Езра Кляйн поговорив із кореспонденткою The New York Times у Білому домі Меггі Габерман, співавторкою книжки "Regime Change", про перші 14 місяців другого терміну Дональда Трампа.
Другий рік: не втрата темпу, а зіткнення з реальністю Трампа
Езра Кляйн: Читаючи книжку, я згадав, скільки енергії та напору було в перші шість-вісім місяців другої адміністрації Трампа. Тарифи, DOGE, готовність частини суспільства схилитися перед ним, війна з Іраном – тепер багато що наче видихнулося або загнало адміністрацію в пастку її власних рішень. Ваша книжка переважно про перший рік. Яким видається другий?
Меггі Габерман: Я б сказала трохи інакше. Картина не чорно-біла. Ілон Маск уже не працює на уряд, і дивовижно, наскільки DOGE витіснено з пам'яті. Він мав змінити роботу держави й не зробив майже нічого з обіцяного. Проте DOGE показав, наскільки Трамп має намір правити указами. Маск просто закрив USAID – агентство, створене Конгресом. Одним із перших односторонніх рішень Трампа стало звільнення генеральних інспекторів без передбаченого законом повідомлення Конгресу за 30 днів.
Частина рішень Стівена Міллера по лінії виконавчої влади діє й досі: заходи проти програм різноманіття, рівності та інклюзивності, проти участі трансгендерних жінок у жіночому спорті, а також заходи на кордоні. Виборець Трампа, який голосував саме за це, може бути задоволений.
Але більшість його бази не голосувала за ще одну потенційно нескінченну війну на Близькому Сході. Це вже не втрата темпу, а новий хаос. Трамп розпочав нову торговельну війну, а повернення до прямих бойових дій з Іраном може серйозно вдарити по економіці. За Трампа брак стратегії рано чи пізно стає очевидним. Його адміністрація не так видихається, як стикається з реальністю самого Трампа.
Його адміністрація не так видихається, як стикається з реальністю самого Трампа.
Езра Кляйн: Консервативний аналітик Юваль Левін казав мені, що адміністрації мають певний ритм: спочатку вони керують подіями й усі реагують на них, а потім уже самі реагують на події. Трамп часто реагує на події, які сам створив.
Меггі Габерман: Саме про це я подумала, коли ви почали говорити.
Іран, замахи й відчуття облоги
Езра Кляйн: У повідомленнях про його нинішній настрій щодо Ірану з'являється слово "помста". Це дивно: він атакував Іран, обезголовив керівництво та погрожував знищенням цивілізації. Іран не капітулював повністю, і тепер йому нібито потрібна помста. Чи так Трамп це сприймає?
Меггі Габерман: Можливо, йдеться про відплату після розпочатого ним воєнного втручання. Але він має й давню, цілком реальну лють на Іран через погрози власному життю.
Наші з Джонатаном Своном матеріали показали, наскільки радикалізували Трампа чотири роки поза владою. Річ не лише в розслідуваннях проти нього та його радників. У 2024 році, невдовзі після того, як суд штату визнав його винним у фальсифікації документів у справі про виплату за мовчання порноакторці, громадянина Пакистану обвинуватили у зв'язку з імовірною іранською змовою з метою замовного вбивства Трампа. Обвинувачення висунуло Міністерство юстиції Байдена.
Потім стався замах у Батлері, штат Пенсильванія, де Трампа поранили. Приблизно тоді ж Іран, за даними американських посадовців, зламав електронну пошту керівниці його кампанії Сьюзі Вайлс і почав оприлюднювати матеріали. Для кампанії це було вкрай принизливо й посилило загальне відчуття облоги.
У свідомості Трампа все це зливається. Після вбивства аятоли на початку нинішньої війни він сказав журналістові ABC Джону Карлу приблизно так: "Вони двічі намагалися дістатися до мене. Я дістав їх один раз". Я не знаю, що саме він вважав двома спробами, але ця фраза показує його спосіб мислення.
Езра Кляйн: Часто кажуть, що Біньямін Нетаньягу вмовив його почати цю війну. Але Трамп давно має власні жорсткі погляди на Іран. Він завжди казав, що Іран не повинен отримати ядерну зброю, і вийшов із ядерної угоди Обами всупереч запереченням радників. Чому він наважився на війну, зорієнтовану на зміну режиму?
Меггі Габерман: Фінальна частина нашої роботи над книжкою була присвячена підготовці до війни. 11 лютого 2026 року Нетаньягу приїхав і в Ситуаційній кімнаті пояснив Трампу, чому момент нібито сприятливий для зміни режиму. Для американського президента дуже переконливо звучить аргумент: "Саме ви можете це зробити".
Наступного дня директор ЦРУ Джон Реткліфф і держсекретар Марко Рубіо представили результати опрацювання сценаріїв. За їхньою оцінкою, можна було знищити частину керівництва й послабити іранську програму балістичних ракет. Але сценарії зміни режиму, включно з відео про можливого наступника, більшість американських посадовців, які брали участь в обговоренні, визнала несерйозними. Реткліфф назвав їх фарсом, Рубіо висловився ще різкіше. Трамп відповів, що зміна режиму буде "їхньою проблемою" – було незрозуміло, чи мав він на увазі Іран, чи Ізраїль, – але все одно вирішив спробувати досягти інших цілей.
Нетаньягу справді його переконував. Однак іще 2024 року Трамп особисто сказав йому, що цього разу буде значно агресивнішим щодо Ірану. Це було після Батлера. Ліквідацію генерала Касема Сулеймані у 2020 році він також санкціонував усупереч думці частини радників. Щодо Ірану Трамп завжди був войовничішим, ніж в інших близькосхідних питаннях, хоча деякі нинішні помічники це неправильно оцінили.
Після 12-денної війни минулого року Трамп вирішив, що Іран – паперовий тигр: відповідь на американські удари була млявою й обмежилася кількома, схоже, зрежисованими ударами по союзниках США. Він очікував, що цим усе й закінчиться. Це був величезний прорахунок і нерозуміння того, що відбувається. Успіх операції із захоплення Ніколаса Мадуро у Венесуелі на початку року додатково переконав його, що такі дії спрацьовують. Це не обов'язково раціональне переконання, але воно в нього було. Трамп завжди вірить, що для нього все закінчиться добре.
"Трампізму" немає, є Трамп
Езра Кляйн: У книжці добре видно: на мій погляд, немає жодного трампізму, є тільки Трамп. Величезні зусилля витрачають на пошук доктрин – від угод Мар-а-Лаго про глобальне валютне ребалансування до "доктрини Донро", за якою США начебто мали зосередитися на Західній півкулі й не втягуватися у війни на Близькому Сході. Трамп то приймає теорії, то відкидає їх. Він має сталі погляди на імміграцію і торгівлю, хоча навіть торговельні цілі постійно змінюються. Зрештою він сам визначає, що таке MAGA.
Меггі Габерман: Він справді сказав журналістові Майклу Шереру: "MAGA – це те, що я скажу". Намагатися прив'язати Трампа до послідовної ідеології безглуздо. Він має сильні, майже інстинктивні імпульси, але за потреби може їх приглушити.
І все ж MAGA – це рух, хоча й не вся Республіканська партія. Коаліція навколо Трампа завжди була дивною й незручною: різним її частинам він каже різне. Заради нього вони готові не помічати розбіжностей зі своїми переконаннями. Я не бачу іншої людини, здатної об'єднати всі ці групи.
Але в русі з'явилися тріщини, і не лише через Іран та Ізраїль. Вони стали помітними під час кризи навколо Джеффрі Епштейна. Це багаторічний провал кількох адміністрацій у справі педофіла, якого люди з обох партій вважали цікавим або корисним. Проте саме лідери MAGA роками вимагали прозорості, а після перемоги Трампа зіткнулися з його небажанням щось оприлюднювати. Невдоволення зростало і серед бази, і серед жертв.
У Ситуаційній кімнаті, де Трамп вирішив почати війну з Іраном, водночас обговорювали, як вийти з кризи навколо файлів Епштейна. Якщо шукати момент, коли він почав втрачати частину бази, то це він.
Езра Кляйн: Але чи втратив? Опитування показують, що база майже повністю з ним. Він може втручатися в будь-які праймериз, а ті, хто кинув йому виклик, як Томас Массі та Марджорі Тейлор Грін, програли й пішли.
Меггі Габерман: Обидві речі можуть бути правдивими водночас. Закриті опитування показували зниження підтримки навіть у його базі. Але республіканський електорат настільки залежить від Трампа, що політики, які виступили проти нього, ризикують кар'єрою. Водночас я не очікувала, що стільки республіканців підтримають закон про прозорість файлів Епштейна, коли Трамп прямо наказував цього не робити. Це рідкісний випадок, коли він казав: "Вірте мені, а не тому, що чуєте", – і частина власної бази йому не повірила. Однак це не обов'язково змінить їхній вибір на праймериз чи проміжних виборах.
Інформаційна бульбашка Білого дому
Езра Кляйн: Одна з центральних тем книжки – що Трамп узагалі знає і як отримує інформацію. Наталі Гарп ходить за ним із роздруківками листів від захоплених прихильників і позитивних матеріалів правих медіа. Чим другий термін відрізняється від першого з погляду його уявлення про світ за межами Білого дому?
Меггі Габерман: Різниця радикальна. Урядом фактично керують близько шести людей, які перебувають із ним у кімнаті. Якщо високопосадовця там немає, найважливіше рішення можуть ухвалити без нього, і він буквально нічого не знатиме.
Міжвідомчого процесу, особливо в Раді національної безпеки, у колишньому вигляді майже не існує. Раніше через нього до рішень долучали різні відомства. Тепер цього не відбувається. Комунікація також змінилася й часто зводиться до чистого тролінгу.
Основний потік інформації йде через Truth Social і Наталі Гарп, яку називають "людиною-принтером", а також через людей, які знають, що Трамп хоче постійно чути похвалу й підтвердження власної правоти. Помічники бояться повідомляти йому погані новини. Водночас він дивиться не лише Fox News: нещодавно з'ясувалося, що у вихідні часто вмикає MS NOW. Але під час другого терміну Fox критикує його значно менше, ніж під час першого, й майже завжди позитивно подає його дії, особливо війну.
Ми не знаємо, наскільки змінене інформаційне середовище впливає на рішення. Наприклад, чи розуміє Трамп, наскільки виснажилися американські запаси боєприпасів через війну? Керівництву Пентагону це відомо, але я не знаю, що саме йому доповідають.
У книжці є сцена перед оголошенням тарифів у "День визволення". Економічні радники, зокрема міністр торгівлі Говард Латнік, наводять показники. Трамп відповідає: "Ці цифри – маячня. Наталі, знайди мені справжні". І вона шукає їх у Google. У кімнаті йому заперечували, але в цьому терміні він помітно охочіше покладається на власне чуття і власну версію реальності.
Езра Кляйн: Ви описуєте наради без чітких меж: люди входять і виходять, склад учасників змінюється, а рішення залежить від того, хто опинився поруч.
Меггі Габерман: Так влаштовано з його волі. Нинішня команда значно охочіше підлаштовується під цей стиль. За першого терміну керівник апарату Райнс Прібус намагався призначати ранні наради, щоб Трамп не писав уранці в Twitter, і контролювати його телефонні розмови. Нічого не вийшло.
У Трампа діє політика відчинених дверей, а робочий день перетворюється на одну безперервну нараду. У книжці Лора Лумер приходить до нього зі списком працівників національної безпеки, яких вважає нелояльними й вимагає звільнити. Трамп слухає і діє. Посеред зустрічі заходить конгресмен Скотт Перрі зі своїм списком претензій. У центрі уваги завжди те, що зараз перед очима Трампа. Він кидає помічникові наказ: зробити швидко.
Чому невдачі не здаються йому невдачами
Езра Кляйн: Торговельна війна вкрай непопулярна, Верховний суд її розгромив, обіцяного промислового відродження немає, а Китай нині сильніший, ніж на початку другого терміну Трампа. DOGE швидко розвалився, завдавши великої шкоди та знищивши USAID. Люди загинули. Але проєкт не став сталою реформою. Війна з Іраном іде погано, законодавчої програми немає, як немає і бодай осмисленої програми зниження вартості життя.
Проте Трампа весь день переконують, що він чудовий. Керівник FIFA вручає йому премію миру, очільники компаній лестять, а критику медіа він пояснює "синдромом божевілля на Трампі". Якою бачить ситуацію він сам?
Меггі Габерман: Ви не згадали величезний масштаб особистого збагачення. Трамп став набагато багатшим у ліквідних активах завдяки бізнесу в галузі, яку сам регулює, і компанії, створеній під час його кампанії, якою керують його сини разом із синами його спеціального посланника. Ще нещодавно таке речення звучало б неймовірно. Республіканці в Конгресі майже мовчать.
Виборці лише починають зважати на це. Можливо, річ не тільки в зароблених грошах, а й у видимих символах: пам'ятниках, руйнуванні старих частин комплексу на кшталт Східного крила, планах звести арку, шторах, які приховують будівництво. Символи зрозуміліші. Виборці схильні вважати корумпованими всіх політиків, але такого масштабу американська система ще не бачила.
Якщо дивитися очима Трампа, його віра у власну невразливість зрозуміла. У 1991 році його компанія була близька до краху через надмірні борги казино та інших об'єктів, але банки залишилися з ним, а батько допоміг. Він став зіркою реаліті-шоу, а потім президентом, хоча доти не обирався навіть до міської ради. Йому чотири рази висували кримінальні обвинувачення. Він пережив замах. В очах прихильників і радників набув майже містичного статусу "обраного".
Трамп сказав Такеру Карлсону, що з війною в Ірані все владнається, бо для нього все завжди владнується. Він вважає економіку нудною і воліє говорити про злочини іммігрантів. Він має рішення Верховного суду про імунітет, межі якого до кінця не зрозумілі, й обіцяв помилувати людей зі свого оточення. Проміжні вибори можуть бути дуже поганими для інших республіканців, але за себе він хвилюється менше.
Корупція без наслідків
Езра Кляйн: У приватних розмовах республіканці визнають, що масштаб корупції безпрецедентний. За інших часів одна така історія могла поглинути Вашингтон або потопити президентство. Чому тепер такі скандали майже не шкодять Трампу?
Меггі Габерман: Наслідки колишніх скандалів значною мірою створювалися новинним циклом і публічним розкриттям інформації. Сьогодні медіа влаштовані інакше: кожен може обрати зручну партійну версію подій і чути лише бажане. Якщо журналіст очікує, що публікація сама змусить владу діяти, він часто розчаровуватиметься.
Журналісти не мають повноважень надсилати обов'язкові повістки. Ми можемо повідомляти лише те, що знаємо. Раніше розслідування проводили генеральні інспектори, яких Трамп звільнив, і Конгрес, іноді на двопартійній основі. Тепер Палата представників під контролем республіканців діє як підрозділ адміністрації.
Є і страх: Трамп готовий руйнувати кар'єри й публічно принижувати. Але частина законодавців досі дивиться на нього як на знаменитість. У літаку Air Force One дорослі конгресмени радіють, коли він кидає їм шоколадні батончики з шафи з президентськими сувенірами. Для них важливо, що зірка "Учня" знає їх на ім'я.
Нарешті, Трампа розслідують буквально від початку 2017 року. Для публіки всі обвинувачення злилися в одну картину, яку він називає "полюванням на відьом". Пояснити, що з'явилася нова інформація, журналістам дедалі важче.
Езра Кляйн: Чи зміниться це, якщо демократи отримають право надсилати обов'язкові повістки?
Меггі Габерман: Не впевнена. Трамп може помилувати оточення й наказати уряду не відповідати, доки остання судова інстанція не змусить. Його головний прийом – перечекати супротивника.
Чимало людей в адміністрації переконані, що демократи не просто викликатимуть їх на слухання, а й порушуватимуть проти них кримінальні справи після зміни влади. Я не поділяю такої оцінки, але таке їхнє світобачення: "Нас обвинуватить нелегітимна хунта демократів, тому зараз ми зробимо все можливе". Вони мають те саме відчуття переслідування, що й Трамп.
Навіть якщо Палата представників перейде до демократів, це не обов'язково повторить 2019 рік. Що буде, якщо Конгрес визнає посадовців винними в неповазі до Конгресу й передасть матеріали генеральному прокуророві Тодду Бланшу? Чи почне він розслідування? Я не розумію, як це працюватиме, але колишньої моделі вже немає.
У 2016 році один стратег демократів сказав мені, що країна зараз дізнається, яка частина американської системи тримається на нормах, а не на законах. Я повертаюся до цієї думки знову й знову. Трамп готовий порушувати майже будь-яку норму. Він вітав смерть Роберта Мюллера. Він радів, коли, за версією обвинувачення, Роба Райнера вбив власний син. Його команда збирається продавати приблизно за 100 тисяч доларів ранні сповіщення про дописи президента в Truth Social, які здатні рухати ринки. Навіть якщо для самого президента це не заборонено тими самими етичними правилами, що й для працівників, ризик зловживань очевидний.
У 2016 році один стратег демократів сказав мені, що країна зараз дізнається, яка частина американської системи тримається на нормах, а не на законах.
Конгрес як прохач і ставка на виконавчу владу
Езра Кляйн: У книжці Конгрес відіграє напрочуд малу роль.
Меггі Габерман: Бо він грає роль прохача. Відносини спікера Майка Джонсона з Трампом історично незвичні: фактично він просить вказівок, що робити. Це не про політику, а про виконання бажань президента.
Законодавчої програми майже немає. Було ухвалено "Один великий прекрасний закон", і зміни в Medicaid, продовольчій допомозі та інших програмах іще спричинять політичні потрясіння. Але адміністрація від початку розуміла, що через законодавство зможе зробити небагато.
Езра Кляйн: Торговельну програму розгромили. Адміністрація могла попросити республіканців у Конгресі розширити тарифні повноваження, але не стала. В імміграції вона зробила дуже багато, однак не змінила законів, тому наступна адміністрація зможе скасувати рішення.
Меггі Габерман: Стівен Міллер більше за всіх чотири роки готував проєкт "Трамп 2.0", насамперед в імміграції. Перша заборона на в'їзд із мусульманських країн у 2017 році була погано написана, спричинила хаос і зазнала поразки в судах. Міллер вивчав межі закону, те, що належало до компетенції виконавчої влади, і які дії можна обґрунтувати її повноваженнями.
Вони віддають перевагу масштабній судовій суперечці перед повільною роботою через Конгрес, розраховуючи часто перемагати. Торговельна програма стала катастрофою не тільки через обхід Конгресу, а й тому, що формула розрахунку тарифів не мала сенсу.
DOGE показує ще одну проблему. Для заявленої мети потрібні реформа державної служби та зміна законів. Рассел Воут розуміє роботу уряду, Ілон Маск не розумів і просто ламав стіни, іноді майже буквально. Міллер діяв інакше. Усі вони хотіли розтрощити лівих, розширити владу й реалізувати схожі цілі, але не працювали узгоджено. Залучення Конгресу лише ускладнювало б процес.
Хто впливає на президента
Езра Кляйн: За останній рік коло впливу змінилося?
Меггі Габерман: Так, але воно може швидко змінюватися. Марко Рубіо довго мав великий запас довіри й, думаю, зберіг його. Однак до іранського питання він залучений мало – радше тому, що сам хоче триматися осторонь цієї ситуації. Трамп, імовірно, вітав би його активність.
Сьюзі Вайлс залишається дуже впливовою. Повідомлення, нібито після вбивств Рене Гуд і Алекса Претті в Міннесоті Стівену Міллеру підрізали крила, були сильно перебільшені. Показові операції з висадкою з вертольота Black Hawk у Чикаго припинилися. Силу далі застосовують, але тепер частіше під час зупинок автомобілів. Міллер знизив цільовий показник арештів нелегальних мігрантів із 3000 до 2000 на день, але й далі агресивно тисне на посадовців.
Міллер зберігає владу, бо може сказати Трампу: "Я швидко дам вам бажане". Тому вони й не йдуть до Конгресу. Трамп хоче діяти одноосібно.
Піт Гегсет теж доволі впливовий, як і Реткліфф в окремих питаннях. Але найвпливовіша людина – сам Трамп.
Езра Кляйн: Трамп слухає Гегсета?
Меггі Габерман: У деяких питаннях. Гегсет навчився вести такі розмови й часто приходить на брифінги разом із головою Об'єднаного комітету начальників штабів Деном Кейном, який краще розуміє тактику. Кейн відрізняється від Марка Міллі: той вважав своїм завданням сперечатися з Трампом і вказувати напрямок, а Кейн казав, що не вважає це своєю роллю.
Гегсет – не просто прихильник MAGA, а безумовний прихильник особисто Трампа. Це додає йому ваги. Президенту подобається його телевізійний образ: жорсткий, не терпить дурниць, відданий. Гегсет радше зручний однодумець, ніж джерело стратегії, хоча поради надходять і через спільні розмови з Кейном.
Політика, що сприймає світ як телевізійну картинку
Езра Кляйн: Чого найближче оточення навчилося в питанні підготовки доповідей для Трампа?
Меггі Габерман: Він сприймає світ візуально, і так було ще за першого терміну. Тепер усі цьому підкорилися. Трамп не любить довгих довідок і майже не читає їх. Йому треба показати, який вигляд щось має. Сухий виклад фактів не працює.
За першого терміну навіть візуальні матеріали зазвичай спиралися на досить надійні дані. Тепер точиться значно серйозніша боротьба за якість інформації: чи показувати необроблені розвіддані, чи повідомляти неперевірені відомості.
Езра Кляйн: Він не тільки сприймає світ візуально, а й уміє створювати образи для інших. Гегсет – один із багатьох людей, яких Трамп ніби дібрав як акторів до своєї адміністрації. Що означає керувати й спілкуватися через видовище?
Меггі Габерман: Виникає самопідсилювальна петля. Гегсет захоплювався відео ударів по човнах, які у приватних розмовах називали його снаф-фільмами, й надсилав деякі Трампу, бо знав, що той захоче їх побачити.
Трамп – майстер економіки уваги: сильний образ захоплює аудиторію. Але сильний образ допомагає й самому Трампу переконати себе, ніби показана версія реальності і є всією реальністю. В одній сцені Стівен Міллер приносить до Овального кабінету фотографії побитого молодого працівника DOGE, відомого в інтернеті як Big Balls. Ці знімки підштовхують Трампа до давнього бажання ввести Національну гвардію у Вашингтон.
Проблема не лише в образах, які підтверджують його думку. У його світі майже немає альтернативних поглядів, уся інформація надходить у візуальній формі й викликає негайну реакцію. Білий дім публікує ролики ударів із музикою та естетикою відеоігор або використовує композиції артистів, які напевно обуряться. Їхній протест запускає ще один новинний цикл. Джаред Кушнер називав це одним із "правил Трампа": скандал посилює політичний меседж. Водночас це демонстрація: "Я не гратиму за вашими правилами".
Чому Трамп привітний із тими, кого публічно атакує
Езра Кляйн: Що ви подумали про зустрічі Трампа з мером Нью-Йорка Зохраном Мамдані? Республіканці зображують соціалістів і комуністів загрозою, Трамп повторює цю риторику, але для однієї людини робить виняток.
Меггі Габерман: Я зовсім не здивувалася. Його команда трохи приголомшена тим, наскільки йому подобається спілкуватися з Мамдані. Той дуже вміло говорив про перетин їхніх електоратів і про прихильників Трампа на власних мітингах.
Езра Кляйн: Це відображає кумедну особливість: віч-на-віч Трамп дуже примирливий із людьми, яких публічно ображав і яких його адміністрація могла переслідувати. Попри всю зовнішню агресивність, особисто він буває майже м'яким.
Меггі Габерман: Він не любить прямого міжособистісного конфлікту. Так було все його життя. Іноді привітність навмисно обеззброює співрозмовника. Але Мамдані, схоже, йому справді подобається.
Вік, здоров'я і "чистий Трамп"
Езра Кляйн: Чи змінився він із віком? Наскільки помітно вік його сповільнює?
Меггі Габерман: Треба визначити, що вважати значущим. Якщо порівняти його виступи зараз і десять років тому, контраст помітний. Він говорить повільніше й часто повторює ті самі історії. Його відступи стають довшими.
Але 16 березня ми з Джонатаном провели з ним годину в Овальному кабінеті, перевіряючи факти для книжки, і не помітили фундаментальних змін. Радше він видався тим, кого Стів Беннон називає "чистим Трампом": більше зосереджений на відплаті та власних інтересах, одержимий перебудовами. На 17-й день війни він показував нам макети бальної зали так, ніби його ніщо не турбувало.
Я не підтримую розмов про деменцію. Не думаю, що Трамп став принципово іншою людиною. Він просто ще більше став самим собою, що загалом трапляється з віком.
Езра Кляйн: Були також дивні синці та набряки щиколоток, які породили чутки про серйозну хворобу.
Меггі Габерман: У нього хронічна венозна недостатність, тобто кров неправильно повертається до серця. Це не дуже добре. У медичному звіті 2018 року показник коронарного кальцію, наскільки я пам'ятаю, становив 133, що вказує на певний ступінь серцевого захворювання. Після того цей показник не оприлюднювали.
У 2020 році він тяжко хворів на Covid, і ми досі не знаємо всіх подробиць. Він частіше їздить до Національного військово-медичного центру імені Волтера Ріда, а інформації публікують менше. Йому проводили обстеження з медичною візуалізацією, але невідомо які саме. Він казав, що його оглядали 22 фахівці, й незрозуміло, що це означає. Пояснення синців рукостисканнями й аспірином ніколи не були переконливими, хоча у 80-річних шкіра справді тонша.
Він явно не взірець фізичного здоров'я, але я не знаю, до чого це призведе. Обрання 80-річної людини завжди пов'язане з ризиком.
Сімдесят відсотків уваги – перебудовам
Езра Кляйн: Скільки часу він справді приділяє перебудовам?
Меггі Габерман: Дуже багато. Якщо уявити діаграму розподілу його уваги, 70 відсотків займали б перебудови.
Для нього це питання спадщини, але не у звичному сенсі "що я залишу світові". Радше: "Що я можу залишити, щоб світ не зміг витіснити мене, видалити з платформ, зняти моє ім'я з будівель на Мангеттені, забрати орендоване поле для гольфу в Бронксі або позбавити банківських послуг? Що не можна буде в мене відібрати?"
Езра Кляйн: Як створити пам'ятники самому собі?
Меггі Габерман: Буквально. Журналіст CBS Ед О'Кіф помітив на столі проєкт арки, яку Трамп називає Arc de Trump, і запитав, для кого вона. Трамп відповів: "Для мене". Центр Кеннеді, бальна зала, арка – все це пам'ятники йому самому.
На одній нараді Трамп міркував, чи не встановити нагорі золоту версію піднятого кулака з Батлера з гаслом "Боріться, боріться, боріться". Посеред іншої зустрічі він зателефонував Емманюелю Макрону й почав розпитувати про Тріумфальну арку: як вона влаштована, чи є там інформаційна стійка для відвідувачів, чи стрибають із неї люди. Президент телефонує іноземному лідерові, щоб зрозуміти, який вигляд має мати його власна арка.
Якщо уявити діаграму розподілу його уваги, 70 відсотків займали б перебудови.
Езра Кляйн: А в традиційному політичному сенсі в нього залишилися цілі?
Меггі Габерман: У 2019 або 2020 році я могла б відповісти чіткіше. Тепер, крім бажання не стати Гербертом Гувером під час світової кризи, майже нічого не видно. Він хотів би вийти з розпочатої ним війни з Іраном, але це не досягнення, а реакція на власні дії.
Деякі радники хотіли б провести комплексну імміграційну реформу разом із демократами, але я не уявляю, навіщо демократам давати йому таку перемогу, особливо якщо закон буде для них неприйнятним.
Останні півтора року його головними темами були відплата й кампанії тиску на різні галузі та інститути громадянського суспільства. Юридичні фірми відбилися, суди його наздогнали, але в атаках на медіа через позови він досяг чималого.
Внутрішня політика цікавить його набагато менше. Ще 2024 року стало видно, наскільки грандіозно він сприймає себе. Він прагне увійти в історію як Велика людина з великої літери – хоче, щоб його пам'ятали за одним ім'ям і вважали людиною, яка залишила слід, не схожий на спадщину звичайного президента. Нудна робота над законами або поїздки до Айови для обговорення конкретних програм у цю картину не входять.
Імміграція йому й далі цікава. Якби він міг іще сильніше змінити систему без закону й приписати собі заслугу, то зробив би це. Можливо, він усе ж спробує законодавчий шлях, але далеко це, найімовірніше, не зайде.
Для докладної програми "спочатку зробимо X, потім Y і Z" в адміністрації вже немає ресурсу. Політично вона перебуває в режимі виживання.
Що читає Меггі Габерман
Езра Кляйн: Наприкінці я завжди прошу назвати три книжки, які ви рекомендуєте.
Меггі Габерман: Я читаю "Takeover: The Return of the Imperial Presidency" Чарлі Севіджа – дуже добру книжку про те, як Дік Чейні розширював виконавчу владу за Джорджа Буша після 11 вересня. Ще "Strangers" Белль Берден – цікаво й добре написано, хоча читати про таке багатство в нинішній момент непросто. І "I Regret Almost Everything" Кіта Макнеллі – вона чудова, але через новини мені доводиться постійно від неї відволікатися.
