Гість нового випуску — Дмитро Глущенко, офіцер ЗСУ, який на момент описуваних подій командував 4-м батальйоном 108-ї бригади ТрО. Розмова Юрія Романенка з Глущенко присвячена битві за Гуляйполе — одному з найважчих епізодів останнього часу, що став тлом для гучних скандалів навколо 155-ї бригади і 225-го штурмового полку, по яких ДБР відкрила кримінальні провадження.
Глущенко детально, як безпосередній учасник і командир, відновлює хронологію провалу: від втрати Великої Новосілки і оголеного флангу 102-ї бригади — до розтягування 108-ї бригади на 14 кілометрів фронту силами півтори роти. Він розповідає про систему, при якій доповіді про загрозу ігноруються, а рішення приймають куратори зі штабів — так звані «допомогатори», для яких утримання точки на карті важливіше за життя особового складу.
Окремий блок — детективна історія січня, коли управління батальйоном було фактично «викрадене» напередодні штурмових дій, і про те, як комбату довелося виходити на військового омбудсмена і командира 225-го ДШП Олега Ширяєва, щоб повернути контроль. Порушується й тема зниклих безвісти бійців, переданих на «спільні навчання» без належного оформлення.
У фіналі — роздуми про реформу армії, укрупнення бригад за нового головкома і особиста філософія виживання на війні: «є тільки наш вибір».
Юрій Романенко: Друзі, всім привіт! Серфери, ледарі, наші улюблені девіанти. Як я і обіцяв, сьогодні у нас буде два найцікавіших ефіри і два найцікавіших гостя. Можливо, навіть по ходу підтягнеться ще один, третій, після цього ефіру, і в наступному вискочить.
Отже, у нас сьогодні в гостях Дмитро Глущенко, офіцер, який вже неодноразово був у нас в ефірі, і всі ефіри з ним були чудовими. А потім буде Дмитро Пастернак-Тарнушенко. У нас сьогодні два Дмитра — так часто у нас це виходить.
І ми будемо говорити про всякі серйозні речі, бо зараз у всіх на вустах 225-й полк, 155-та бригада — щось сталося. Зараз багато інформації з цього приводу: ДБР порушила кримінальні справи і по 155-й, по командиру бригади, і по 225-му полку.
Дмитро якраз брав участь у тих подіях, коли він у нас був востаннє. До речі, давай привітаємось.
Дмитро Глущенко: Так, доброго дня.
Юрій Романенко: Покажи.
Дмитро Глущенко: Всім недоїдам, девіантам привіт! Скучив, давно не бачились — мабуть, більше, ніж півтора року.
Юрій Романенко: Так, так. Він ще був ротним, коли минулого разу приходив, ще командував ротою. Два роки тому, вже мені підказують — два роки тому. [сміх] Якраз влітку, до речі.
Дмитро Глущенко: Ну так, так, два роки, так.
Юрій Романенко: Влітку це було. І якраз так сталося, що його рота опинилася свого часу в епіцентрі найважчого бою — битви за Гуляйполе. Місто, в якому народився Махно, колись велике село було, зараз містечко. І там відбувалися події, про які він вирішив нам розповісти. Загалом, це буде розповідь не тільки про той контекст, а взагалі про ситуацію в армії, про те, як виглядає війна. Бо Діма чотири роки рубається, і рубається дуже добре — я пам'ятаю минулі ефіри, як він все розповідав і як аудиторія відгукувалась, ми збирали, допомагали закривати ваші потреби.
Тому це наш такий медоїд, який в ЗСУ, і, найголовніше, у якого є мізки, який може розповісти з рефлексією, як безпосередній учасник подій.
Про участь у Гуляйпільській операції
Дмитро Глущенко: З емоціями, так. Тут не тільки рота потрапила. Коли була Гуляйпільська операція — вся, від початку втрати Гуляйполя до того моменту, поки воно ще було нашим, — я був командиром батальйону, 108-ї бригади. Теж зараз на слуху, на жаль, зі скандального боку.
Це 4-й батальйон, в якому я, власне, почав свою службу командиром відділення, потім був командиром роти. Потім мене забрали в бригаду, я допомагав налаштовувати роботу безпілотних систем бригади. Потім мене направили в батальйон заступником командира батальйону, я півроку відпрацював, повернули знову в бригаду, і 15 вересня [2024] року мене призначили командиром мого рідного батальйону, в який я повернувся. І от якраз батальйон брав активну участь у цих подіях. Я був в епіцентрі. І якраз ці скандали з 225-м — я в цьому всьому теж брав активну участь.
Юрій Романенко: Власне кажучи, чому ти не виходив в ефір? Бо ти був на особливому рахунку. [сміється]
Дмитро Глущенко: Ну, тому що армія Залужного трохи відрізнялась від армії Сирського, скажімо так. Я це теж відчув. Перша була армія вільної Греції, а друга — армія Ксеркса. Тому сильно не пооткровенничаєш. Сподіваюсь, зараз ситуація зміниться. І якраз я чому вирішив зустрітись — бо от ця, можна сказати, катастрофа під Гуляйполем. Чому катастрофа? Бо ми не тільки втратили місто, ми втратили там величезну кількість людей. І я вважаю, що ці втрати були значною мірою безглузді.
Фронт був стабілізований, ми трохи зупинили противника, зірвали його плани, але втрати людей були необґрунтовано великими. До цих втрат призвели системні помилки, які постійно повторюються. Юрій, про це часто говорив Бутусов. Я можу просто розповісти, як це відбувалося в деталях.
По-перше, коротко хочу сказати: на той момент я був в батальйоні ТрО, 108-ма бригада, 108-й ТрО. Зараз я вже в сухопутці, мене перевели.
Юрій Романенко: Розкажи, де ти зараз?
Дмитро Глущенко: Зараз мене перевели в новий організм — не одразу знайшли, хай пошукають мене після ефіру. [сміється]
Юрій Романенко: Коротше кажучи, ти начальник штабу нового…
Дмитро Глущенко: Я начальник штабу в механізованому батальйоні. Батальйон тільки формується, частина формується — це окрема історія. Зараз я збираю новий організм, з новою задачею, все зовсім по-іншому. Такий досвід теж в житті потрібен, хоча де я, а де начальник штабу — але, тим не менш, зараз освоюю і цей напрямок.
Що таке ТрО
Дмитро Глущенко: Коротко про ТрО хочу розповісти, щоб людям було зрозуміло. ТрО — територіальна оборона. Спочатку концепція була така: територіальні воєнізовані підрозділи, задача яких у разі збройної агресії противника — швидко зібратись, організувати збройний опір до того моменту, поки зможуть відмобілізуватись кадрові частини. По суті, це легка піхота — образно кажучи, партизани, задача яких зупинити просування противника до моменту формування нових частин.
Відповідно, ставлення до ТрО з точки зору забезпечення, озброєння, підготовки було на рівні партизанщини весь цей час. Хоча ТрО дуже якісно виконала свою основну задачу на початку війни: і київські, і під Києвом вони дуже добре бились, і харківський напрямок, Сумщина, Чернігівщина — ТрО якраз свою функцію виконала, дала можливість частинам відмобілізуватись.
Після чого в 22-му році було прийнято рішення президента завести частини ТрО на лінію бойового зіткнення. І ми влітку відправились усі на фронт. При цьому задачі почали ставити як механізованим бригадам, штурмовим підрозділам, а забезпечення і озброєння до нас залишилось як до партизанів. Це одна з проблем. Плюс момент кадрових управлінців — керівників, які формувались, як я розумію, за принципом: все, що в сухопутці не прижилось, або кого зрозуміли, що ідіот, — вирішили відправити в ТрО.
Це загальна картина щодо ТрО. Хоча, загалом, основу завжди складали мотивовані добровольці. І завдяки саме їм ТрО, попри всі ці неприємності, вирулювало, трималось і, загалом, успішно вирішувало задачі. Багато частин ТрО — наприклад, 129-та важка, це колишня ТрО. Багато частин, які стали потім штурмовими підрозділами, теж починали як ТрО. Тому базові люди, особовий склад — це дуже сильні кістяки. Просто не пощастило з оформленням, і десь із командуванням.
Гуляйполе обороняли дві бригади. Саме Гуляйполе — за його оборону відповідала 102-га бригада, а ми стояли з правого боку. Я стояв на цьому стику, на лівому фланзі 108-ї бригади, був постійно у взаємодії з комбатом і взагалі зі 102-ю бригадою, був в курсі всієї ситуації.
Про «запланований провал»: як це відбувається системно
Дмитро Глущенко: Зараз поясню, чому про запланований провал і як це вийшло. По великому рахунку, цей сценарій реалізується всюди і постійно — там, де ми втрачаємо позиції, там, де ми втрачаємо людей. У мене велика надія, що зі зміною головкома цей алгоритм, цей танець на граблях, буде змінено.
Невелика передісторія. Після втрати Великої Новосілки, яку теж обороняла ТрО-шна бригада — 110-та, — там була велика проблема. У нас існує якийсь звичай «відсовувати» підрозділи. У 110-ї бригади управління був лише один одинадцятий батальйон, все інше було придане — до десятка різношерстих: Нацгвардія, штурмовики якісь, різні батальйони з різною системою управління, різними традиціями, різними алгоритмами дій. І от в одне місце наганяється купа приданих підрозділів. Ми туди теж свій 203-й батальйон відправляли, я давав екіпажі, коли був БпС-ником в батальйоні.
Через цей сир-бор, цю організаційну плутанину, ми втратили Велику Новосілку. Це дало можливість противнику вдарити у фланг 102-ї бригади. З цього почались проблеми Гуляйполя. Новосілка впала — противник почав рухатись у фланг, і в районі Солоного взагалі не було ні укріплень, ні людей. Противник просто йшов великі відстані, займав територію, поки міг йти. І тому над Гуляйполем ми почали втрачати дуже багато території — бо там просто нікого не було.
За логікою, як говорив Бутусов, коли сиплеться бригада, на етапі — у нас же в чому фішка: у нас дуже добре працює розвідка, ми завжди знаємо, де, коли і якими силами противник буде рухатись, тобто розуміємо на старті, що потрібно зробити, щоб його зупинити. І ми завжди традиційно це все «протираємо». Ми знаємо про противника все — про себе так не знаємо, — але примудряємось завжди це все просрати.
Коли посипалась 110-та бригада, яка тримала лівий фланг 102-ї, у противника з'явилась можливість флангового удару, що він і використав — почав рухатись у бік Гуляйполя, Терси, Воздвижівки, у напрямку Орєхова.
Юрій Романенко: Хочеш, виведу карту, щоб принаймні уявляли це?
Дмитро Глущенко: Можна спробувати, хоча з картами сильно гратись теж не рекомендують.
Карта: розвиток удару противника
Дмитро Глущенко: За логікою, що потрібно зробити, коли бригада розгорнута на південь, а удар йде у фланг? Єдине рішення — вводити резерв. Потрібно було ввести на фланг нормальну повнокровну механізовану бригаду, без всяких «недобитків». Тоді можна було купірувати рух на Гуляйполе ще на етапі втрати Вільного Поля, Зеленого і Новосілки.
Що роблять наші «генії»? Всюди один і той самий стандартний сценарій: рятування потопаючих — справа рук самих потопаючих. Це БРО 102-ї бригади, хай сама вирішує проблеми. З правого флангу 102-ї — мій сусід зліва, 4-й батальйон, наймогутніший, реально наймогутніший, заритий на цій місцевості: дуже сильно укріплений передній край, друга лінія нарита, міномети, позиції пілотів, там жили. Третя лінія нарита — для відпочинку. Реально наймогутніший укріпрайон.
І вони зривають повністю цей батальйон, знімають з правого флангу, відправляють на лівий фланг, оголивши позицію з прокачаним зв'язком, провідним зв'язком, тапиками, системою РЕБ, системою енергозабезпечення — все дублювальне. Ламають все це, відправляють батальйон на зустрічний бій.
А люди, які сиділи в позиційній обороні, — і 102-га, і 108-ма бригади досить успішно працювали в позиційній обороні, кошмарили противника безпілотною складовою. Причому працювали настільки добре, що по нас проводились розслідування у противника — у них була велика смертність, солдати здихали на позиціях від голоду. Ми настільки задушили їм логістику. Противник по силах був плюс-мінус зіставний з нами — там мотопіхотний батальйон стояв. І у нас була нормальна робота: закопаний батальйон якісно кошмарив противника, вони не могли піднятись, дорожню мережу зачищали нормально. Їх зривають — і через тиждень-два-три батальйон «закінчився».
Розтягування 108-ї бригади
Дмитро Глущенко: Що роблять далі наші стратеги — вже на оперативному рівні, і я вважаю, що це потрібно розслідувати. Вони беруть 108-му бригаду і розтягують її з 20 кілометрів на 50, а смугу 4-го батальйону БРО, де взагалі-то БРО величезне — там можна було б розмістити два батальйони по території, — різонули мені, нарізали мій БРО, батальйонний район оборони, розміром як два моїх. [сміється]
Наказ: зайняти цей БРО, зайти в смугу 4-го батальйону 102-ї бригади. Я кажу: «У мене людей немає». — «У тебе РВП у другому ешелоні стоїть». — «У мене в РВП сім чоловік ходячих». — «Ми дамо людей». Дали збірну солянку з інших батальйонів — потроху, взяли по контракту колумбійців, я сам «надьоргав» бійців, і ми зібрали 25 чоловік для того, щоб заходити в БРО батальйону. Батальйон за штатом — 500 чоловік, а у мене 25. Мені вистачило тільки на те, щоб завести людей на передній край.
Я вступив у взаємодію з командиром 2-го батальйону 102-ї бригади, почав їм допомагати, потроху почав розгортати свої екіпажі на ліву сторону, літати, дивитись. І те, що я побачив, — це великий пухнастий песець, який рухався в наш бік: з боку Малинівки, з боку Гуляйполя йшли досить крупні сили противника. 102-га бригада, хоча кажуть, що «провтикала», все втратила, але хлопці билися досить жорстко — у всякому разі, другий батальйон працював дуже якісно, чесно кажучи, героїчно билися.
Я роблю доповідь на нараді командуванню — це було десь початок вересня або початок жовтня — про те, що у нас на лівому фланзі загрозлива ситуація по противнику. Чесно кажучи, реакцію я не зрозумів: сприйняли це як жарт. Якась впевненість у них була дивна, керівництво перебувало в стані, ніби ми з усім впораємось — таке відчуття, що вони думали, у нас на позиціях воїни в срібних обладунках, які своїм сяйвом зупинять орди орків. Абсолютно неадекватне сприйняття реальності.
Юрій Романенко: А орків скільки йшло? Ось коли ти говорив про «песця», скільки їх було?
Дмитро Глущенко: Їх йшло постійно багато. Зараз вони двійками ходять, по одному заходять, а тоді група заходила — мінімум 10 чоловік. Вони виходили з точки накопичення, заходили в посадку по 8-10-15 чоловік, потім розосереджувались, атакували різні позиції, розсмикували оборону 102-ї бригади. І це кожен день на конвеєрі. Причому не те що вони заходять, ми їх вбиваємо, — ми за два тижні, тільки наші, мої козаки, десь порядка 30 підтверджених знищених відправили «до Кобзона». І вони лізуть, лізуть, лізуть. Вбиваєш — знову йдуть. Група з восьми, шістьох вбили, двоє зашкерились. На наступний день знову група з десяти, шістьох вбили, четверо розосередились. Через тиждень їх вже двадцять, вони лізуть по п'ять далі — їм байдуже, вони йдуть і вмирають. Як некроманти, не зупиняються. У них життя настільки лайняне, що їм краще вмерти, ніж так жити. І вмирають вони набагато «жвавіше», ніж наші. Це дало противнику достатньо великі сили для просування — там було дуже жорстко.
Я роблю доповідь: «Панове, у нас проблема на лівому фланзі». Мені кажуть: «Дивись на Дорожнянку».
Юрій Романенко: Зараз, вибач, виведи карту, будь ласка. Ось, дивись, ось Гуляйполе, ось Дорожнянка.
Дмитро Глущенко: Ось Гуляйполе, ось Дорожнянка.
Юрій Романенко: Внизу. А ви де були?
Дмитро Глущенко: Виходить, моя позиція — ось від Дорожнянки, якщо провести лінію до Чарівного, десь на рівень далі — там Мирне, там Чарівне. Ось від Дорожнянки до Мирного — це була моя позиція, моє БРО. А від Дорожнянки вгору до Гуляйполя — це був мій лівий фланг. Противник йшов з боку Марфополя — звідти вони рухались.
Юрій Романенко: Новосілка, ось Марфополь.
Дмитро Глущенко: Так-так-так, Новосілку ми кошмарили, в Марфополі вони концентрувались. Зі Смолинівки вони теж заїжджали по дорозі.
Юрій Романенко: Тобто виходить така напівдуга на Гуляйполе?
Дмитро Глущенко: У мене було так, так: вони йшли зверху, зайняли Сребне, підійшли до Варварівки, і виходить, «навісили» над Гуляйполем, заходили. Ми робили такий гак знизу. Від Дорожнянки до Гуляйполя, від Гуляйполя до Залізничного — це повністю моє БРО. Тобто 14 кілометрів мені різонули напередодні штурмових дій. Це — з мухи бригади.
Коли ми почали дивитись туди, плюс коли отримали розвіддані про те, що противник задіяв саме на наш батальйон чотири батальйони — три механізованих, один мотострілецький, і дві роти: штурмова і сапери.
Доповіді про критичну ситуацію залишаються без реакції
Дмитро Глущенко: Коли у мене була ця інформація, я доповів командирам — вже другий раз доповідаю, мене не чують. Я пишу рапорт — офіційний документ про те, що складається загрозлива обстановка. Рапорт зіграв своє значення: мені виділили роту, хоча я просив посилити ротою. Якби дали посилення ротою, я б якось перекрив цей лівий фланг.
Юрій Романенко: Покажи ще раз [карту].
Дмитро Глущенко: Так, ще раз: від Дорожнянки до Гуляйполя — це була просто діра, флангова діра, де не було нічого. З боку Марфополя було кілька позицій 102-ї, 225-й там працювали, але по великому рахунку це була величезна діра. Якби ми її не перекрили, противник вільним кроком дійшов би нашими тилами до Орєхова, навіть в сосну б не вдарився.
Бачачи, що ситуація загрозлива, я написав рапорт, мені виділили роту другого батальйону — 25 чоловік. Почав їх затягувати, завів цю роту, людей все одно не вистачало. За два тижні до початку штурмових дій на моїх позиціях я ввів резерв командира батальйону, щоб перекрити лівий фланг, людей знову не вистачало. Неодноразово звертався до командування за допомогою, що потрібен нормальний резерв, що ми самі не витягнемо. Мене не почули — все нормально, «стійко тримати» та інші гасла.
Я зібрав своїх командирів, доповів їм інформацію, що відбувається — велике БРО. Кажу: «Хлопці, у нас шансів дуже мало, противник рухається такими силами» — чотири батальйони йшло на нас. «Все, що ми можемо, — максимально багато вбити противника і намагатись зберегти життя людей. Варіантів у нас немає. А оскільки їх багато — не засмучуйтесь, чим густіша трава, тим легше косити, багато вб'ємо півнів, бо їх реально багато. Я обираю долю жаби, яка потрапила в глечик з молоком — буду дриґати лапками, може, буде сметана. Будемо битись, приймаємо бій. Чесно кажу, не розповідаю казки — бій буде важким, і я навіть не уявляю, наскільки».
За два тижні мені було абсолютно зрозуміло, що ми все просрали завдяки нашому оперативному плануванню. Хто дав ці плани, хто придумав розтягувати 108-му бригаду, хто вирішив розтягнути батальйон на 14 кілометрів? Я вважаю, що це було злочинне, бездумне рішення. Навіть мені з моїм невеликим військовим досвідом — всього одне навчання на «вишці капітанів» — було чітко зрозуміло, що це капелюх. Єдине, що могло нас врятувати, — резерв як мінімум механізованої бригади. Тоді можна було блокувати ще на етапі Малинівки. У нас було десь три тижні, щоб завести резерви до того моменту, поки противник не перерізав всю логістику.
Юрій Романенко: Тобто, вибач, перебиваю — це не відбувалось раз-раз-раз, вони накопичувались, накопичувались? Це був процес, розтягнутий на кілька тижнів?
Дмитро Глущенко: Ну так, це повзуча інфільтрація. Вони доходять до якогось рубежу, займають, у них іде планування, визначають маршрути, часові рамки, де і коли потрібно зайти. Ми це все бачимо, читаємо і… урочисто просираємо. [сміється]
Юрій Романенко: Окопуються там і так далі, так?
Дмитро Глущенко: Ні, не окопуються. Ми їм добре нарили — ми для них попрацювали, особливо ДССТ-шники. Все, що критикували, що багато грошей вкрадено — по підсумку все, що було на 99% побудовано, всі ці супер-мега ВОПи, укріплення, саме гуляйпільські, — все це виявилося допомогою противнику. Всі мільйони допомогли противнику. У нас не було сил тримати такі великі об'єкти — там потрібно було повноцінно заводити підрозділ, а у мене по два-три чоловіки.
Юрій Романенко: Це скільки, якщо повноцінно, — 20, 30 чоловік?
Дмитро Глущенко: Нормальний взвод — 30 чоловік, щоб зайняти ВОП, хоча б 15 потрібно. А у мене — два каліки. У нас взагалі з людьми повний швах. Уяви: 14 кілометрів, у мене на початок бойових дій було 130 піхотинців — це нормальна рота, півтори роти бойових, а у мене БРО 14 кілометрів бригади. Тобто шансів було небагато — там навіть воїни в срібних обладунках навряд чи б допомогли. Встояли завдяки тому, що дуже багато працювали штурмовики: і 225-й, і «Скеля», і 5-й ОШП там бігала — багато підрозділів нагнали в купу.
Вже на етапі планування, ще до початку Гуляйпільської операції, до того, як мій батальйон вступив у бій, було зрозуміло за два тижні, що ми все просрали — саме через цю схему: стачується бригада, втрачається керованість, з'являються раптом резерви, іде зустрічний бій, і ми кладемо людей в 3-4 рази більше, ніж якби просто на два-три тижні раніше спокійно завели резерви, розгорнули, закопались, закріпились, вибудували логістику. Це все можна було зробити за три тижні. Навіть коли я вже стояв, я міг за тиждень організувати — дайте мені людей, я б посилив позиції. Але коли все почало сипатись, коли противник перерізав логістику, з'являються резерви — і половина резервів лягла ще на підходах.
Юрій Романенко: Треба пояснити глядачам — зустрічний бій: це коли наші рухаються назустріч противнику, без окопів?
Дмитро Глущенко: Так, ніяких окопів, просто йдуть один на одного. Десь щось закріпились, в якусь ямку заскочили. Зустрічний бій — це м'ясорубка, не зрозумієш, де наші, де свої, купа дронів літає, багато «дружнього вогню», бо не визначиш, хто є хто. Противник постійно інфільтрується — у тебе в тилу група, чиї люди — незрозуміло, шукаєш, «не мої, не мої», розмотуємо, вилітають брати, починають відпрацьовувати, потім крик: «Свої!» Хтось пішов по воду, не доповів, не попередив КСП. Десь без втрат, десь з втратами. Неконтрольовані хаотичні пересування — це в 95% випадків трагедія, бо стільки всього в небі висить: не свої, то чужі приб'ють.
А коли піхота добре зарита і підготовлена на готових позиціях, її так просто не виколупаєш. Противник використовував таку тактику: задіяний батальйон, ідуть штурмові групи. Трійка підійшла — отримала люлей, повбивали або «трьохсотили». Йде наступна — знову вперлась. З наскоку взяли позицію — відкочуються і починають по ній працювати: КАБи, до п'яти керованих бомб може прилетіти, до 70 FPV-шок по одній позиції. Артилерія, міномети, ствольна робота. Два-три дні вони її зрівнюють із землею. У кращому випадку залишаються контужені, поранені, дай бог живі хлопці — ні точок, ні позицій для вогню, ні можливості вести бойове чергування, спостереження. Один ховрах виліз — група йде, загнала його, закидали гранатами або підпалили. Історія закінчилась, наступна позиція. І так вони потроху рухаються, повністю знищуючи наші позиції.
Юрій Романенко: Тобто наявність КАБів у них — ключова перевага?
Дмитро Глущенко: Це один з неприємних моментів, так. Не тільки КАБи, але вони дали неабияк: зносили позиції пілотів, КСП розносили — падає в 10 метрах, все, КСП завалюється, відкопуємо людей. Від КАБів загинуло небагато людей, але контузій наробили багато.
Ну, загалом, на цьому можна було б і закінчити, але це тільки передмова. Найцікавіше почалось вже після.
Початок штурмових дій
Дмитро Глущенко: Починаються штурмові дії. Противник починає штурмувати чітко за планом — у нас були розвіддані, ми знали, якими маршрутами вони будуть рухатись.
Юрій Романенко: Давай ще раз зафіксуємо — це який населений пункт, і який час? Те, що ти описуєш.
Дмитро Глущенко: Противник почав штурмувати проміжок прямо по центру — між Гуляйполем і Дорожнянкою. Прямо по центру з боку Марфополя противник переходив цю дорогу — дорогу в бік Гуляйпільського та Залізничного, все це було моє БРО. Противник йшов з боку Марфополя по посадках, перескакуючи через дорогу.
Юрій Романенко: Тобто по карті — їхня задача була вийти на Залізничне, обрізати дорогу, бо це зв'язувало з Орєховом?
Дмитро Глущенко: Їхня задача була відрізати наш передній край, який тягнувся від Дорожнянки до Чарівного. Їхня задача була пройти між дорогою Залізничне — Гуляйпільське, по центру від Марфополя, між Дорожнянкою і Гуляйполем. Там у нас було порожньо — тільки позиції пілотів. І їхня задача була вийти в район Гуляйпільського, Єгорівки, а далі зайняти Верхню Терсу і Воздвижівку.
Юрій Романенко: Гуляйполе тоді виходить в оточенні, чи воно вже?..
Дмитро Глущенко: Так-так. Їхня задача була оточити все угруповання — саме 108-му бригаду. Розрізаючи нас таким чином.
Поява «кураторів» зі штабів — «допомогатори»
Дмитро Глущенко: У нас починаються ШД — штурмові дії. І існує така схема: коли починається загострення на якомусь напрямку, одразу на КСП бригади і батальйону заходять куратори — представники верхніх штабів.
У мене на КСП зайшов заступник командира бригади, наш 108-й заступник, і заступник комкора з 17-го корпусу — на КСП батальйону. А на бригаду зайшли свої, здається, з оперативного командування «Південь», і з корпусу ТрО.
Їх називають «допомогаторами» — не дарма так назвали. Але те, з чим зіткнувся я, — одразу кажу, це не стосується представників, які були на моєму КСП, з ними у мене проблем не було. Як я потім спілкувався з людьми — я вперше з цим зіткнувся, і це виняток з правил: вони не заважали мені працювати, не лізли в бойову роботу, а де давали поради — було по суті. Я пару разів звертався по допомогу з піхотою, забезпеченням до заступника комкора — він допомагав.
А на бригаду зайшли — по-іншому не назвеш, і це поширена практика — «наглядачі», причому в найгірших традиціях 90-х років. Їхня діяльність нібито мала допомагати координувати, але те, що вони робили, більше було схоже на диверсійну роботу проти нас. Перше — манера спілкування: вони спілкувались з особовим складом як зі сміттям, як зі скотом. Я такого ніде не бачив. Образи, обзивання, зачморили комбрига при особовому складі, чого категорично не можна робити. Спілкування на рівні сільських рагулів. Я реально був у шоці — це повний підрив моралі особового складу.
Ще цікавий момент: ці товариші безпосередньо керували бойовою роботою, при тому що за всі результати відповідає командир бригади, а в батальйоні — комбат. А рішення має бути за ними. Комбриг практично був усунутий і виконував всі їхні дурні накази.
Вся ця публіка, як правило, не має бойового досвіду, війну зустріла в штабах, уявлення про військову справу у них — з монітора на стрімі. Вони абсолютно не розуміють, що відбувається на передку, на позиціях. Я їх назвав адептами секти. У ЗСУ існує, крім різних кланів, спільна секта — «секта свідків відновлення втраченого положення за рахунок перерозподілу сил та засобів». У них це релігія.
«Секта» і відсутність цілепокладання
Дмитро Глущенко: Коли нам кажуть, що ми бережемо людей — ні, у нас є така реактивна секта, досить агресивна. У них є тільки одне: відновлювати втрачене положення. Людей немає — роби перерозподіл сил та засобів. Я кажу: «Так уже перерозподілили, вже все». — «Тоді відновлювати втрачене положення». Чи потрібне це відновлення, чи є можливість? Ні — на нас пре противник цілим батальйоном, у мене на позиції п'ять чоловік, троє поранені, двоє контужені.
Чому вони не відбивають позиції? А куди їм відбивати — свою не можуть утримати, завтра їх знесуть. Потрібно відновлювати втрачене положення. Я кажу: «Ні, у мене БРО 14 кілометрів, у мене 100 піхотинців залишилось. Шукайте резерви, робіть перерозподіл сил та засобів, відновлюйте втрачене положення» — неосмислено. Це релігія. У нас немає задачі перемогти, у нас немає поняття цілепокладання. Яка мета війни? Дуже проста — знищення армії противника. Все. А потім роби що хочеш, згадуй 91-й рік, може, 18-й — Кубань наша була, Тамань теж наша була. Але це можна робити, тільки коли армія противника розгромлена. У нас немає задачі знищити противника, у нас є задача тримати точки на карті, причому половина з них намальована на папері, забувши про ворога. Хтось там сидить в тилу, малює: зайняти сюди, зайти ось сюди, а він сам туди не заходить, він жене туди хлопців. Половина цих точок і задарма не потрібна. Є, звісно, ключові висоти і позиції, які потрібно утримувати, заради яких потрібно ризикувати, жертвувати. Але половина точок, що нам понамальовували, — і задарма не потрібні. Але ми повинні там померти.
Фішка наступна: у цих допомогаторів принцип — стовідсоткове тупе підпорядкування, безвольне виконання всіх наказів і утримання точок на карті. Якщо ти поклав батальйон заради нікому не потрібної дірки в посадці — ти красунчик. А якщо вбив купу противника, зберіг особовий склад, але втратив яму в посадці — ти ніякий не командир, воювати не можеш. У тебе багато живих людей. [сміється] Ось така оцінка у цих наглядачів — якісь людожери. Це дуже поширена фішка, культура, яка останні півтора року стала насаджуватись і культивуватись.
Юрій Романенко: Домінуючою стала чи ні?
Дмитро Глущенко: Так, я зв'язувався з багатьма підрозділами — є винятки з правил, небагато підрозділів типу «трійки» штурмової, у них свої традиції, свої схеми роботи. У ОЗО трохи по-іншому, свої традиції. СБС — це взагалі інша історія. Підрозділів, у яких немає цього маячні, небагато. Зараз це домінуюча ідеологія — «секта відновлення втраченого положення за рахунок перерозподілу сил та засобів». Штука неприємна.
Проблеми зі зв'язком: переведення на один канал
Дмитро Глущенко: Що почали чудити ці товариші. Першим ділом, у перший же тиждень штурмових дій, мені ламають зв'язок. Приходить розпорядження, а зв'язок в батальйоні був вибудуваний досить оптимально: кожна рота мала свій виділений канал на ретрансляторі, і такий же канал точка-точка, щоб КСП роти могло зв'язуватись зі своїми позиціями, а командир міг керувати з будь-якої точки БРО. Мінбат — свій канал, «загальне оповіщення», щоб усі чули, плюс обов'язково два запасних канали.
І що придумали ці генії? Всіх перевести на один канал! Уяви — 14 кілометрів, і все на одному каналі. Навіщо? Вони хочуть чути точки, хочуть чути, що відбувається на СП-шках.
Ми десь тиждень з ними бодались, змогли адаптуватись — мінбат залишився на своєму радіо окремо, ми не могли зробити один канал. Абияк запрацювало. Бідні зв'язківці — вони з цими ретрансляторами носились, за ними полював противник, і загинули хлопці через ці непотрібні перестановки.
Причому потрібно ще пару слів сказати, відмотати назад: перед початком штурмових дій противник дуже добре засвоїв уроки, які ми йому викладали, систематизував їх і масштабував — саме роботу з логістики. Перше: інженерно-саперна робота — підозрюю, що працювала інженерно-саперна рота, два-три розрахунки, які мінували наші логістичні шляхи: стежки, дорожні розв'язки.
Юрій Романенко: Дронами чи як?
Дмитро Глущенко: Так. Причому мінування вони здійснювали, набравши купу дешевих дронів «з гівна і палок» — задача була просто долетіти і кинути, відпустити управління, дрон падає. Все було засипано цими дронами. Спочатку мінували, куди долітали — ми їх бачили на РЕБ. Почали засипати нам стежки, ключові вузли. Спочатку я справлявся — були організовані екіпажі, які пролітали, дивились дороги, плюс кілька груп, які ходили і розстрілювали ці дрони по маршрутах. Ми ще трималися якийсь час. Але чим далі, тим більше це стало схоже на вичерпування ложкою води з корабля, що тоне, — марно, бо сапери цілодобово каруселлю засипали всю логістику. Дуже багато техніки і людей постраждало через це.
Юрій Романенко: Вибач, перебиваю. Це якісь маленькі міни?
Дмитро Глущенко: Різні. На стежки кидали протипіхотні, щоб ноги рвало. На розв'язках — протитанкові, щоб зупинити техніку. Окремо «Рубікон» заскакував на оптиці до 40 кілометрів — контроль наших доріг, постійні засідки. Спочатку ми з ними теж досить успішно боролись — скидали гранати, літали дрони, були пости на слуховому контролі. Перші тижні три ми ще активно по них працювали.
Наступний рівень — вже атакуючі підрозділи, батальйони, які безпосередньо штурмували. Вони працювали тупо по передньому краю — впираються в позицію і починають її розносити. Якщо у мене на весь батальйон в день було 50-60 дронів — це була радість, то вони могли всвердлити в одну позицію до 80 дронів за день. І так кожен божий день.
Мікроменеджмент з боку кураторів
Дмитро Глущенко: Далі — розповідаю. Ці «красунчики» переводять на один канал, повністю лягає управління на радіо, бо неможливо управляти одним каналом. Слава богу, у мене зв'язок був організований — на кожному КСП Starlink, Farlep, на крайній випадок — Зеленка, Бахмут Телеком теж працював резервним каналом для Зеленки. Ну і на крайній випадок — радіо.
Тут вони починають: «Ви мало розмовляєте по рації, чому ви мовчите?» Розумієш? І довбають мені мозок. А у мене штурми — від трьох до шести-дев'яти на день. Це пекельний ад — з ранку до темряви противник штурмує.
Юрій Романенко: І ти сидиш, дивишся, керуєш відбиттям цього всього?
Дмитро Глущенко: У мене повністю КСП — екрани, розвідка, мінометка, БпС, всі наші стріми, стріми сусідів, міти з усіма зв'язки, рації, я чую, що говорять позиції. У мене повна обізнаність, я координую. Моя задача як командира — координація, а не безпосереднє управління. КСП рот отримує від мене задачі по телефону, по Farlep, по IP-телефону, і безпосередньо керує своїми позиціями.
А що вони зробили? Ну, коротше, що ми зробили: у нас же боротьба не на життя, а на смерть, на нас пре чотири батальйони. Я плюнув, кажу: «Посадіть колумбійців на позиції, хай тріщать щось у рацію по-своєму». І колумбійці з ранку до вечора грали в ефірі, щоб куратори щось чули.
Юрій Романенко: Як вони себе показали, до речі?
Дмитро Глущенко: По-різному. Відсотків 60-65 злилось, а 30-35 залишились працювати і показали себе добре. Знову ж таки, питання — я просто не встиг докрутити піхоту. Два місяці всього я командував батальйоном, прокачав безпілотну систему, а по піхоті не дотягнув, не встиг.
Наступний прикол: дзвонить начальник штабу бригади: «Александрович, а чому ви по рації не спілкуєтесь з піхотою?» Я кажу: «Пане полковнику, а навіщо мені з ними спілкуватися? У мене є зв'язок з КСП рот, згідно статутних документів, я керую КСП рот. Мені СП-шки — якщо треба, я виходжу на них. Але загалом я контролюю всю ситуацію, перебуваю постійно в курсі, у мене максимальна обізнаність». Проходить 20 хвилин, дзвонить комбриг: «Александрович, треба, щоб ви керували СП-шками безпосередньо». Це провідники цього мікроменеджменту — вони клюють мозок начальнику штабу, потім командиру бригади.
Я пояснюю комбригу те ж саме. Вибачаюсь, прошу не заважати, у нас скоро штурм. Проходить 20 хвилин — дзвонить замкомкора з КСП: «Александрович, ви повинні командувати безпосередньо СП-шками». Я кажу: «Плюс, добре, обов'язково буду командувати». Проходить 40 хвилин — приїжджає начальник зв'язку з якимось представником: «Санич, що у тебе не виходить?» Я кажу: «Андрюха, в сенсі?» — «Що ти не можеш по рації?» — «Андрюха, ти прикалуєшся? У мене телефон, у мене міт, я все чую, якщо треба — крикну в міт, натиснув кнопку — мене всі почули. Рація — на крайній випадок. У мене все під контролем, все крутиться, все летить. Що ви від мене хочете?»
Він каже: «Ти можеш періодично просто щось нарихкати в рацію, щоб від мене відчепились?» Я кажу: «Так все важко, так?» — «Нас з'їдають ці допомогатори, диверсанти». Я беру телефон, набираю КСП: «Вийди зараз по закритій на пацанів, скажи — зараз вийде комбат на них, буде нести всяку херню, хай плюсують і нічого не роблять». І я раз на день набираю рацію, щоб мене чули, наказую «тримати стійко», бажаю здоров'я, плюс-плюс. А у мене штурми, дурдом. І для них головне: «О, командир працює, почав говорити в рацію!» [сміється]
Юрій Романенко: Маячня.
Дмитро Глущенко: Так, це люди, у яких є академії, замкомкора, заступники командувачів. Не просто хтось.
Конфлікти з артилерією через пріоритет цілей
Дмитро Глущенко: Наступна історія, через яку ми з ними сильно напружились і посварились — повторювалась кілька разів. Основа нашої ударної сили була безпілотна складова. Йде група противника, одного вбили, одного підранили, один зашкерився в кущах — легко втратити, якщо він не рухається, тільки в тепловізор можна побачити, а не завжди вдень є можливість літати на тепловізорі, бо їх теж економили.
Пілот тримає ціль. Тут по УНІТу виходить бригада: «Дайте панораму, зараз артилерія буде працювати». Дали панораму — прилетіло кудись мимо, відстрілялись. Цілі немає — ми її потім півдня шукаємо.
Наступна історія: ведемо цілу групу. «Дайте панораму, відзумтесь». Відзумились, сидимо, чекаємо — мінус, «брудне небо». Групу провтикали, півдня потім шукаємо цю групу.
Ще була ситуація: йде група, починаємо її «розмотувати», двоє двохсотих, один трьохсотий, його практично не видно на екрані — відвернешся на секунду, вже не побачиш, тільки хрестик на ньому. Пілот тримає, підходить наш борт, підходять суміжники: «Хлопці, тримайте картинку, ми зараз відпрацюємо». Тут бригада: «Дайте панораму». Я кажу: «Ніякої панорами, працюємо під авіацію». А вони: «Та хто там, що за комбат?» Я через оперативного дав напрямок в міт: «Хлопці, не заважайте працювати, зараз відпрацюємо, дамо вам панораму».
Це все бригада чула. Я потім передзвонив начальнику артилерії, вибачився, кажу: «Давайте так поставимо крапку — пріоритет у нас безпілотної складової. Якщо вам потрібна панорама або картинка — ми піднімаємо вам окремий борт, якщо можливості немає — чекаєте, поки відпрацює авіація, потім працюєте своєю артилерією». Разів три-чотири вони працювали нормально, дійсно потрапляли, допомагали, вбивали і «трьохсотили». Але в основному це був постріл в нікуди — хоча буває, що й артилерія іноді потрапляє, коли туман, вони могли щось виручити. Але в цілому противника вони там стільки «шарили», що нашій артилерії там було до одного місця. Ось такі були конфлікти.
Історія з евакуйованими бійцями
Дмитро Глущенко: Ще була ситуація — теж про людожерів. 225-й заходив на Дорожнянковську дорогу, у мене там хлопці більше сорока днів просиділи, вже роздовбані, покалічені, поконтужені, поранені. 225-й нас міняв. Виходжу на взаємодію з їхнім комбатом: «Дивись, ми заходимо на цю точку, людей можеш прибирати». Я кажу: «Все, плюс, добре». Зв'язався зі своїми: «Хлопці, самі дійдете до евакуаційної точки?» — «Так, дійдемо, там багато важких — один обморожений, другий посічений».
Я кажу: «Давайте так — я вас виводжу до медиків, якщо є проблеми зі здоров'ям — лікуйтесь, якщо готові працювати — помились, поголились і виходимо допомогти хлопцям, бо людей мало і треба допомогти». Не питання.
Тут прибігають до мене з тієї ж серії людожерів: «У тебе люди знімаються, треба їх переводити зараз на інший фланг» — а там десять кілометрів по «кілзоні» пройти, де дрони, — «відбивати позицію». Я кажу: «Ви розумієте, у мене за доповіддю чотири трьохсотих, вони ледве ходять, один ніби заморожений. Яке відбиття позиції?»
Юрій Романенко: І при цьому вони сиділи скільки?
Дмитро Глущенко: Сорок днів. Вони там вже охрінілі, їм наклепало міцно — і КАБи, і блискавки їх розносили. Вони реально отримали нормально, плюс їх постійно штурмували, контактні бої постійно.
«Ні, я вам забороняю їх виводити, ви повинні їх витягти на передок». — «Добре, буде зроблено». Я виводжу хлопців евакуаційною машиною до медиків. Четверо одразу госпіталізуються — одному ампутація кінцівки замороженої, один посічений, у другого розірвало барабанну перетинку, з вух тече. Чотири людини середньої тяжкості. Двоє, що залишились, не постраждали, тільки по вухах наклепало.
Домовились: «Командире, попросили дати нам півтори доби, скупитись, телефони, додому подзвонити, щось поповнити». Я кажу: «Не питання, відпочили — і поїхали». Хлопці вийшли, ще 40 днів відпрацювали, питань по них немає.
А до мене приїжджають, починають розбирання: «Чому вивів людей? Що це за невиконання наказу?» Я кажу: «По-перше, це законне повністю рішення — люди без медичного свідоцтва могли відмовитись від виконання бойової задачі, вони відмовились. А по-друге, що б це вирішило? Я б їх витяг на передок, але звідти вже б не забрав — через тиждень противник повністю закрив нам логістику. Я б нікого з них не зміг витягти. При цьому у мене на КСП чотири трьохсотих — це забезпечити їх медикаментами, це деморалізація особового складу, і мені завести їх на роб, який ще більш-менш тримається, — це просто диверсійна робота, ми б ще й цей роб втратили». Замість допомоги прислали чотирьох поранених — така собі допомога.
Про взаємодію з 225-м полком
Юрій Романенко: А що з цим — коли забирали цих бійців, по 225-му?
Дмитро Глущенко: Ну, це окрема історія. По-перше, 225-й активно працював у нашій смузі, і без їхньої роботи все було б набагато сумніше. У нас спочатку взагалі не було взаємодії — знову ж таки, через цих великих товаришів. Перший тиждень я виходив на командування бригади: дайте взаємодію зі суміжниками, у мене в БРО, за яке я відповідаю, носиться величезна кількість людей, яких ми не знаємо. Кілька разів мало не було дружнього вогню — люди сторонні, поки зв'яжешся, поки уточниш. Напряму ми вийшли по лінії комбата, зв'язались з начальником штабу, начальником розвідки, і протягом тижня налагодили взаємодію з усіма.
225-й активно працював в смузі 102-ї бригади спільно — коли 102-га провалилась і у другого батальйону майже не залишилось людей, туди як посилення зайшли 225-ті. Вони там ще довго і жорстко працювали. У мене — не те що питання, тільки захоплення, наскільки хлопці зухвалі. 225-й і 425-й — підрозділи, які можуть виконати будь-який наказ, це така суперзброя. Питання в тому, як їх застосовують. Це скальпель, для точкових операцій, вирізати дуже важкі пухлини, планувати операції так, щоб, як робить «трійка» при штурмових діях, втрачати людей менше, ніж противник. Ось так потрібно використовувати штурмовий підрозділ. А у нас, на жаль, штурмовиків використовували як «скальпелем рубали ліс» — і втрати, і безглузде заняття.
Інцидент 5 січня: «викрадення» управління батальйоном
Дмитро Глущенко: Ситуація по 225-му. Це було 5 січня, якщо не помиляюсь. Дзвінок з КП бригади, черговий, о 10 годині — у мене якраз був період відпочинку, з десяти до дванадцяти закінчувались всі рухи, наради, і я міг трохи повтикати: лягав, поруч ноутбук, планшет, телефон, рація. З дванадцяти починався рух суміжників — «Шквал» заходив, 225-й ходили, в основному вночі, і я постійно координував з ними ці маршрути.
5 січня дзвонять з КП: потрібно зібрати зміну підсилення для огляду, зі зброєю, по-бойовому, без боєкомплекту. Я кажу: «Що це за прикол?» — «Це команда комбрига». Набираю комбрига: «Пане полковнику, що це за команда?» — «Ну треба подивитися, чим люди займаються». Я кажу: «У мене все на передку, вільних людей немає, у мене вже офіцери штабу сидять на нулі, бо немає людей, тих, хто вештається без діла, теж немає. Зміна підсилення — це у мене планери, які готують документи, рекрутери, логістика, персонал, що веде облік, і паяльники — майстри, що готують дрони, плюс логісти, що отримують ПММ і БК».
Це повністю забезпечує 20 чоловік, які забезпечують весь батальйон — «голова батальйону». Кожен з них ще заступає і на чергування: планери — оперативними черговими на КСП, рекрутери — на ППО, паяльники — на РЕБ. Всі перевантажені. «Ну, подивимось, чим займаються». Я запитую: «Підстави ніякої не буде?» — «Ні, все нормально, тільки подивимось». Начальнику штабу кажу: «Збирай людей, командир пообіцяв, що все буде рівно».
А якраз напередодні була проблема, скандал зі 225-м — дві роти нашої бригади були передані в 225-й, вони ролик зняли, пішла медійна активність, що їх «силоміць» перекинули. Мене це тоді особливо не напружило — я був свідком, як у 102-й бригаді другий батальйон віддали в 225-й, вони разом працювали, я цю роботу бачив, плюс у мене самого була прикомандирована рота з другого батальйону. Подумав — може, хлопці просто не зрозуміли один одного.
О 9:30 наступного дня — я вже другий штурм відбиваю, напруга — дзвонить начальник штабу: «Командире, у нас управління вкрали». — «В сенсі?» — «Всіх тупо завантажили кудись і відвезли». І починають дзвонити хлопці — все управління, всі офіцери: «Нас везуть кудись, що нам робити?» Я кажу: «Зачекайте». Починаю піднімати всіх, кого можна. Дзвоню комбригу: «У мене вкрали управління, ви розумієте, що зараз батальйон буде як курка з відрубаною головою? Три дні до катастрофи — через три дні у мене нічого не полетить, не вистрелить, жодного рапорту не буде, 14 кілометрів батальйону не буде. Ви розумієте, що відбувається?» — «Так-так, будемо розбиратися».
Нічого не відбувається. Дзвоню, дзвоню, дзвоню — одному, другому, третьому, кураторам, в штаби: «Хлопці, у мене проблема». Ніхто нічого не може зробити.
Передзвонюють хлопці, яких забрали: «Командире, нас привезли кудись у Запоріжжя, на якусь базу». Я кажу: «Хлопці, у мене на вас жодного документа немає, жодного розпорядження. Ви по факту зараз перебуваєте в СЗЧ. Наказую повернутись в розташування частини — як ви це зробите, не важливо — і приступити до виконання задач». Вони орендують автобус, їдуть назад в частину в Запоріжжя. На виїзді з Запоріжжя їх гальмує ВСП і тримає.
Мені доповідають: «Нас зупинили, не пускають». Я зв'язуюсь зі старшим: «Я командир батальйону, це мої люди, вони були незаконно у мене забрані, мені потрібно їх повернути». — «Ні, їх вже передали в інший підрозділ, в 225-й». — «Документів немає жодних». — «У вас зараз буде папір».
Я розумію, що відбувається щось достатньо глобальне. «У мене немає ніяких паперів, ви утримуєте незаконно». — «Ні, нічого подібного». Так тягнулось. Знову дзвоню командиру — нічого не вирішується. Розумію, що питання вже серйозне, ніхто не може допомогти. Виявляється, ВСП теж в курсі, шукає ще одну групу, яка поїхала окремо. Мені дзвонять: «Ваші люди в СЗЧ пішли». — «У мене їх вкрали». А у мене штурми — третій-четвертий до вечора. Дурдом, люди гинуть, а я сиджу, розумію, що писець, і нічого не можу зробити. Якийсь сюр.
Звернення до омбудсмена
Дмитро Глущенко: У мене вже не було вибору. Виходжу на Ольгу Решетилову — військового омбудсмена. Набираю, представляюсь. Вона: «А, 108-ма бригада! Ми вас знаємо — ви двієчники, сидите в Запоріжжі, нічого не робите, бабки отримуєте». Я: «Дивіться, я командир 4-го батальйону, те, що ви кажете, була ситуація в одному з батальйонів — розслідування, там людей подавали на позиції, а їх там по факту не було, гроші закривали. Це залет, але, пані Ольго, я з корупцією борюся з 2004 року — для мене це непримиренна картина. У мене з командирами договір: платіть тільки тим, хто реально на позиції. По сотці [бойових виплатах] є нюанси, по сімдесятці — жорстко, нюансів не було».
Вона питає: «Які нюанси?» — «Ось дивіться, у нас БРО в глибину було 8 кілометрів. Людина, перебуваючи на нулі, виїжджає на 7 кілометрів в село, помилась, повернулась — отримує сотку. Зараз, для економії, ці генії зрізали БРО до 4 кілометрів — до залізниці. І мені, щоб вивезти хлопців по цих замінованих дорогах, куди може прилетіти КАБ або шахед, щоб він помився, почистив зуби, переодягнувся і знову вийшов на позицію, — я повинен за цей вихід тридцятку платити. Природно, я закрию сотку, але не кожен командир закриє. В батальйоні в кожній роті може бути 2-3 людини на помивці — їм не закривають сімдесятку». Вона може перевірити: якщо порівнювати нарахування сімдесятки і сотки, по 70-й йде набагато менше людей, бо по сотці були нюанси, а по 70-й у мене жорстко.
«Наступне — візьміть, зробіть запит на бригаду по мені. Я в цьому батальйоні був командиром роти півтора року, на нулі провів часу більше, ніж будь-який командир, я жодної сімдесятки собі принципово не закрив — за півтора року, хоча за 30 діб на робі належить 70-ка, я не закрив жодної. Я вважав, що не заслужив ці гроші, я знаю, що таке робота в окопі, я піхотинець. Зі мною сварились командири — «а що ти собі не нарахував?» Піднімайте дані, ви не побачите по мені нарахувань. Які корупційні складові — я п'ятий рік на війні через довбану корупцію, розкрали, державу розвалили, я живу з цією думкою, що через корупцію зараз без сім'ї, без дітей, дівчатка виросли вже, я сиджу в цьому лайні через корупцію — яке може бути моє ставлення? Це виключено».
«Добре, наступний момент по роботі. У нас велике БРО, не вистачає людей, не вистачає засобів, нам не дають достатню кількість. Ми стабілізували фронт, стабілізували позиції, ми не тікаємо, готові працювати, але ця ситуація просто знищує батальйон своїми руками. Як це можна?»
Вона послухала, каже: «Дивіться, раджу тільки один варіант — телефонуйте Ширяєву, Олегу Вікторовичу, командиру 225-го ДШП, Герою України, по якому зараз багато негативу». Дала телефон, я набрав, представився.
Розмова з Ширяєвим
Дмитро Глущенко: Олег Вікторович вислухав уважно — пояснив йому те ж саме, всі проблеми. Абсолютно адекватне спілкування, ніяких понтів — і тим більше, хто я взагалі йому такий, якийсь ТрО-шник дзвонить, він міг послати мене. Але вислухав уважно і каже, в м'якій формі: «Бригада не зовсім правильно зрозуміла задачу».
Задум був наступний: там, де сиплються підрозділи, де піхота не справляється, 225-й заходить своїм оперативним управлінням, забирає людей, яких підготовляють, і заходить разом з ними. Я кажу: «Олег Вікторович, у мене є такі піхотинці, більше того, я виходив на комбрига — є група людей, яких потрібно додатково підготувати, бо у нас немає таких можливостей готувати, як готують штурмові підрозділи, мені потрібно їх відправити». По підсумку їх ніхто не відправив, але управління у мене забрали — я взагалі не зрозумів цього паноптикуму.
Він сказав: «Я тебе почув, я тобі допоможу — не прямо зараз, але допоможу». І допоміг: виділив мені піхотний батальйон, я встиг провести взаємодію — нормальні, жваві хлопці.
Юрій Романенко: Штаб тобі повернули чи ні?
Дмитро Глущенко: Штаб повернули того ж дня. Закриваємо тему. Він сказав, що управління йому не потрібне, задача була просто підготувати піхоту і заходити самим з 225-м на позиції. На наступний день всі приступили до роботи. Я видихнув, хоча наслідки були досить трагічними.
Ми затягнули своєю логістикою 20 піхотинців, затягнули піхотний батальйон на мій 4-й батальйон. І завдяки роботі цієї групи піхоти залишки 4-го батальйону і майже вся позиція сусіднього батальйону не потрапили в оточення. Ширяєв пообіцяв і слово дотримав.
Підсумки «спецоперації» з управлінням
Дмитро Глущенко: Управління повернули, але які наслідки. Я думаю, це був план — моя підозра — цих допомогаторів, бо розуміти потрібно: 225-й не може прийти і забрати у мене людей. Я як командир батальйону не можу своїх людей віддати навіть в інший батальйон нашої бригади, тільки з дозволу старшого начальника — це вирішує комбриг. Я можу тільки пересувати людей у себе в батальйоні, між ротами, відкомандировувати. А передати в інший організм може тільки рішення старшого начальника — на той момент це командувач корпусу. Тобто 225-й не може просто так забрати — потрібне розслідування, хто і як передавав людей, за чиїм рішенням. Але фізично це повинно було бути якось реалізовано документально.
Підсумок цієї «спецоперації», проведеної, я вважаю, з ініціативи цих допомогаторів: за одну добу — повна деморалізація особового складу, люди деморалізовані, принижені, розтоптані. З ними поводились не по-людськи. Сама постановка була як кидалово, як обман, м'яко кажучи.
Наступне — нульова довіра до управління бригадою, бо подумали, що бригада «відчебучила», адже командир батальйону не може віддати людей навіть своїм рішенням. І це дозволило завдати і по мені особисто, і по батальйону інформаційного удару. Я в місті веду активну громадянську позицію по боротьбі з корупціонерами, разом з Самаркіним. Місцеві навколовладні кола, на ресурсах, контрольованих посіпакою і колаборантом, мером Резніком, «ватажком» регіоналів, організували потужну інформаційну атаку по мені — на платній рекламі матеріал про те, що я торгую людьми, беру хабарі за відпустки. Маячня — я собі сімдесятку не нараховував, звідки б я брав з людей гроші. Що я «втік у СІЗО», знищив батальйон, відправив людей на смерть. Це був удар сильніший, ніж удар противника.
Втрата позиції «Холм»
Дмитро Глущенко: І я думаю, що причина усунення мене від посади — саме моя поведінка, бо залетів у мене було небагато, позицій я втратив не набагато більше за інших, і по підсумках бойових дій четвертий батальйон прийняв найбільший удар, знищив найбільше противника, а втрат у нас по факту було найменше.
Інформаційна атака колаборантів призвела до чого: їхня задача була підрив морального стану плюс підрив довіри до командування. Частково це вдалося. Буквально через два дні у нас здалась наймогутніша центральна позиція — Холм. П'ятнадцять чоловік самовільно залишили позицію. Я думаю, чималу роль зіграла саме ця інформаційна атака, роздута в інтернеті, — що «командир всіх покинув» — у людей психіка спрацювала так, хлопці підірвались, покинули укріплений опорник.
Це створило загрозу флангового удару по наших позиціях, що противник реалізував наступного ж дня. За три дні я втратив людей більше, ніж за півтора місяця — знесли одну СП-шку, наступну. З тих, хто покинув позицію в перші доби неорганізованої біганини, шестеро одразу пропали безвісти. З тих, хто вийшов, — колумбійці: один поранений, решта відправлені в 225-й — було рішення старшого начальника: всіх, хто не справляється, відправляти в 225-й.
«Спільні навчання» — зниклі безвісти
Дмитро Глущенко: Історія зі 225-м на цьому не закінчилась. По управлінню — зрозуміло. Хлопці мені сказали: «Командире, ти врятував батальйон, втратив посаду». Я кажу: «Та не велика втрата, головне, що ви живі».
Але через три дні прилітає папір: передати людей для «спільного навчання» в 225-й. Я дзвоню в бригаду: «Хлопці, що це за папір? Я знаю, як люди передаються, як влаштовуються спільні заходи, але повинно бути нормальне розпорядження, акт прийому-передачі. Що за спільне навчання? Ми на полігон веземо людей — купа журналів, інструкцій, люди розписуються за інструктаж, за БК. А тут ми віддаємо людей кудись екіпірованих за якимось папірцем». — «Александрович, їх вам повернуть». Я кажу: «Випишіть нормально, де буде проходити, скільки часу». Зробили мені БРК, як я вимагав.
Відправив 10 піхотинців з цією групою, відправив свого заступника з ППП — психологічної підтримки, «по-старому замполіт» — для контролю, щоб він перебував на базі. Доповідав мені щовечора, як проходить. Відзначив, що підготовка дуже якісна, зовсім інше ставлення до екіпіровки, до емоційної підготовки — нікого не ображали, не ображали. За підсумками підготовки двоє людей виявили бажання залишитись в 225-му, і потім заступник і ще два офіцери теж перейшли туди — це для об'єктивності, війна не чорно-біла, вона різнокольорова.
Але фішка в чому — людей мені не повернули. Найнеприємніше. Знову дзвоню в бригаду: «Заступник повернувся, люди пройшли навчання, мені їх не повернули». Спочатку говорили, що зараз повернуться, будуть заходити в нашу зону відповідальності. Потім почали говорити, що будуть працювати в іншій зоні. Я кажу: «Дайте мені папір, давайте нормально оформимо людей». І цей косяк досі висить, не вирішений: ми віддали людей на «спільні навчання», фактично їх не передали — вони числились за 108-ю бригадою. Хтось безвісти пропав, хтось загинув, хтось, може, пішов в СЗЧ. І зараз родичі по зниклих безвісти або загиблих не можуть отримати ніякої інформації — вони числяться в 108-й, яка по факту жодних задач з ними не виконувала, а 225-й каже: «У нас таких людей немає», і вони теж праві, бо по документах нічого не підписували. Корінь зла — хто генерував ці розпорядження про передачу людей на «спільні навчання» і як це все реалізовувалось.
Юрій Романенко: Ну причому, слухай, я думаю, ми всі розуміємо, що спочатку було прийнято рішення забрати людей в 225-й…
Дмитро Глущенко: Ні, це зрозуміло.
Юрій Романенко: І що ніяких навчань і не пахло. Просто потрібно було це оформити, щоб їх перевести.
Дмитро Глущенко: Ну дивись, для перекладу є закони і методи, без гемороя — просто передали людей, дали акт прийому-передачі, працюйте на здоров'я. Навіщо вони народили ось це — вони реально безвісти зниклі. Зараз ніяк ти по них нічого не знайдеш. Люди дзвонять, шукають — я не можу нічим допомогти. І найголовніше, бригада зараз міцно зависла в цьому питанні. Коли я йшов, якраз це питання було — я попереджав командування: «Хлопці, не гуляйте, оформіть нормально передачу людей, буде біда». Біда прийшла, і питання досі не вирішене — який статус у людей, які передані, але не до кінця оформлені.
Юрій Романенко: Ну, бардак, м'яко кажучи. Навіть це не бардак — це, мабуть, певною мірою злочин.
Дмитро Глущенко: Я думаю, що потрібно проводити розслідування, і повинен бути трибунал, бо це дійсно злочин.
Про застосування штурмових підрозділів і критику 225-го
Дмитро Глущенко: Що цікаво щодо 225-го, якщо можна торкнутись цієї теми. Будь-який мій підрозділ — це суперзброя, і в такій конституційній війні на виживання така суперзброя потрібна. Чи є проблеми в 225-му? Звісно, є — маленька тачка проблем, в будь-якому підрозділі їх купа. Трохи напружує, що зараз з'явилось багато коментаторів-захисників, які обговорюють тему не в контексті. Часто буває: когось покарали жорстко — одразу вискакує величезна кількість захисників. Але коли дізнаються контекст, чому людину покарано — реакція міняється на протилежну: «А чого ви його не вбили?»
Тому, в цих ситуаціях, про які говорять, я не чую контексту — що там сталося насправді, потрібна максимально повна достовірна інформація для прийняття рішень і висновків. По-друге, хочу підкреслити: війна не робиться в білих рукавичках. Війна — це кров, бруд, смерть, страх, повне лайно, там немає нічого хорошого, нічого людського. І міряти це цивільним правом не зовсім коректно. Я б попросив заспокоїтись і максимально об'єктивно підходити до всіх ситуацій, маючи достовірну інформацію.
Зі свого боку — по роботі 225-го, у мене вони працювали, і дуже багато людей загинуло безглуздо. Я підозрюю, була якась суперідея — вже потім, спокійно проаналізувавши, думаю, у когось в 17-му корпусі була думка повторити успіх Драпатого по Куп'янську: оточити противника, що зайшов у Гуляйполе. Але якщо порівнювати — я спілкувався з хлопцями, які працювали на Куп'янську при Драпатому, — там було жорстко, теж були втрати, але все було правильно організовано: із закріпами, з розвідкою, зі взаємодією, все працювало як один організм. І вийшов результат.
У нас же велика системна проблема, яку потрібно виправляти: ресурсів і навіть людей було достатньо, щоб відстояти Гуляйполе, більш ніж достатньо. Потрібно було не ганятися за генеральськими погонами і не множити людей, а грамотно вибудувати ешелоновану оборону, організувати логістику. Тієї кількості штурмовиків, що була задіяна — дайте мені хоча б одну-дві цілі роти, я б навіть в своєму БРО зміг вибудувати ешеловану, невиявлену оборону з запасними позиціями, переходами, прикрив би логістику, дав би заміну пораненим, хоч якусь ротацію, і можна було триматись. А ми просто купу людей спалили, тупо гнали на Гуляйполе. І питання знову не до Ширяєва — не він генерує ці думки, він, як і комбриг, і комбат, просто отримує наказ і виконує. Вина Ширяєва тільки в тому, що він може виконати будь-який поставлений наказ.
Все інше — потрібне розслідування, потрібно розбиратись без емоційних гойдалок «чорне-біле». Війна не зовсім чорна і не зовсім біла, вона різнокольорова.
Юрій Романенко: Емоційний настрій, бо там смертей багато було, і родичі, звісно, обурюються і вимагають справедливості.
Дмитро Глущенко: Всі мають право на емоції. Але війна — це така штука, яку судити з дивана не зовсім коректно, я б так сказав. Завжди потрібно дивитись на другий бік медалі, почути, що там насправді сталося. Ключове питання — це застосування штурмових підрозділів. Це найбездумніше, найтупіше на рівні оперативного планування застосування. Сподіваюсь, з приходом нового командувача ця доктрина буде переглянута, бо люди, які приймають рішення, визначають наші долі, настільки далекі від війни, настільки далекі від розуміння того, що відбувається — живуть в іншому космосі. Я з багатьма з них спілкувався — це просто людожери, реально людожери. Їм байдуже, скільки нас там ляже. «Тримайте позиції» — заради цієї точки всі повинні померти. У них це релігія, і цю релігію потрібно скасовувати. Нам потрібно переходити до якогось наукового методу, а не до фанатизму «тримати точку будь-якою ціною». У нас немає цілепокладання знищення противника — якби було, оборону можна було б зробити маневреною: 20 точок, бігайте між ними, мочіть противника так само, як він нам влаштовує. А у нас БРО тобі приписали, як кріпака, — сидиш, поки не вб'ють.
108-ма бригада — теж скандал, але потрібно розуміти: 108-ма — це люди, батальйон переданий в інший підрозділ, бо бригаду вже розірвали, покінчили, саме управління вже не керує своїми батальйонами, не роздано. Але це, на жаль, поширена практика.
Про укрупнення бригад і реформи
Юрій Романенко: Ось якраз Драпатий, коли прийшов на цю позицію, буквально кілька днів тому був злив, що збираються укрупнити бригади — провести аудит, які боєздатні, які небоєздатні, бо є купа бригад з мінімальною кількістю людей, незрозуміло, як воюють або взагалі в тилу сидять. Звести сили, зробити бригади цілісними, щоб не було трьох бригад по дві тисячі чоловік. Правильно це чи ні?
Дмитро Глущенко: Я буду і руками, і ногами підтримувати, але це ж яка мафія, клановий корупція — купа незрозумілих полковників, які отримали звання ще до війни, які не воювали, а трималися на «хлібному містечку».
Юрій Романенко: Кількість бригад — це, по суті, питання пристрою людей, надлишкових командирів, які загенерували…
Дмитро Глущенко: Кудись треба запихати, так. Це один з елементів, я думаю, а там ще може бути купа всього, фінансово пов'язаного. Я теж не розумію, навіщо створювати нові бригади, коли у нас є розірвані. У нас прикол — стирати бригаду в нуль, а потім набирати нову. Хоча от та ж 108-ма — сценарій один і той же: бригада втратила боєздатність вже давно (потрібно 70%, щоб бути боєздатною), і її стирають до нуля. Хоча при цьому залишився кістяк людей, що пройшли бойові дії, показали себе, залишились живими, з досвідом, з мотивацією. Цих кінчають в нуль, набирають молодих «лунтиків», які взагалі не розуміють, що відбувається. А якби взяли кістяк — хай залишилось там 20-25 чоловік, — дали туди молодь, вони б підтягли, і через три місяці це був би відмінний підрозділ. А у нас створюють нову бригаду з людьми без досвіду — як 155-та. Вона ж чим закінчилась? Там не було жодного досвідченого командира — набрали всіх з військовою кафедрою, резервісти-управлінці, бойових офіцерів не було. Тому вона одразу ж прийняла два склади.
Юрій Романенко: Тобто офіцери резерву були кістяком?
Дмитро Глущенко: Навіть не резерву — ті, хто після кафедри, вони взагалі не розуміють, що таке військова справа, вони такі ж зелені, як новобранці. Тому я взагалі не розумію сенсу створення нової бригади без наповнення старих, де є кістяк.
Якщо тільки бажати вдачі — дай бог, щоб у Драпатого вийшло. Ресурсів достатньо, військових багато, воюючих людей не дуже багато. По-любому потрібен аудит — зрозуміти, що з ними робити, може, і зарплати підвищаться. Купа баластного населення в ЗСУ, там потрібен серйозний аудит.
Я думаю, це вкрай правильний хід і з точки зору приходу на нову посаду, і з точки зору нашої обстановки на сьогодні. Якщо у нього вийде впоратись з цією мафією — потрібна серйозна команда, щоб це переламати, бо це ціла секта: вони один одного тягнуть, прикривають, у них принцип «я начальник, ти дурень», вони збирають навколо себе кістяк дуболомів, яким все одно.
Порівняння з радянською армією
Юрій Романенко: Ну як тут був коментар такий єхидний: «Радянська армія, маленька радянська армія, з ебалами».
Дмитро Глущенко: Я думаю, після спілкування з нашими наглядачами… Я служив у Радянській армії, був командиром відділення, сержантом, у мене був дуже шкідливий «дід». Він нас, молодих сержантів, перші півроку знищував — викликав два рази на день, зранку і ввечері, до себе в кабінет, закривав двері і доводив до нестями, гундів, щось все було не так. Потім попустило. Але він жодного разу не дозволив собі при особовому складі образити або неповажно звернутись до сержанта — на «ви» завжди. Заводить нас, знищує — але не при інших.
А тут я такого рагульства просто не бачив — при особовому складі чмирити командний склад неприпустимо, це злочин, диверсія. Це та мафія, якої зараз, на жаль, дуже багато. Я так розумію, Драпатий — носій іншої культури. У всякому разі, те, що я чув — не працював під його керівництвом, але завжди намагався про нього дізнатись, бо коли дивишся на весь цей бардак, а кажуть, що є по-іншому, — дзвониш хлопцю: «У вас реально в Харкові так працює?» — «Так, це нормально». Людині потрібна об'єктивна інформація, а у нас тільки майстерність доповіді має значення.
Підсумки: 12-та рота і філософія вибору
Юрій Романенко: А ти, коли будеш повертатись, може, ще зайдеш, поговоримо?
Дмитро Глущенко: Я вже на роботу їду. Зараз не знаю, чим закінчиться — після стріму ще незрозуміло, чи пройшли зміни, куди мене відправлять: або штурмувати якусь посадку. [сміється] До зміни командувача дуже складно було щось говорити, знаходили інструменти.
Юрій Романенко: Ну, сподіваємось, що все буде добре.
Дмитро Глущенко: Так, сподіваюсь теж. Наостанок хочу відзначити по підсумку всіх цих рухів і стрімів, які ми проводили, де я розповідав, як готував роту — дванадцята рота, стояла на правому фланзі, і я найбільше за неї боявся. Хочу перед хлопцями вибачитись — я найбільше сумнівався в своїх хлопцях. Я ніколи не командував жорстко, завжди з усіма домовлявся — «хлопці, давайте ось так», шукав спільне дотикання, намагався домовитись, дискутував з ними. Я переживав, бачачи, як організована жорсткість у інших, накази, і думав — мої посипляться, бо я ніколи так не командував, ніколи їх так не гнав.
По підсумку 12-та рота відстояла на позиції більше 100 днів, отримала люлей більше за всіх. Жоден боєць не здав задню, ніхто самовільно не покинув позиції — раділи і дощам, пили воду з калюж. Протрималися більше ста днів, починаючи з грудня — до січня, лютого, майже до березня. Жодної позиції не здали без бою — всі були знищені противником повністю, або КАБами, або артилерією. Завдяки тому, що хлопці були зариті — я розповідав, по два-три поверхи рили, тунелі прокладали. Позиції противник підпалював, вони ховались в тунелях, потім виходили на іншу позицію.
Тільки один двохсотий — на жаль, Ігорьок Даровських. Всі інші вийшли покоцані, поранені, приглушені. Збили купу дронів зі стрілецької зброї, знищили багато противника. Це питання підготовки — постійно тренуватись, не відпочивати, не бухати, знаходити час для постійної прокачки. Не існує ніякої долі, ніякого фатуму — є тільки наш вибір. Або ти обираєш померти, або жити. Якщо хочеш жити — повинен готуватись, дбати про спорядження. Практика показує — шанси на виживаність підвищуються. Ті, що побігли, майже всі двохсоті. Ці залишились, відбились — усі живі. Тому всім, хто працює, командирам і особовому складу хочу нагадати: все залежить від вашого вибору — померти чи жити.
Юрій Романенко: Ти сказав, мабуть, ключову фразу — що немає ніякої долі, фатуму, є тільки вправність, підготовка.
Дмитро Глущенко: Я завжди наводив приклад — є вибір. Показував наочно: приймаю роту, найгіршу в батальйоні, найбільше загиблих, найбільше косяків. Ті ж люди на тих же позиціях через півроку стають найкращою ротою в бригаді — літає, вбиває, б'ється, і практично немає втрат. За півтора року у мене був тільки один двохсотий, і той наїхав на міну через необережність. На позиції у мене ніхто не загинув, бо ми зробили вибір: готуватись, тренуватись, копатись. Комусь було складно, десь я пережимав, був суворим, але пояснював: «Хлопці, мені взагалі байдуже ваша думка — я відповідаю за ваше життя. Якщо ти суєш пальці в розетку — я дам потиличника, можеш ображатись, але краще ти живий з синцем, ніж засунеш і «двохсотишся»».
Немає ніякої зумовленості, ніякої такої долі — це ваш вибір, жити чи здохнути, і ви вирішуєте це кожного разу самі. Все залежить від нашого вибору, не треба пенять на когось. У будь-якому, навіть найстрашнішому заміс, можна вибратись, а можна на рівному місці покласти і людей, і підрозділ — або вилізти з повної дупи з мінімальними втратами.
Завершення ефіру
Юрій Романенко: Дякую тобі, друже, велике спасибі за те, що ти робиш. Дмитро Глущенко з нами був, офіцер ЗСУ, капітан…
Дмитро Глущенко: Там вже повинен бути майором.
Юрій Романенко: Майором.
Дмитро Глущенко: …поки особисті справи, так. Послухав Арестовича пару-трійку тижнів, думаю — о, до травня повернусь, ось це б мені лейтенантом звільнитись було б, а тут вже майор скоро. [сміється] Я вже хочу додому. [сміється]
Юрій Романенко: Добре, на цьому ми закінчуємо. Сподіваюсь, не останній ефір з Дімою, і дуже сподіваюсь, що у нас вийде ще поговорити про всякі системні речі. «Божої допомоги» — пишуть глядачі, дякую за ефір. Хоча дуже важко і сумно це слухати. Ще пише глядач: «108-ма відносно сусідів — 110-ї, 104-ї — виглядає ще нормально в 24-му році».
Дмитро Глущенко: У 24-му, так. Тут позитивний момент: зараз у нас з'явилась надія. Зі зміною командувача з'явилась надія реально на зміни — була, звісно, печаль, зараз ця надія є. Якщо не зіб'ють, якщо не будуть заважати, я думаю, незалежно від того, хто буде міністром оборони, у нас все буде добре. Я в це вірю. Чесно кажучи, у мене навіть на виході не було ні натхнення на ефіри, ні можливості — свою активну діяльність трохи підзакрутив, не було навіть внутрішнього настрою. А зараз надія з'явилась, так що не все так сумно.
Дмитро Глущенко: Я думаю, впораємось, ми стільки пережили всього. Головне пережити цей термітний час, [сміється] який, дай бог, буде.
Юрій Романенко: Ой так, доповзти б ще до цього мирного часу. Сьогодні в Києві був великий обстріл балістикою, і тут, звісно, багато зрозуміли, що ситуація з ракетами і антиракетами дійсно не дуже. І тому життя буде далеко не таким, як багато хто малював. Добре, все, на цьому будемо закінчувати.
