Сьогодні, у День незалежності України, я подумав, що за 35 років у нас органічно й безперервно розвивався феномен української еліти, яку я б охарактеризував як пафосне рагульство. Що цікаво, пафос зростав пропорційно ресурсам, які вони тирили, прикриваючи розпил пафосною балаканиною.
Плебсу подобається, коли одягнені у вишиванки люди натягують найбільший прапор на його розум, і поки тим прапором цей розум плебсу прикритий, здійснюється вкрай професійний і цинічний перерозподіл суспільних ресурсів за формулою Ірини Мудрої «з корупцією не потрібно боротися, її потрібно контролювати».
Для прикриття цього процесу існує професійна група аніматорів, яка наводить на розум плебсу туман за допомогою формул на кшталт «мова — це зброя», «українізація вирішує всі проблеми», і в такому ключі, який дозволяє зосередитися на головному (розпилі) без страху, що сотні тисяч хворих на рак помруть без допомоги держави, а за це ніхто не відірве голову. При цьому «успіхи» українізації прямо пропорційні деіндустріалізації та падінню складності економіки, держави. Наголошую окремо: проблема не в українізації як такій, проблема в тому, що українізація стала ширмою жахливих речей.
Характерно, як показують плівки НАБУ, пафосне рагульство, що на публіку щебече українською, у внутрішньому спілкуванні цинічно говорить російською, підтверджуючи правило, що в Україні форма — все, а суттю можна безболісно знехтувати.
Ця система функціонує настільки чудово, що навіть війна не змогла похитнути її основ. Всього стало більше: і пафосу, і розпилу.
Проблема полягає в тому, що по суті пафосне рагульство — це рак, який зжер за 35 років Україну.
Сьогодні можна впевнено сказати, що ми далі від незалежності, ніж у 1991 році. Ми 35 років йшли від незалежності до залежності, йшли від свободи до рабства, де рабство радянської людини замінили рабством на базі комплексів галичан, які перетворили на національну ідеологію.
Коли щодня о 9:00 ранку сотні тисяч людей з ликуватими очима встають у кафе, на бензозаправках, у ТРЦ або стоять на вулицях, то це не з приводу пам'яті загиблих, а з приводу ритуалу, який вигадали люди, які пафосно теревенять про свободу, але при цьому, лежачи в ліжку з мікрофоном НАБУ в дупі, тирять після сексу активи (державні чи приватні). І найстрашніше в цьому не факт розпилу, а факт того, з якою легкістю ці люди, які завмирають о 9:00 ранку, віддають свою свободу, свої активи, своє життя за видимість свободи, видимість держави, видимість надії. Легкість, з якою ці люди поступилися своїми правами і свободами, просто вражає.
У моєму розумінні немає більшої образи полеглих за свободу України, ніж нагадувати про їхню жертву нарочитим примусом, що прикриває величезні провали державної політики.
І, як наслідок, внутрішньо вільних людей на 35-му році незалежності абсолютна меншість. Цих людей переслідують, вони зазнають хвиль хейту на тій підставі, що називають дурницю дурницею. При цьому сам хейт є відображенням внутрішнього озвіріння через неспроможність змінити наявний порядок речей. І одного разу це озвіріння вирветься назовні. Як у 1768 році під час Коліївщини, або як у 1917-му.
Сьогодні, на 35-й рік незалежності, над Україною висить важка смердюча хмара відкладених рішень, жадібності, дурості, розчарування, зруйнованих надій. По ній пробігають мільярди блискавок, все навколо наелектризоване, і всі відчувають, що от-от рвоне. Багато хто йде в справи повсякденності, щоб рутина врятувала від липкого страху, що розповзається. Багато хто тікає за кордон. Сотні тисяч б'ються добровільно чи примусово з Росією. Тисячі б'ються з несправедливістю.
Пафос догорить до кінця разом зі знищенням Росією електростанцій та іншої стратегічної інфраструктури. Без електрики, тепла і каналізації Валери Пекарі опиняться перед голодним натовпом, який за балаканину про «фронтир» рватиме на шматки. Пафос не замінить підгузок, але для розуміння цієї думки більшості знадобиться колапс. Злодії втечуть, як втекли у лютому 2022 року. Туман пафосу розвіється, і настане важке похмілля. Справедливості, звісно, не буде. Доведеться виживати на руїнах і починати все з початку.
Яким буде цей початок? Не маю жодного уявлення. Добре було б, якби в цьому початку були нові правила спільного співжиття. Добре було б, щоб їх порушення каралося нещадно. Добре було б, щоб чорне чітко називалося чорним, а біле — білим. Добре було б, щоб у суспільстві була рефлексія з приводу того, чому правила саме такі, і яка ціна була заплачена за порядок. Але найголовніше, щоб українці усвідомили суть причини та наслідку. Адже вся страшна ціна, яку Україна сьогодні платить, лежить у розриві між причиною і наслідком. Саме цей розрив призвів до того, що Україна пішла не туди, не так і не з тими.
І все ж, попри все, Україна, як і раніше, стоїть під гігантським тиском Росії та пафосного рагульства, що жере все на своєму шляху. Стоїть тому, що якась кількість українців вірить у добре і вічне. І заради цього доброго і вічного вони живуть і б'ються в багатьох зовнішніх і внутрішніх боях. Слава цим людям! Слава всім героям, які полягли в цій війні, але їхніми іменами бояться назвати проспекти і вулиці, надаючи перевагу безглуздому срачу з приводу Бандери. А адже вони заслужили це!
Слава завзятому українському народу, який, будучи тисячу разів зраджений, тисячу разів розчавлений, хриплячи кров'ю, обливаючись потом, все огризається і повзе вперед.
Сьогодні Україна святкує 35 років зі сльозами на очах. Жахлива ціна сплачена. Жахлива ціна ще буде сплачена за цей саморуйнівний шлях від ілюзії до фантазії, від фантазії до катастрофи. Але, мабуть, це і є ціна віднайдення самих себе. Ця испепеляюча війна повинна стати уроком. Уроком, як не потрібно робити. Уроком, як не потрібно жити. Якщо ми його засвоїмо, в України все буде добре.
З Днем незалежності, дорогі українці.
