Їх звали Іван, Владислав та Мирослава. Дворічні близнюки та їхня однорічна сестра. У ніч на 10 лютого вони спали в будинку в Богодухові, місті, обраному їхніми батьками, щоб втекти від обстрілів з іншого міста в Харківській області. За двадцять два кілометри від російського кордону. Перша ніч у місці, яке мало бути безпечним. О 23:30 російський безпілотник "Герань-2" врізався в їхній будинок. Будівля обвалилася, вогонь охопив руїни.
Коли рятувальники дістали тіла, вони знайшли 34-річного батька Григорія та трьох маленьких дітей. Мати Ольга, яка була на 35-му тижні вагітності, була витягнута з опіками, черепно-мозковою травмою та порушенням слуху. Мер Володимир Бєлий оголосив триденну жалобу. "Ми втратили найцінніше. Наше майбутнє", – сказав він. Але поки Іван, Владислав та Мирослава горіли у своїх ліжечках, дипломати завершували підготовку до нового раунду мирних переговорів, запланованого на 17 та 18 лютого в Женеві. Вони кажуть нам, що дипломатія – це прогрес.
Що переговори у Швейцарії є кроком до миру. Що Москва, Вашингтон і Київ "скорочують розрив". Що перемир'я може бути досягнуто до червня. А ось що сталося насправді. 2 та 3 лютого Росія запустила 450 безпілотників та 71 ракету по українській енергетичній інфраструктурі, повністю ігноруючи "енергетичне припинення вогню". 7 лютого – ще 408 безпілотників і 39 ракет. Дванадцятого та тринадцятого – ще 219 безпілотників і 24 балістичні ракети. Мільйони українців залишилися без світла, лікарні були в темряві, діти мерзли. Країна втратила 70% своїх потужностей з виробництва електроенергії. Не випадково, з чітким умислом. Посеред цього російського терору в Богодухові російський безпілотник знищив ще одну сім'ю.
Супутніх жертв не було. Біля цього будинку не було жодної військової цілі. Сім'я щойно прибула, втікала, сподіваючись, що двадцяти двох кілометрів буде достатньо. Але цього не вистачило. Безпілотник, що вбив їх, був запрограмований на цю адресу, відправлений з певним наміром. Хтось у командному центрі подивився на карту, вибрав житловий район, натиснув кнопку. Вибух не був помилкою. Це було послання.
Що робили дипломати тієї ночі? Координували зустрічі з американською делегацією на чолі зі Стівом Віткоффом та Джаредом Кушнером, людьми, чия кар'єра пов'язана з нерухомістю та прибутковим бізнесом. Російська сторона готувала Володимира Мединського, людину, яка пише підручники, що заперечують право України на існування, пропагандиста, який організовує заходи на окупованих територіях України та фінансує російські військові частини. Ось кого Москва відправляє "вести переговори"! Українська команда намагається пояснити світу, що це не переговори. Що це шантаж. Вашингтон каже Києву піти на територіальні поступки до червня, інакше США вийдуть з переговорів. Цей термін не є гуманітарним. Він необов'язковий. Трампу потрібно щось показати виборцям у листопаді. Життя українських дітей для нього – це деталь і супутній збиток. Жах полягає не тільки в тому, що дітей вбивають. Жах ситуації полягає в тому, що їхня смерть відбувається паралельно з мирними переговорами, ніби одне не виключає іншого.
Ніби можна спалити малюків у понеділок і сісти за стіл переговорів у середу з благими намірами. Росія не веде переговори. Вона зволікає, обманює, вбиває. Кожен раунд переговорів з початку війни проходив за однією схемою. Москва погоджується на діалог, робить розпливчасті та неприйнятні пропозиції, а потім посилює свої атаки. Січневе "енергетичне перемир'я" тривало чотири дні, перш ніж Росія знову розбомбила електростанції. За механізмами моніторингу припинення вогню, які обговорювалися в Абу-Дабі, відразу ж послідували атаки на лікарні, школи, будинки. Це не непослідовність. Це тактика російського агресора. Путін не бажає миру. Він хоче капітуляції, запакованої як компроміс.
Щодня Захід обговорює "реалістичні рамки", а Росія продовжує роботу зі стирання України – по одній дитині за раз. Це саме те, чим воно є: демографічний злочин проти цивільного населення! Систематичне знищення майбутнього нації шляхом вбивства дітей, викрадення та депортації, ламання волі тих, хто залишається. Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт Путіна за викрадення українських дітей. Але викрадення – це лише один із методів. Вбивство – це простіше. Він ясно це показує.
Іван, Владислав та Мирослава – не єдині жертви. 9 лютого, за три дні до підтвердження Женевських переговорів, 10-річний хлопчик та його мати загинули під час другого нападу на Богодухів. Того ж дня, що й діти, на півночі Донецької області загинула мати та її одинадцятирічна донька. Російські злочинці роблять це щодня. Знищення з чітким планом та графіком! Коли делегації сядуть за стіл у Швейцарії 17 лютого, вони обговорять буферні зони, моніторинг припинення вогню, територіальні питання, гарантії безпеки. Вони обговорюватимуть, скільки української землі Київ повинен передати Москві, щоб отримати перерву у вбивствах. Про що вони не будуть говорити?
Вони не будуть говорити про те, що військові цілі Росії включають ліквідацію України як суверенної держави. Вони не будуть говорити про те, що Росія вже силою захопила Крим у 2014 році та частину Донбасу у 2022 році, і що за кожним вкраденим метром послідував не мир, а подальша агресія. Мова піде не про те, що Путін не зупиниться, доки його не зупинять силою. І точно не про імена дітей, яких Росія вбила. Бо, коли ви називаєте їх, коли бачите їхні обличчя, коли розумієте, що Ольга прокинулася без чоловіка, без близнюків, без дитини, ви не можете вдавати, що це конфлікт, який можна вирішити шляхом мирних переговорів, на які Росія погодиться.
Скільки мертвих дітей коштує один день переговорів? Скільки спалених сімей виправдовують ще один тиждень "прогресу в переговорах"? Скільки таких матерів, як Ольга, і спалених дітей Захід вважає прийнятною ціною для переговорів з Росією? Тому що Росія не веде переговори добросовісно. Вона веде переговори так само, як воює: шахрайством, боягузтвом, обманом, брехнею, зволіканням… здійснюючи найтяжчі злочини. Припускаючи, що апетит Заходу до українських страждань безмежний. І поки що він мав рацію. А Захід чотири роки вдавав, що це не так. Що можна обговорити. Що можна знайти компроміс. Що можна купити мир частиною України. Кожна така спроба закінчувалася однаково.
Росія брала те, що пропонували, і рухалася далі. Крим у 2014 році був не кінцем, а початком. Донбас у 2022 році був не ціллю, а проміжною точкою. Кожен метр української землі, який окупував Путін, розглядався як підтвердження того, що він може зробити більше. І він отримує це. Не тому, що він сильний, а тому, що Захід слабкий! Але ця слабкість полягає не в нестачі зброї чи грошей, не в нестачі сили та могутності. Слабкість полягає в нерозумінні того, хто такий Путін і чого він хоче. Або, що ще гірше, у розумінні цього, але відмові зіткнутися з наслідками раз і назавжди. Є одна відповідь на те, що сталося в Богодухові.
Не черговий дипломатичний стіл у Швейцарії. Росію потрібно перемогти! Не загнати в кут із пропозицією виходу. Не надавати територію за перерву у вбивствах. Її потрібно повністю розгромити! І принизити. Кожен день, який Захід витрачає на пошуки дипломатичних рішень, Росія витрачає на вбивство мирних жителів та дітей. Кожна територіальна пропозиція в ім'я "реалізму" стає запрошенням до наступної агресії. Будь-яка затримка з постачанням зброї Україні вимірюється такими сім'ями, як ця в Богодухові.
Єдине, що може зупинити це — зробити Росію нездатною продовжувати. Це означає більше зброї для України, а не менше. Санкції, що паралізують російську військову економіку. Санкції, що паралізують життя кожного в Росії, тому що це не тільки війна Путіна. Необхідно розуміти, що Путін не зупиниться, доки його не зупинять. Дипломати будуть виступати, будуть зроблені заяви. І десь в Україні буде запущений ще один дрон, ще один будинок впаде, ще одна мати прокинеться і дізнається, що її діти зникли у вогні та руїнах. Ось як виглядають переговори, коли одна сторона прагне знищення. "Ми втратили найцінніше, — сказав мер. — Наше майбутнє". Він говорив не метафорично.
Джерело: hvylya.net
