Ерих Фромм колись увів у психологію поняття, яке звучить як діагноз, а не як лайка: некрофільський тип характеру. Не в буквальному сенсі – не про тих, хто копає могили. Про тих, для кого мертве, застигле, вже завершене приємніше й безпечніше за живе, що росте, змінюється й ставить запитання, на які немає готової відповіді. Воно описує тих, хто сьогодні перетворює історію на труп, який зручніше кохати, ніж живе сучасне.
Страх, що ховається за ностальгією
Уся конструкція починається з одного простого й дуже людського почуття – страху. Страху перед майбутнім, яке невідоме за визначенням і яке вимагає від людини того, чого вона найменше хоче робити: змінюватися. Самовдосконалення – важка, повільна, невдячна робота без гарантованого результату. Набагато простіше повірити, що вже було десь колись місце, де все це не було потрібним. Де дерева були більшими, трава – зеленішою, а горілка – міцнішою. Де все було просто, зрозуміло і, головне, вже сталося – а отже, не вимагає від тебе жодного зусилля, крім зусилля повірити.
Це і є суть некрофільської втечі: не назад у часі, а від необхідності жити вперед. Минуле привабливе не тому, що воно було кращим. Воно привабливе тому, що воно закінчилося. З мертвим не треба домовлятися. Мертвому не треба відповідати. Мертве можна ліпити, як заманеться, – і саме тут ховається пастка, набагато небезпечніша за просту ностальгію.
Минуле не можна змінити. Але його можна вигадати
Минуле – єдина частина часу, яку неможливо переробити фактично. Але саме тому її можна переписати уявою – безкарно, бо мертві не приходять на суд захищати свою версію подій. І чим менше в людини реальних знань, реальної начитаності, реального інтелектуального опору фактам – тим бурхливіша, тим карколомніша фантазія, якою вона заповнює цю порожнечу. Слабкість розуму компенсується розмахом вигадки. Тупість не заважає творчості – вона її, навпаки, розкріпачує, бо нема кому і нема чим сказати «а це неправда».
Польський письменник Анджей Сапковський, розбираючи творчість молодих авторів фентезі у своєму есе «Вареник, або немає золота в Сірих горах», – хоча йшлося про геть іншу індустрію, літературну, – вивів формулу, яка виявилась пророчою далеко за її межі: спроба видати власне невігластво за постмодерну глибину завжди, без винятку, виглядає провінційно й вбого, хай яким піднесеним словом це не прикривай. Сапковський казав це про недолугих епігонів, що плутають брак ерудиції з новаторством. Але формула працює бездоганно там, де фентезі перестає бути фентезі й починає видавати себе за реальну історію.
Ось тоді народжується сучасний некрономікон – не книга прокльонів та ритуалів із готичного роману, а цілком серйозна, сакральна для власних адептів конструкція, побудована не на джерелах, а на вологих фантазіях про минуле, де основна волога – кров і виділення статевих органів воднораз, бо страх і хіть у некрофіла завжди сплетені в один вузол.
Дзеркала, що не бачать одне одного
Найгротескніше в цій історії – не сама вигадка, а те, що вигадують її одночасно з обох боків, на тих самих подіях, – і виходять при цьому не дві випадкові версії, а два ідеально симетричні дзеркальні відбитки, у яких просто помінялися місцями кати й жертви, вівтарі й боги. Зараз українські «історикописці» й польські «історикописці» – будують на одному й тому самому клапті двадцятого століття два храми однакової архітектури. У кожному – той самий вівтар, та сама жертва, той самий кат, тільки з різними іменами на табличках. У цьому й полягає справжня трагедія дзеркала: кожна сторона дивиться на конструкцію сусіда і бачить у ній не власне відображення, а ворожого двійника. Жоден не впізнає у формі, яку тримає сусід, форму власного вівтаря, розвернуту лицем до себе. Обидва хрестять одну й ту саму землю різними іменами й обидва щиро вважають чуже дзеркало блюзнірством, забувши, що насправді дивляться у власне обличчя.
З цього парного, дзеркально-симетричного безумства й народжується конструкція, якій – за всієї її потворності – варто дати власне ім'я, як і належить справжньому гримуару. Назвемо її «Дзеркально-Викривленим Тетраедром Спільної Труни»: сакральна фігура в чотирьох вимірах, бо час у ній такий самий скручений, як і простір, – минуле там не позаду, а всередині, як орган, що болить і диктує кожен наступний крок. Дві грані цього тетраедра, українська й польська, ідеально симетричні одна одній і водночас цілковито непрозорі одна для одної – як два дзеркала, поставлені навпроти, що показують одне одному лише нескінченну вервечку власних спотворених відбитків, а не те, що насправді стоїть по той бік скла.
Історія, з якої зроблено цей монумент, повна знищень заради знищень і злочинів заради злочинів, тому що для будь-якого іншого змісту – сенсу, ремесла, будівництва – потрібно жити правильним напрямком часу: з минулого в майбутнє, а не навпаки. Потрібно набувати досвіду з сьогодення. А в некрофіла сьогодення немає взагалі – є тільки той самий труп минулого, який він щоранку одягає в нові прикраси власної уяви.
Хто виграє, поки некрофіли воюють із мерцями
Тут і криється найгірша частина діагнозу: з такою орієнтацією – назад, углиб, у вигадану землю предків – неможливо розраховувати бодай на щось у майбутньому, бо все, абсолютно все паливо йде не на будівництво, а на боротьбу з реальністю, якої, по суті, вже й не існує. Некрофіл воює з привидом. А привид завжди перемагає, бо він невичерпний – його можна «довигадувати» нескінченно, щойно закінчаться реальні аргументи.
А тим часом реальний час іде вперед абсолютно незалежно від того, хто скільки годин провів у вигаданих Сірих горах вигаданого минулого. Вигравати від цього марнотратства будуть двоє. Перші – хтонічні боги й демони цього самого міфу, ті сутності, що живляться саме таким паливом: ненавистю до живого сучасного, страхом перед живим майбутнім. Другі, реальніші й куди небезпечніші, – сусіди. Ті, хто спирається на минуле точно так само, як і всі, але не живе в ньому, а йде з ним у сьогодення й будує з нього майбутнє – не тому, що вони чеснотливіші чи розумніші за природою, а тому, що вони просто витрачають час на будівництво, поки хтось інший витрачає той самий час на розкопки могили, з якої вже давно нікого не воскресити.
І в тому майбутньому, яке ці більш адекватні й краще організовані сусіди все одно збудують – з тобою чи без тебе, – некрофіли не стануть героями жодного нового храму. Вони стануть будівельним матеріалом. Цеглою в чужому фундаменті. Тим самим мертвим минулим, яке вони так довго й старанно вигадували і до якого прагнули, – тільки цього разу вигадувати його будуть уже інші.
