Наша спадщина мистецтва і культури була і є обличчям розвитку відповідного соціуму. Проблема творення і збереження різних видів мистецтва є питанням особливої важливості.
«Якщо ми економимо на культурі, то за що ми тоді воюємо?»
Вінстон Черчилль
Ми захоплюємося мистецькими витворами архітектури, у які геніально вписуються ті чи інші пам’ятники, чи рельєфні декори на фасадах будинків міст розвинених держав Європи, Америки чи Азії. Це має прямий або підсвідомий вплив на розвиток особистості, яка перебуває в такому оточенні. Українські міста і села, і зокрема, Львів мають у цьому свою історію. Вони були під впливом культури не тільки різних держав, але і різних очільників влади, від яких розвиток був залежним. При цьому Львів завжди був особливим, і навіть у часи польської пацифікації та московських репресій у ньому ніколи не згасало полум’я мистецтва і на загал – культури. Саме в цьому середовищі найбільше народжувалися національні лідери боротьби за українську державність. Коли у таких умовах у Львові занепала фабрика Левинського, Андрей Шептицький започаткував майстерні, що стали Львівською кераміко-скульптурною фабрикою, як підрозділ Львівської обласної організації Національної спілки художників України (ЛОО НСХУ). Варто зауважити, що у радянські часи, незважаючи на жорсткий прес комуністичної влади, це об’єднання львівських художників завоювало достатньо багато свобод. Воно досягнуло досить потужних виробничих можливостей і у творчому аспекті стало особливим тоді і тепер намагається берегти ці завойовані свободи. Львівські художники об`єднані в громадську організацію ЛОО НСХУ. Згідно законодавства України мають визначені права і повноваження у соціумі та взаємодії з органами влади. У радянському минулому такі творчі спілки входили до органів влади, яка намагалася тримати контроль над їх свободами і максимально використовувати їх інтелектуальний вплив на формування свідомості суспільства у всіх аспектах його життя і, зокрема, політичного.
Тут виникає запитання щодо теперішніх взаємовідносин різних гілок влади до творчих спілок в останній період 35-річної розбудови відновленої державності України. Щодо львівської організації, то тут завжди діяла висококваліфікована художня Рада, а в останній період – ще й Спеціальна Експертна Рада науковців щодо проблем збереження таких важливих елементів наших пам’ятників історії та культури, як: мозаїки, розписи та інше декоративно-прикладне мистецтво. Саме ця Експертна Рада може надавати не тільки у Львові найбільш кваліфіковані висновки щодо потреби і характеру збереження мистецьких творів і середовищ.
Яскравим прикладом цього є її висновки стосовно потреби та особливостей збереження у Львові мозаїчного геніального твору художника Богдана Сойки у колишньому видавництві «Вільна Україна», який зазнав повної руйнації та вимагав значних затрат для відновлення, після якого став своєрідною візиткою одного із медичних центрів Львова «Симбіотика». Це сталося тому, що Експертна Рада Спілки художників знайшла влучні висновки і пропозиції, які змогли переконати власника у доцільності збереження цього особливого витвору мистецтва, що створений у період московської диктатури.
Тут важливо наголосити, що львівське мистецьке середовище у ці «совкові» часи за певним збігом впливу протилежних ідеологій стало особливим і впливовим у масштабах всієї совітської імперії. Адже недарма сам термін декоративне мистецтво вкоренився саме у Львові та поширився на решту території так званого Радянського Союзу. Цей напрямок у мистецтві явно приховував у собі поняття модерну і сприяв широкому розвитку постмодернізму в багатьох видах образотворчого мистецтва, таких як: кераміка, скло, розписи та різноманітне мистецтво пластики у багатьох регіонах України та за її межами. Можна припустити, що це сприяло розвитку мистецтва в умовах Львівської кераміко-скульптурної фабрики. У 80-90-х роках саме ця фабрика стала європейським та світовим центром мистецтва гутного скла та кераміки. Адже тут було проведено понад тридцять відповідних європейських та світових симпозіумів. Ця львівська мистецька ініціатива 80-х років була настільки помітною та популярною, що керівництву Львівської спільноти художників (голова – Йосип Садовський) вдалося переконати найвищу репресивну владу «совка», яка вже дещо демократизувалася при лідерстві Горбачова, щодо того, де має бути збудовано центральний і найбільший виставочний зал Спілки художників у тодішньому СРСР, тобто найближче до його західних кордонів – у Львові. Саме успіхи львівських митців у Львові посприяли відповідному рішенню і Львівський Палац мистецтв з`явився на вулиці Коперника, 17.
Ще одним свідченням авторитету свободолюбивої Львівської організації Спілки художників тодішньої Радянської України став факт її остаточного впливу на місцеву комуністичну владу щодо вибору місця будівництва пам`ятника Тарасу Шевченку. Адже комуністична влада намагалася не допустити його спорудження там, де він зараз височить. Натомість вона пропонувала для нього місце у сквері біля Порохової вежі, де він фактично був би захований від людного центру. Попри заперечення влади Львівська організація Спілки художників на чолі з Йосипом Садовським, враховуючи бажання місцевих патріотів, на засіданні свого Правління прийняла історичне рішення, яке суперечило тодішній комуністичній владі. Внаслідок цього Спілкою було оголошено конкурс на спорудження пам`ятника Тарасу Шевченку на цьому місці, де він сьогодні знаходиться. А всесильна репресивна влада вже не змогла заперечити даному рішенню і фактично сприяла проведенню відповідного конкурсу.
З відновленням незалежності України частина багатьох художніх підприємств стала власністю Спілки художників. З них кілька втратило свою актуальність, решта підприємств ще залишаються у власності Спілки і є досить актуальними на даний час. Разом з тим, дана нерухомість перебуває під загрозою повної втрати. В основі такої загрози є недосконалість Статутів та законодавства, які стосуються творчих спілок. Конгломерат цих недоліків охоче використовується владою у зв`язці з олігархічними впливами, що приводить до різних способів заволодіння спілчанським майном у деяких регіонах України. Так у Львові ведеться багаторічна боротьба за збереження кераміко-скульптурної фабрики, яка тепер має назву ТОВ «Львівський центр мистецьких проектів». У ЛОО НСХУ розроблено концепцію розвитку різних напрямків мистецтва на основі нерухомості цієї фабрики. Крім цього, вирішено залучити інвестора, у якого у профілях діяльності є музейна, галерейна чи інша мистецька діяльність. Але наші львівські рішення зазнали досить жорстких перешкод з різних сторін. Вони проявилися у форматі мого особистого переслідування. Це вилилося у цілий комплекс організованих владних дій, у яких проглядається імовірна корупційна складова, скерована на захоплення кераміко-скульптурної фабрики. Адже вона знаходиться на дуже привабливій території по вул. Мучна, 32 у Львові біля Музею Народної архітектури, зовсім поруч до паркової заповідної зони.
Тривалий час за нормами Цивільного Кодексу та за договором від 02.04.2008 р. аж до осені 2024 року ця фабрика перебувала у повному управлінні ТОВ «Акрополь», який не дотримався при цьому певних правил пожежної безпеки. Через те ДСНС у 2022 році, всупереч вимог Правил пожежної безпеки, висунув претензії щодо цього у своєму Акті перевірки та у суді до самої фабрики, а не до ТОВ КУП «Акрополь», у підпорядкуванні якого вона перебувала з вищезгаданим договором і законодавчими нормами.
Як не дивно, ні суд, ні сама ДСНС чомусь не звернули увагу на відповідні законодавчі норми, внаслідок чого ними фактично було заборонено діяльність фабрики, тоді, коли по закону за пожежну безпеку мала нести відповідальність і відповідні витрати ТОВ КУП «Акрополь»
Зрозуміло, що без втручання вагомої таємничої сили створення неадресного Акту перевірки від ДСНС і відповідної Постанови суду, що явно суперечили нормам законодавства, було б неможливим. Але, не дивлячись на це, вони стали підставою для ще однієї Постанови суду щодо обшуків моєї квартири. Всі ці рейдерські втручання у творче середовище львівських художників шокували широкий загал суспільства. Це сумно, тому на цьому тлі хочеться бачити впливових лідерів влади, які є у позитиві до творчих спілок і тем культури та мистецтва. Можливо тоді відпаде потреба формування такого мистецького середовища, яке б вписувалося у їх власні смаки та інтереси.
Для нас дуже важливо, щоб між владою і громадськими інституціями, що офіційно представляють український спектр культури, був діалог, скерований на оптимальні рішення для всієї громади того чи іншого регіону України. Нажаль у Львові, незважаючи на існуючі норми, визначені КМ України щодо проведення конкурсів і Порядку погодження встановлення пам’ятників і пам’ятних знаків, повністю ігнорується участь творчих спілок. Фактично чиновники намагаються підмінити ці функції зручними для себе фахівцями, які не представляють жодної колегіальної думки чи рішення. Внаслідок цього у Львові під впливом європейських певних окремих композицій з`явилися схожі скульптури контраверсійного зображення, які викликають багато запитань, а іноді зовсім не сприймаються львівським соціумом. При цьому зауважимо, що це відбувається у Львові, який не так давно упродовж майже двох десятиліть вважався європейським та світовим лідером декоративного мистецтва скла, кераміки та мозаїки, а дехто із відомих мистців з відповідних профілів здатний і тепер поділитися своїм досвідом.
До найважливіших претензій профільних мистецьких фахівців щодо встановлених таких знаків і пам’ятників у Львові належать ті, які стосуються архітектурної прив’язки до існуючої урбаністики міста. Дослідники мистецтва доводять, що ця найелементарніша вимога сприяє гармонії тоді, коли у середовище модернової архітектури проектується відповідно модернове мистецьке зображення, а в середовищі, що переважає класичне чи інше архітектурне оточення, проектуються відповідного значення мистецькі твори. Тоді такі творчі композиції відіграють роль гармонійної організації відповідного середовища. Звичайно, у цьому можуть бути певні виключення на зразок Ейфелевої вежі у Парижі, яка у свій час була зведена до великої промислової виставки і мала основне призначення як інженерної споруди для популяризації Парижу. Та, попри вимоги її знесення після виставки, фактично стала символом Парижу, особливо для його туристів. На цьому тлі важливо поставити риторичне запитання щодо доцільності ще одного виду мистецтва чи то перформансу, пов’язаного зі встановленням невеликих камерних скульптур у стилі модерн на п`єдесталах або поблизу класичних пам`ятників у м. Львові без врахування жодної взаємодії свого мистецького чи історичного змісту із пам`ятниками, на яких вони встановлені, без відома їх авторів.
З огляду на такі недоречності, органи місцевої влади у співпраці із творчими спілками могли б мати певне зацікавлення для тіснішого зв`язку з соціумом міста.
Крім цього, не зрозуміло, чому місцева і державна влада на цей час взагалі ігнорують і ті норми, які стосуються комунальних послуг для творчих спілок, зокрема, сплати за теплоносії, яку ними прирівняно до комерційної, тоді як український закон «Про творчих працівників і творчі Спілки», як і цивілізована Європа і Америка таким творчим спілкам надає пільги і сприяє їх творчій діяльності.
Серйозним руйнівником окремих творчих спілок є їх жорстка статутна підпорядкованість головному керівному органу. Як не дивно, це вже призвело до втрати великої кількості нерухомого майна творчих спілок з незрозумілих мотивів і неправильних рішень таких центральних органів. Причиною цього також стали недосконалі відповідні норми у Статутах і законодавстві, які терміново необхідно змінювати, адже в іншому випадку все майно, що ще залишилося, може бути втрачене для наступних поколінь.
Ігор Гавришкевич, заслужений діяч мистецтв України, народний художник України
