Читаю коментарі й статті лідерів української громадської думки після кризи у відносинах між нашими країнами — і мені стає дедалі сумніше.
Можна писати неправду й дурниці в стилі хоча б Олександра Зінченка, який цілком серйозно стверджує — що, до речі, неправда — нібито президент Навроцький виманив квартиру в сусіда і «обдурив власну державу», та ще й з усією переконаністю доводить, що «поляки голосують за нацистів» і обирають «полегшену версію Януковича».
Подібна нісенітниця не заслуговує на полеміку, однак шкідливість цих тез полягає не в тому, що вони брехливі й свідчать про упередженість та відсутність елементарних знань про ситуацію в сусідній країні. Їхнє поширення полегшує полеміку на схожому рівні тим представникам польського медійного й політичного середовища, які значно легше, ніж Зінченко, знайдуть аргументи на підтвердження власних упереджень щодо України.
Адже не Польщею правив президент, якого звинувачують у замовленні вбивства опозиційного журналіста, і не польський президент утікав до сусідньої країни від гніву власних громадян, котрі раніше за нього голосували. Я не раджу висувати тези в стилі Зінченка ще й тому, що вони є не лише свідченням інтелектуальної безпорадності, а й доказом уникнення дискусії на серйозні теми — питання державної стратегії, системи безпеки і стримування Росії, а також співпраці в цій сфері.
В українській дискусії про відносини з Польщею, за якою я намагаюся уважно стежити, беруть участь і публіцисти, що порушують серйозніші проблеми. Віктор Андрусів пише, що внаслідок конфлікту з Україною Польща може втратити стратегічну можливість зміцнити свою безпеку і прискорити розвиток.
Це важлива думка, яка заслуговує серйозного ставлення, тож простежмо хід міркувань автора. Андрусів доводить: «У Польщі зараз є ключовий стратегічний шанс стати нашим союзником, вкластися в нашу перемогу і укласти з нами міцний союз. У майбутньому, коли Європейський союз впаде під тиском правих, цей альянс міг би змінити роль Польщі і нашу роль на континенті. Натомість поляки вважають за краще шовіністичний екстаз впливовому майбутньому. Відновлення, безпека та аграрна політика — ось козирі, якими Україна володітиме в повоєнному майбутньому. Але поляки вирішили ними знехтувати».
Залишаючи осторонь принизливі означення (шовіністичний наратив), варто звернутися до суті аргументації, яка є важливою і стосується стратегічних питань, якими я займаюся багато років.
Я прихильник тісного стратегічного співробітництва між нашими державами: ще в червні 2022 року я писав про необхідність розмови про «федеративну політику», розуміючи під цим не стільки об'єднання двох держав — у короткостроковій перспективі воно неможливе, — скільки мислення стратегічних еліт Польщі та України в категоріях тісного співробітництва, союзу й спільного стримування Російської Федерації.
Донині через це мене звинувачують польські антиукраїнські публіцисти у «бандеризмі» — зокрема й тому, що я не відмовився від тези про історичну можливість, яку дає нам польсько-українське партнерство. Важливо лише, щоб по обидва боки кордону ми пам'ятали: партнерство не може ігнорувати факт різного розподілу ризиків, що впливає на готовність будувати союз.
Що я маю на увазі?
У висловлюваннях українських політиків часто звучить, що героїчні солдати, самовідданість яких слід поважати, воюють як за Україну, так і за майбутнє сусідніх держав, зокрема й Польщі. Однак із цього, загалом справедливого, опису ситуації не випливає, що обидві наші країни перебувають в ідентичному стратегічному становищі.
Якщо Україна програє, становище Польщі погіршиться, але це не те саме, що наслідки поразки, з якими доводиться рахуватися Україні. Ця асиметрія ставок і ризику має, відповідно, означати й асиметрію позиції.
Саме еліти України, якщо вони хочуть думати про перемогу і будівництво майбутнього, мають бути більше зацікавлені в домовленості, спільності інтересів і співробітництві. Передусім тому, що реалізовуючи сценарій стратегічного альянсу, Україна може виграти більше, ніж Польща, а Польща, зробивши невірну «ставку», програє більше, ніж якби нічого не робила.
Спрощуючи: Україна мусить воювати, бо альтернатива — московські порядки і втрата суверенітету, а Польща мусить їй у цьому допомагати. Але між «мусить» і «слід» є різниця, і в цьому полягає асиметрія ставок і ризику.
Польща, спрощуючи, ризикує бути втягнутою у війну, а сьогодні значна частина суспільства цього не хоче — тим більше що вірить у НАТО і у власну систему безпеки.
Якщо еліти України хочуть спільного стратегічного майбутнього, то вони мають, по-перше, переконати поляків, що нова ситуація означає покращення, а не погіршення становища Польщі, і, крім того, — як це буває в партнерському союзі — показати, що поважають сусідів.
Політика Зеленського — і я маю на увазі не лише останні події — про такий настрій не свідчить.
Скандал навколо присвоєння військовому підрозділу імені УПА не має в Польщі суто історичного виміру: поляки не зайняті нав'язливим розковирюванням старих ран, але він має зовсім інше обличчя. Рішення Зеленського було сприйнято як прояв неповаги, а оцінки такого роду підтверджують і попередні кроки президента України.
Історична пам'ять важлива, але з погляду стратегічно мислячого польського публіциста важливішими є інші питання — зокрема відповідь на запитання: чому Зеленський виключив Польщу з власної «дронової ініціативи», чому нас немає в проєкті Freya і чому угоди між українськими та німецькими компаніями оборонного сектора не врівноважуються аналогічними домовленостями з Польщею?
Відповіді на ці запитання важливі, бо вони мають дати полякам і польському політичному класу чітке розуміння того, якою є союзницька стратегія України, яку модель безпеки і відносин Київ хоче будувати і чи є в ній взагалі місце для Варшави. Не менш суттєво переконати польську громадську думку в тому, що в це майбутнє бачення варто вкладатися, варто заради нього працювати й ризикувати.
З погляду польської громадської думки це важливо й з іншої причини. Ми виходили з комунізму як одна з найбідніших держав Європи — менш заможна, ніж Україна. Сьогодні ВВП Польщі, згідно з офіційною статистикою, у п'ять разів перевищує ВВП нашого сусіда. Минулі 40 років підтвердили правильність рішень, ухвалених антикомуністичною опозицією, що прийшла до влади в Польщі 1989 року.
Чи можна сказати те саме про вибір еліти України?
Тоді годі дивуватися скептицизму частини польської громадської думки, яка побоюється союзу з Україною і не відчуває довіри до декларацій, що їх формулюють представники української еліти.
Якщо ми говоримо і думаємо про стратегічний союз наших держав, то щоб стати на цей шлях, ми маємо бути впевнені — на рівні суспільства, а не еліт, — що є партнером першого вибору для нашого союзника. Тут нам ще багато що належить зробити, бо в Києві, вочевидь, панує переконання, що поляки воліють співробітництво і союз із далекими Сполученими Штатами, а не з близькою Україною, а у Варшаві без зусиль знайдуться прихильники думки, що Києву ближчі Берлін, Париж або Лондон, ніж столиця сусідньої держави. Сама концепція опори на віддалених союзників, у яких можуть бути відмінні від наших інтереси, в нинішні часи видається екзотичною, але це не скасовує розрахунку ризику і надійності, про який я писав раніше.
Я прихильник стратегічного союзу Польщі та України. Якщо нам вдасться побудувати такий альянс, то не лише зростуть наші шанси жити в мирі. Відновлення України, інтеграція економік наших країн, використання енергії і працьовитості наших суспільств дадуть настільки потужний імпульс розвитку, що це змінить геостратегічну ситуацію не лише в нашій частині континенту, а й у всій Європі. Не треба бути провидцем, щоб збагнути: через 10 років, після того як вдасться завершити війну на вигідних для України умовах і побудувати дієздатну систему безпеки, Польща та Україна могли б — якщо рахувати наші потенціали разом — мати ВВП більший, ніж у Франції або Великій Британії. Якби ми рахували ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності, то через 10 років Польща (навіть без партнерства з Україною) буде багатшою за кожну з цих держав старої Європи. Уявімо, чого ми могли б досягти разом.
Є ще одне питання, про яке я мушу написати. Зростання значення Центральної Європи об'єктивно вестиме до зміни балансу сил на континенті, центр розвитку якого зміститься на схід. Не всі будуть цим задоволені. Нам — і Польщі, і Україні — доведеться протистояти регуляторно-інституційному порядку, який консервуватиме нашу підпорядкованість, нашу периферійність.
Це не буде простою битвою. Поляки після 20 років у ЄС чудово усвідомлюють, як важко боротися з регуляторними бар'єрами і рішеннями, що призводять до нерівномірного розподілу маржі. А саме вона визначає, де концентруватиметься багатство і хто в майбутньому матиме більше ваги. І за це нам буде легше боротися разом, ніж коли ми будемо розділені, не кажучи вже про сценарій конфлікту. Якщо в Києві панує переконання, що умовний Захід після закінчення війни безумовно, як це відбувається зараз, фінансуватиме українські збройні сили, то, боюся, це ілюзія.
В одному Андрусів має рацію. Польща, вміло спрямовуючи свою союзницьку політику, вибудовуючи союз з Україною, може виграти майбутнє, поліпшити позицію, прискорити розвиток. Я лише не розумію, чому він не пише, що перед таким самим шансом стоїть і Україна, а вимірюючи його відстанню, яку нашим батьківщинам належить подолати — Україна грає на більшу ставку, ніж Польща.
Бажаю Україні перемоги, вигранної війни і виграного майбутнього. Це завдання для української еліти і політичного класу. Правильність виборів перевірятиме історія, але розрахунки слід вести вже сьогодні, пам'ятаючи, що союзи будуються на основі залученості обох партнерів.
