Сміт питає засновника Geopolitical Futures Джорджа Фрідмана, на що насправді розраховує Тегеран. Відповідь незручна для Вашингтона. Іран не сподівається виграти війну. Він хоче, щоб Дональд Трамп прийшов до проміжних виборів у листопаді, так і не завершивши її.
Де ця війна на американській шкалі
Крістіан Сміт: Минуло п'ять місяців від початку американо-ізраїльської війни з Іраном, і здається, що набагато більше. Удари й контрудари, перемир'я, яке то є, то його немає, принцип "заблокуєш мене – заблокую тебе". Дозвольте спершу вписати цю війну в ряд американських воєн. Ми щойно відзначили 250 років незалежності США. Наскільки ця війна екзистенційна для Сполучених Штатів з точки зору того, що поставлено на карту?
Джордж Фрідман: Почнімо з цифри. У нас, на жаль, чотирнадцять втрат. Чотирнадцять загиблих. За американськими мірками це не дуже інтенсивна війна. У В'єтнамі ми втратили п'ятдесят тисяч. Тож порівнюйте цю війну саме в такому контексті. Ми обмінюємося ударами, але по-справжньому у стані війни ще не перебуваємо. Ми не зайшли в неї настільки глибоко.
Тепер про те, що ця війна означає для Сполучених Штатів. Певне значення вона має. Але є війни екзистенційні, які загрожують майбутньому країни, і є війни, які ми обрали самі. Друга світова була, по суті, екзистенційною. Якби нас розбили Японія чи Німеччина і ми програли, майбутнє Сполучених Штатів опинилося б під великим питанням. В'єтнам, Ірак, Афганістан – це був наш вибір. Це були рішення, які ми самі ухвалили. На Іран варто дивитися так само.
Він не становить загрози для Сполучених Штатів, окрім одного виміру – і саме цей вимір президент Трамп називає головною причиною війни. Їхній ядерний потенціал. Як я вже казав у цьому подкасті раніше, однією з причин війни був страх ядерного 11 вересня: можливість завести ядерну зброю в нью-йоркську гавань на судні під чужим прапором. Аль-Каїда – розбитий режим, але саме її залишки скоїли 11 вересня, і вони отримали притулок в Ірані. Коли дивишся на стосунки Ірану з цими людьми і на їхню ідеологію, цей страх не виглядає цілком ірраціональним.
Тож наразі це не екзистенційна війна. Ми не розвалимося через неї. Економіці, можливо, буде важко, але ми не розвалимося. З іншого боку, якщо ми просто дозволимо їм розробити ядерну зброю, то в якийсь момент, на думку президента, це може стати екзистенційним. Це спроба запобігти саме такому сценарію.
Що насправді означає "екзистенційний"
Крістіан Сміт: Можна посперечатися про те, що означає "екзистенційний". Ядерний удар тієї чи іншої форми з боку Ірану по США, хай як малоймовірно чи ймовірно це виглядає, не призвів би до колапсу Америки. Але можна заперечити, що це така червона лінія, що вона майже екзистенційна.
Джордж Фрідман: Коли говорять про екзистенційне, мають на увазі виживання, але також і катастрофічні події. Уявіть, що Сполучені Штати вижили б у світі, де головними державами стали Японія і Німеччина, а ми програли війну. Це було б екзистенційним у тому сенсі, що спосіб нашого існування кардинально змінився б. Це не обов'язково означало б смерть, але це була б катастрофа. Так само один-єдиний ядерний удар по Нью-Йорку не знищив би країну, але мав би величезні наслідки для того, як ми живемо.
Тож екзистенційність – це не просто питання життя чи смерті країни. Це глибина впливу, який матиме подія. І я вважаю, саме тому Трамп постійно повертається до ядерного питання, яке, за його словами, було його головним пріоритетом – як і пріоритетом Ізраїлю. Саме тому він туди пішов. І варто пам'ятати, що Сполучені Штати вже мають, на жаль, загиблих, але це анітрохи не наближається до втрат справжньої війни. Треба розуміти, чим є ця війна, а чим вона не є. Для Сполучених Штатів це серйозна війна, але ведеться вона не так, як зазвичай ведуть війни – з великими втратами з нашого боку.
Об'єкти, до яких Вашингтон не може дістатися
Крістіан Сміт: Залишмо осторонь питання, чи варто було все це починати, і чи подобався вам СВПД, ядерна угода 2015 року. Зараз Іран не надто хоче відмовлятися від будь-якої ядерної програми, а можливості Америки, здається, доволі обмежені. Хіба це не ситуація, коли США мають зробити значно більше, щоб не дати Ірану отримати зброю?
Джордж Фрідман: Якщо я маю рацію щодо ставок – а це велике "якщо", – тоді це достатньо серйозно, щоб ми не могли просто піти. Водночас, якщо вони не погодяться відмовитися від свого ядерного потенціалу, що ми можемо зробити? Пригадайте: перед тим, як розпочалася ця війна, Сполучені Штати вже атакували ядерні об'єкти в Ірані. Знищити їх не вдалося.
Публічно кажуть – і я не знаю, наскільки це правда, – що, на думку американців, ядерний потенціал переважно захований під землею, настільки глибоко, що конвенційна зброя туди не дістає. Можливо, настільки глибоко, що навіть ядерна зброя не дістане. Гадаю, саме тому вони не атакують ядерний потенціал. Вони просто не можуть до нього дістатися.
Тож якщо припустити, що це правда і всі діють раціонально, ми намагаємося чинити на Іран максимальний тиск, щоб змусити його капітулювати саме в цьому питанні. Іранці у відповідь намагаються максимально тиснути на Сполучені Штати, їхніх союзників і решту світу, щоб змусити нас зупинитися.
Повстання, якого не сталося
Джордж Фрідман: Іран дуже багато поставив на карту. У нього на кону сам режим. Пригадайте: як повідомляється, під час придушення повстання, яке сталося лише за місяць чи близько того до початку атак, загинуло від двадцяти до сорока тисяч людей. Тобто, схоже, всередині країни існувала глибока опозиція до нинішнього режиму – КВІР, Корпусу вартових ісламської революції, сили в Ірані, яка є одночасно економічною потугою, що контролює бізнес, і військовою силою.
З нашого боку була надія, що іранці повстануть. Вони не повстали – і вже точно не після тих розправ. З іранського боку є надія, що Сполучені Штати, чи принаймні Дональд Трамп, опиняться в становищі, коли доведеться капітулювати. Тож обидві сторони перевіряють одна одну: хто з них має більше шансів витримати той біль, якого завдає їй супротивник.
Насправді ми ще не почали інтенсивну війну. Бойові дії точаться на периферії конфлікту. Вони блокують Ормузьку протоку, щоб підняти ціну на нафту і посилити тиск на Сполучені Штати. Ми б'ємо по них далеко не з тією силою, яку могли б застосувати, і на це є дві причини. По-перше, ми радше хочемо спершу дійти врегулювання. По-друге, ми не впевнені, що КВІР капітулює, хай яку силу застосуй. Тож усі сидять і перевіряють одне одного. Повномасштабної війни немає й близько, але кожна сторона чимось загрожує іншій. Це та стадія, на якій ми зараз перебуваємо. Куди це піде далі – інше питання.
Слабкий фланг Трампа – удома
Крістіан Сміт: Цього тижня ми чули, що Америка вирішила поки не ескалувати – через дефіцит ракет Patriot і запасів боєприпасів. Ви цьому вірите? У війні ж не розказують усім, що і чому робитимеш. Це відмовка чи правда?
Джордж Фрідман: Зазвичай політика не втручається в геополітику, але тут це справді політичне питання. Значна більшість американців проти цієї війни. Не лише демократи, а й республіканці – адже однією з причин, чому Трампа обрали, була його обіцянка не втягуватися в нескінченні війни на кшталт тих, що тяглися від В'єтнаму до Афганістану, із заходом в Ірак. Ті війни нікуди не привели, нічого не досягли і коштували безлічі життів. Його обрали частково саме на обіцянці більше такого не робити.
Чи його змусила ядерна загроза, чи це був його власний вибір – я не знаю, якою була його логіка, але він у це втягнувся. І це створило для нього колосальну політичну проблему. Не лише демократи, які недолюблюють його особисто в усьому, а й значна група республіканців, особливо на правому фланзі, які виступали проти попередніх воєн, вороже налаштовані і щодо цієї. Чи проголосують вони проти нього? Він і сам не впевнений.
Попереду в нього проміжні вибори до Конгресу – здається, у жовтні або листопаді. І на цих виборах він може втратити контроль над обома палатами Конгресу. Якщо він втратить обидві палати, його президентство фактично закінчується – у тому сенсі, що все, що він хоче зробити, він зробити вже не зможе. Така сила Конгресу, і Верховний суд це підтримає. Тож на кону саме його президентство. Він втягнувся у війну, яку думав закінчити дуже швидко, а вона, як і всі попередні, перетворилася на затяжну, і за кілька місяців на нього чекають проміжні вибори. Це війна, на якій він особисто вразливий.
Тож у певному сенсі, якщо називати уряд Сполучених Штатів режимом, то в питанні зміни цього режиму важелі впливу – в іранців. Якщо війна триватиме, іранці розраховують, що президентство Трампа може виявитися паралізованим. Це стає надзвичайно важливим питанням. І я думаю, іранці доволі добре розуміються на американській політиці. Вони не дурні.
Іран грає за американським календарем
Крістіан Сміт: Погляньмо уважніше на стратегію Ірану. Ми більш-менш знаємо, що вони роблять. Вони намагаються тримати Ормузьку протоку закритою і загалом максимально використовують свої переваги. У чому довгострокова стратегія? На що вона насправді розрахована?
Джордж Фрідман: В ідеалі вони хотіли б, щоб Сполучені Штати просто пішли і перестали їм заважати. Але їхня стратегія така. Вони вважають, що якщо війна триватиме, Трамп програє вибори і в Палаті представників, і в Сенаті, і в Сполучених Штатах з'явиться інша влада. Вони знають, що він цього не хоче. Вони знають, що він прагне врегулювання з ними. І вони знають: що ближче вибори, то ймовірніше, що він піде на поступки. Але лише до певної межі.
Вибори в листопаді. Він не може раптом у жовтні укласти угоду з великими поступками, бо тоді він програє вибори з усіх боків одразу. Тож вони намагаються загнати його в становище, коли його не переможуть на полі бою – це малоймовірно, – але війна просто триватиме, і йому доведеться піти на якесь врегулювання, щоб її закінчити, якщо він не хоче втратити Конгрес.
Їхній тиск працює так: вони постійно натякають, що ось-ось дійдуть згоди, і постійно цю домовленість порушують. Вони хочуть суттєвих поступок і вважають, що чим довше це триватиме, тим відчайдушнішим він стане. Хоча, гадаю, вони розуміють, що в жовтні, а можливо, і у вересні він за жодних обставин не зможе укласти угоду на піку цього тиску. Тож вони тримають тиск, начебто байдужі до його дій і до того, якої шкоди він завдає країні, розраховуючи, що рано чи пізно Трамп погодиться на угоду.
Так само й Сполучені Штати очікували, що іранці підуть на угоду, і сподівалися на це. Це гра, у якій обидві сторони, по суті, знають: Іран не може виграти цю війну, а Сполучені Штати не можуть дозволити собі ціну перемоги в ній. Хто першим здригнеться – ось у чому буде головне питання. Тож я думаю, що значна частина дипломатії – і те, як Іран порушує будь-які взяті на себе обіцянки, – це своєрідна форма перемовин. У перемовинах ти робиш ставку на те, у кого міцніші нерви, кому угода потрібніша. А іранці рухаються настільки повільно і настільки безвідповідально, що це, схоже, наводить Трампа на думку, ніби їм узагалі байдуже, чи перебувають вони у стані війни, і вони готові тягнути її нескінченно. Ось цього він витримати не може.
Крістіан Сміт: А що, якщо іранці не запропонують нічого прийнятного для Трампа, і він не встигне укласти угоду до проміжних виборів?
Джордж Фрідман: Тоді в нього є вибір. Або стати президентом зі зв'язаними руками, як це вже бувало з іншими президентами, або піти на поступки. І я думаю, іранці роблять ставку саме на те, що він піде на поступки, потрібні для завершення війни. Бо пригадайте: фракції в обох партіях, які виступають проти цієї війни, вважають, що ставки для нас у ній не такі вже й високі, що це одна з тих інших воєн, у які ми влізли без реального ризику. Вони цілком можуть навіть привітати його вихід із неї. Тож важко передбачити, ким він із цього вийде – посміховиськом чи обережним і виваженим гравцем. Саме в таке становище іранці намагаються його загнати, і становище це непросте.
Крістіан Сміт: Якщо Трамп втратить Конгрес, чи зможе він продовжувати війну після проміжних виборів?
Джордж Фрідман: Гроші виділяє Конгрес. Конгрес також може ухвалювати закони. Президент може накласти вето, але за достатньої кількості голосів проти це вето можна подолати. Наразі він контролює обидві палати з невеликою більшістю і може діяти самостійно. Після проміжних виборів, на наступні два роки свого президентства, він втратить значну частину простору для маневру.
А іранці постійно на щось погоджуються. Він оголошує, що все закінчиться за кілька днів. А тоді вони вибивають йому ґрунт з-під ніг. Досі це ставило його перед єдиним вибором – завдати масштабного удару, чого, я думаю, він не зробить. Військове вторгнення в Іран коштувало б дуже дорого, навіть якби воно вдалося.
Пригадайте: наш військовий послужний список від часів Другої світової війни не блискучий. У В'єтнамі ми не програли – ми домовилися про завершення, яке фактично дало Північному В'єтнаму все, чого він хотів, – Південний В'єтнам. В Іраку ми теж не програли війну – ми просто так і не визначили, у чому вона полягає і заради чого ми воюємо, а потім пішли додому. Та сама історія в Афганістані. У жодній з цих воєн Сполучені Штати не вийшли переможцями, бо ставки ніколи не були достатньо високими, щоб виправдати війну, яка коштує мільярди й трильйони доларів і тисячі життів. В'єтнам коштував саме стільки. Ірак теж. Саме цього він і хотів уникнути, і саме в це іранці намагаються змусити його повірити – у те, що він цього не зробить.
Чому тиск не зламає КВІР
Крістіан Сміт: Де та ідеальна точка перетину між тим, на що може погодитися Трамп, і тим, чого хочуть іранці, і чи вона взагалі існує? Іранцям, звісно, легко хотіти угоди задовго до проміжних виборів, але що саме він міг би прийняти, не вистріливши собі в ногу?
Джордж Фрідман: Він так чи так вистрелить собі в ногу, хіба що раптом завдасть настільки нищівного удару, що КВІР капітулює або розвалиться. Крім ядерного удару, якого ми, гадаю, не завдамо, я не бачу, як цього можна досягти. КВІР добре навчений, добре озброєний і, головне, лояльний – за своєю ідеологією готовий битися до смерті. В Ірані є ще й Артеш – світська армія, що веде родовід ще від шаха. Зараз вона теж стає на захист країни, бо саме для цього її й створювали. Тобто всередині Ірану є потужні військові сили.
Дехто каже, що варто вдарити по них усім, що в нас є. Крім ядерної зброї, це буде дуже важко і дуже дорого. Тож Трамп затиснутий між ціною тривалої війни та наслідками для власного президентства – з одного боку, і простим виходом із гри та відступом – з іншого. Він відчайдушно намагається домовитися про щось, з чим міг би жити, а іранці постійно щось обіцяють, а потім вибивають ґрунт з-під ніг.
Ще одна річ, якої в нас немає, – це спосіб розколоти їх зсередини, бо єдине, чим вони насправді сильні в цьому питанні, – це національна солідарність. Опозиціонери є, але вони до смерті бояться виступити проти цього режиму. Їхні сили розгорнуті так, що в разі нашого наземного вторгнення вони завдали б нам величезних втрат, і, як і в інших війнах, немає впевненості, що ми змогли б довести справу до кінця. Тож люди питають, чому ми не б'ємо по них усім, що маємо. Крім ядерної зброї, більшості того, що в нас є, просто не вистачить, бо для них на кону стоїть усе.
Крістіан Сміт: У США дедалі більше тиску, особливо з правого табору, щоб Америка якимось чином озброїла іранський народ. І Америка досі не вдарила по критичній інфраструктурі: електростанціях, мостах, опріснювальних заводах. Ці два кроки могли б спрацювати разом. Чи вижив би КВІР після такого?
Джордж Фрідман: Правильніше питання – чи вижив би він після капітуляції або врегулювання, значно скромнішого за те, чого вони хочуть. Дозвольте нагадати про дещо принципове. Коли в Тегерані на вулицях відбулися демонстрації, це формування розстріляло всіх цих людей. Не варто недооцінювати безжальність іранців щодо власного народу.
Зазвичай на війні намагаються переконати суспільство, що війна програна або що вона не варта такої ціни, і в такий спосіб породжують опозицію. Своїми діями Іран уже показав: приєднання до цієї опозиції не піде на користь ні вашому здоров'ю, ні вашому довголіттю.
Тож надія, що економічний тиск виявиться достатньо сильним, аби змусити їх капітулювати, як на мене, недооцінює фанатизм КВІР. Вони готові до цього. Вони зроблять усе, що потрібно. На відміну від інших країн, де ми воювали і думали, що зможемо відокремити населення від влади, а насправді це так ніколи й не вдалося, в Ірані зробити це вкрай важко. Цей режим, хай яким ненависним він є для всіх, дуже потужний, дуже рішучий, дуже ідеологізований і геть безжальний. Якщо вони готові були вбити десять, двадцять, тридцять тисяч людей ще до війни, що ж вони зроблять після неї? Тож я не вважаю, що удари по інфраструктурі й обмеження їхньої економіки здатні змусити їх здатися.
Крістіан Сміт: І будь-яка блокада неминуче дала б реальний ефект лише через роки.
Джордж Фрідман: Так, щоб дати ефект, знадобилися б роки. А накладати блокаду в наш час дронів і ракет, яких іранці, схоже, здатні виробляти чимало, – справа вкрай небезпечна. Ми вже не в тій добі, коли можна перекрити порти бар'єром, не будучи певними, що при цьому не втратимо й кілька власних кораблів. Тож будь-яка можлива дія – це завжди питання ціни. Іранці роблять ставку на те, що готові заплатити за виживання значно вищу ціну, ніж Трамп готовий заплатити за їхню поразку.
Виходу без болю не існує
Крістіан Сміт: Якби ви зараз опинилися в Білому домі як радник президента, що б ви йому сказали?
Джордж Фрідман: Я сказав би дуже ввічливо: пане президенте, ви геніальні, усе, що ви зробили, – чудове, а мені вже пора йти, сер. Тобто, як узагалі сказати президенту Сполучених Штатів, що він у справді складному становищі? І одне, чого точно не можна робити, – це капітулювати перед іранцями. А ще одне, чого не можна робити, – це піти без перемоги.
Тож я, чесно кажучи, не знаю, як саме це зробити. Я сказав би, що найкраща для нього стратегія – домовитися про угоду, вигідну іранцям, і отримати за неї щось на кшталт відмови від ядерного потенціалу. Але, знову ж таки, щойно це станеться, хто гарантує, що вони не відбудують його за два тижні чи за три роки? Насправді Сполучені Штати хочуть одного – щоб Іран не мав ядерної зброї. Іранці могли б піти на таку поступку, але, гадаю, вони відчувають, що їхні карти значно сильніші.
Якби ж, навпаки, Трампа не хвилювало, чи опиниться його президентство паралізованим, а натомість він відчув би, що цю війну треба закінчити, і закінчив би її, могло б виявитися, що його президентство зовсім і не було б паралізованим, що люди подивилися б на це інакше. Не знаю. Я не політик, тож уникаю політичного аналізу. Але, думаю, саме на це і розраховують іранці: що він підійде до виборів із бажанням закінчити цю війну.
Крістіан Сміт: Джордже, на цьому й зупинимося. Я радий, що жоден з нас не в Білому домі. Як завжди, щиро дякую.
