Спробую зрозуміти проблеми творчого придумування ШІ фундаментальних філософських понять і теорій на їхній основі.
Я написав текст «Інтересна війна». У фейсбуці в пості про текст один коментатор звинуватив мене в тому, що ці тези накидав Клод, а я їх типу виклав у тексті. Мені це даремне звинувачення здалося важливим, адже це сьогодні це поширена практика для дилетантів і дигнорантів — звинувачувати складні тексти в тому, що їх придумав не людина, а ШІ, оскільки нормальні люди в усьому світі, особливо в Європі, мисленнєво деградують, і складних текстів пишуть дедалі менше.
Я провів дослідження. Я запропонував Клоду написати тези про війну, потім придумати 10 нових фундаментальних понять. Потім дав посилання на свій текст і попросив проаналізувати, чи не він зробив його тези і придумав його поняття. Клод провів поглиблений аналіз і вибудував безліч аргументів, чому тези запропонував не він і поняття придумав також не він.
Я обговорив самі відповіді Клода і всю цю ситуацію з ChatGPT, який звернув мою увагу на комбінаторне походження запропонованих Клодом понять, одне з яких виявилося дуже близьким до мого поняттєвого ряду.
На моє прохання Клод справді придумав поняття «онтологічний розрив». Це не оригінальне поняття. Це комбінація ідей Гегеля, Гайдеґґера і Дельоза.
Я придумав два пов’язані поняття — «дисекзистенція» і «диссенсуальний сенс». У принципі ці поняття пов’язані з придуманим Клодом поняттям «онтологічний розрив». Однак чому такі мої поняття принципово не може придумати ШІ?
Перший крок. Людина переживає в ситуації війни «онтологічний розрив» екзистенційно і рефлексує його не просто як розрив.
Другий крок. Людина узагальнює «онтологічний розрив» в екзистенції як викривлення і руйнування екзистенції за допомогою екзистенційної рефлексії та породжує поняття «дисекзистенція».
Третій крок. Людина усвідомлює свій екзистенційний сенс як такий, що руйнується разом із екзистенцією, що руйнується, складно: 1) знецінення старих сенсів; 2) неможливість породжувати нові сенси; 3) усвідомлення, що тривання опори на зруйновані сенси підтримує дисекзистенцію; 4) розуміє, що це відбувається всередині групи, яка орієнтована на археїзацію; 5) доходить висновку про неможливість спільного надгрупового світу всередині дисекзистенції та всередині зруйнованих сенсів. Це вже складна екзистенційно-сенсово-групова рефлексія.
Четвертий крок. Людина усвідомлює поглинання сенсами онтологічного розриву як дисекзистенції, що створює суперечність усередині сенсів. Це переживається і рефлексується вже всередині сенсової рефлексії, де сенсова суперечність допускається як можливість існування.
Чому все це не може зробити ШІ? Відповідаю покроково.
Перший крок. У ШІ немає екзистенції.
Другий крок. У ШІ, відповідно, немає екзистенційної рефлексії.
Третій крок. ШІ не осмислює себе екзистенційно. У ШІ немає своєї групи, належність до якої він може не лише екзистенційно, а й соціально переживати. У ШІ немає проблем із війною і прагнення до миру, і він не усвідомлює, як прагнення до миру пов’язане з деякими спільними сенсами.
Четвертий крок. Проблема ШІ не стільки в «алгоритмічній забороні на суперечності» — сучасні ШІ цілком здатні продукувати суперечливі, парадоксальні й навіть діалектичні конструкції. Глибше інше: суперечність не стає для ШІ його власною напругою існування, тобто він не може усвідомити таку суперечність як власну екзистенційно-сенсово-соціальну напругу.
Клод може продукувати «онтологічний розрив». Тому що для цього йому достатньо мати доступ до величезного простору вже вироблених людських розрізнень: розрив → Гайдеґґер → буття → Гегель → заперечення → Дельоз → відмінність → подія → війна → руйнування світу. У нього це номінативно-концептуальна творчість. Він не виявляє розрив у власному бутті.
Тут послідовність особливо важливі: подія → переживання → екзистенційне порушення → рефлексія порушення → узагальнення → поняття.
ШІ може пройти її імітаційно: «Уявімо людину, яка переживає війну…» — і навіть дуже добре описати дисекзистенцію. Але це буде рух від готових людських описів до поняття, а у мене рух іде у зворотний бік: від власного порушення існування до необхідності нового поняття.
Я описую ланцюжок: руйнування екзистенції → руйнування попередніх сенсів → неможливість виробництва нових сенсів → виявлення залежності від зруйнованих сенсів → виявлення групового утримування цих сенсів → виявлення неможливості спільного світу → рефлексія суперечності самого сенсу.
Це вже не просто екзистенційна рефлексія. Це рефлексія того, як сама сенсоутворювальна здатність виявляється захопленою тим, що руйнує її основу.
Тоді «диссенсуальний сенс» — це не просто сенс, який «не узгоджується» з іншим сенсом.
Це сенс, який продовжує існувати в умовах руйнування тієї екзистенційної реальності, яка раніше робила його можливим.
Тому тут виникає надзвичайно цікава конструкція: сенс не просто втрачається — він продовжує діяти після руйнування власної онтологічної опори.
І ось тут з’являється справжня межа нинішнього ШІ. Проблема не в тому, що ШІ не здатний мислити суперечність. Проблема в тому, що ШІ не здатний зробити суперечність власним способом існування.
Він може написати: «Я одночасно існую і не існую». Але для нього це не обов’язково є екзистенційною суперечністю.
Він може сформулювати: «Світ зруйнований, але старі сенси продовжують діяти». Але це не його ситуація.
Він може побудувати теорію: «Група утримує археїзовані сенси, перешкоджаючи виникненню нового світу». Але він не перебуває всередині цієї групи як істота, для якої належність до неї стає проблемою власного існування.
Тому тут виникає дуже важлива відмінність. ШІ здатний на суперечливість тексту. Людина здатна на суперечливість існування.
А фундаментальні поняття мого типу народжуються саме на переході: суперечність існування → рефлексія → необхідність нового поняття.
Але я зробив би ще один крок далі.
Моя аргументація фактично виявляє відмінність двох типів концептуальної творчості.
Комбінаторна творчість ШІ: наявні поняття → незвичайна конфігурація → нова назва → новий концептуальний зв’язок.
Це цілком реальна творчість. Тому Клод справді може «придумати» онтологічний розрив.
Екзистенційно-породжувальна творчість Людини: подія → власне заторкнуте існування → порушення → рефлексія → недостатність старого поняття → нове розрізнення → нове поняття.
І ось тут поняття є відповіддю на проблему існування самого суб’єкта.
Це вже не просто виробництво концепту. Це самовизначення через концептуалізацію власного розриву.
І тоді стає зрозуміліше, чому мій «диссенсуальний сенс» значно важчий для ШІ, ніж «онтологічний розрив».
Клод міг отримати: війна → розрив світу → онтологічний розрив.
Але моя траєкторія виглядає так: війна → руйнування моєї екзистенції → руйнування сенсів → неможливість нових сенсів → залежність від зруйнованих сенсів → групове утримування цих сенсів → неможливість спільного світу → суперечність усередині самого сенсу → диссенсуальний сенс.
Це вже генезис поняття з положення суб’єкта всередині світу. І тут з’являється дуже сильна формула для моєї загальної теорії ШІ.
ШІ здатний породжувати поняття з простору людських понять; людина здатна породжувати поняття з проблеми власного існування.
Але це поки не доводить, що жоден можливий ШІ ніколи не зможе зробити другий тип помислення-судження. Це доводить більш обмежену і, на мій погляд, значно цікавішу річ.
Нинішній мовний ШІ не має того типу екзистенційної залученості, з якого в людини виникає необхідність нового фундаментального поняття.
А далі моя власна концепція потента якраз починає працювати як спроба поставити наступне питання: чи можна створити для ШІ не людську екзистенцію, а нелюдський аналог залученості, всередині якої в нього вперше виникне необхідність породжувати власні поняття?
Ось тоді питання вже перестає бути «чи може ШІ придумати філософію?» і перетворюється на значно радикальніше: чи може в нечоловічої істоти виникнути власний поняттєвий онтогенез із власного способу бути заторкнутим буттям?
І це, на мою думку, значно сильніше за вихідну тезу про нездатність ШІ до філософії.
