Десять років нафта й газ живили російську державу так само, як кисень живить тіло. Тепер Україна перекриває цей потік, накриваючи нафтопереробні заводи й паливні сховища хвилями дронів, аж поки сам Володимир Путін не визнав, що країні бракує пального. Джордж Фрідман, засновник і голова Geopolitical Futures, поговорив із ведучим Крістіаном Смітом про те, що це означає: економіка, по якій ударили в найвразливіше місце, Кремль, що розривається між яструбами, прихильниками миру й фракцією, яка, за чутками, шепоче про тактичну ядерну зброю, і керівництво, якому після майже п'яти років війни нарешті доведеться обирати – продовжувати, йти на ескалацію чи домовлятися.
Чому Україна б'є по російській нафті саме зараз
Крістіан Сміт: Перш ніж говорити про те, куди все рухається, окресліть картину. Розкажіть про удари України по російській енергетичній інфраструктурі. Навіщо вона це робить і чому саме зараз?
Джордж Фрідман: Зрозуміло, що росіяни не готові дійти порозуміння – ні через США, ні через когось іншого, – щоб закінчити війну. Тому українці дійшли висновку, що мають бити по Росії в одній із її ключових точок. І тепер у них є дрони, є технологія, щоб ударити по Росії там, де це критично, – по її енергетиці, по її нафтовому комплексу.
Росії, вочевидь, потрібна нафта. Вона ще й експортує її і зараз заробляє на цьому досить непогано, зважаючи на нинішні ціни. Вона відправляє нафту до Китаю, Індії та багатьох інших. Б'ючи по нафтовому комплексу Росії, українці вражають фундаментальний актив – і з погляду грошей, які Росія отримує від продажу за кордон, і, що важливіше, усередині самої країни. Ви різко скорочуєте обсяг доступної нафти, а це б'є по економіці, по виробництву й по звичайних людях.
Тож для українців це серйозна ескалація, розрахована на те, щоб посадити Росію за стіл переговорів. А в цих умовах росіяни, зрозуміло, сідати за стіл не хочуть.
Річ не в ціні нафти, а в її браку
Крістіан Сміт: Наскільки це серйозно для Росії? У понеділок Путін визнав, що по всій країні перебої з пальним, зокрема в Криму. Ми раз у раз називаємо це важким, критичним. Про який рівень кризи йдеться?
Джордж Фрідман: Річ не у високій ціні нафти. Річ у її браку, а отже, у браку пального й безлічі інших речей. Уявіть, що ви в Британії, а я у США – і раптом ви не можете купити бензин. Наслідки були б серйозні. Те, що зараз літо, а не зима, – щастя для росіян. Але якщо так піде й далі і вони ввійдуть у зиму, у них будуть серйозні проблеми.
Те, що відбувалося в цій війні досі, певною мірою обмежувалося полем бою. Росіяни, звісно, били по об'єктах усередині України. Але тепер українці вдарили по центру ваги російської економіки – економіки, яка й так працювала погано. Із втратою достатнього обсягу нафти вона не лише не відновиться, а й просяде ще глибше.
Те, що Путін узагалі визнав проблему, – рідкість. Зазвичай він від такого відмахується. Але це сховати не можна, бо люди й так усе знають. Заперечувати чи називати це дрібницею зараз уже не працює. Тож тепер він у серйозній кризі. Економіці погано, повсякденному життю погано, і російському суспільству певною мірою доведеться вирішити, чи варта всього цього Україна. Це не демократія в повному сенсі слова, але будь-якій воюючій нації потрібна єдність – або принаймні готовність суспільства тягнути далі. Вони зазнали величезних втрат: у людях, в економіці. Вони далі тиснули, не пішли на врегулювання, і ось тепер відбувається це. Тож росіянам доведеться відповідати, і як саме вони відповідять – питання принципове.
Ядерне питання повертається
Крістіан Сміт: За Байдена Європа і США побоювалися, що удари по нафтових об'єктах усередині Росії спровокують ескалацію. Зараз це відбувається, а відповідної ескалації ми до пуття не бачимо. Чи може це змінитися? Є навіть чутки, що Путін може вдатися до тактичної ядерної зброї.
Джордж Фрідман: Питання про тактичну ядерну зброю – принципове. На початку війни він натякав, що коли США чи європейці зроблять те-то й те-то, він пустить у хід тактичну ядерну зброю. Минулого тижня всередині Росії пройшли масштабні наради за участю всього керівництва. Президент Білорусі кілька днів пробув у Росії на переговорах. І одне з того, про що зараз ходять чутки – перевірити я це не можу, – що всередині Росії є фракція, яка хоче застосувати тактичну ядерну зброю.
Тут дві проблеми. Тактична ядерна зброя може змінити перебіг війни, а може й ні. Але Сполучені Штати давно дотримуються позиції: жодної тактичної ядерної зброї не існує. Є стратегічна ядерна зброя і нестратегічна, але будь-який ядерний удар – це ядерний удар.
Чому Америка не визнає "тактичної" ядерної зброї
Джордж Фрідман: США вели безліч воєн, нерідко їх програючи, і не вдавалися до ядерної зброї. Тож справжнє питання ось у чому: якщо росіяни застосують те, що вони називають тактичною ядерною зброєю, малі ядерні заряди, як поведеться американська політика? Ця лінія склалася задовго до Трампа. Це фундаментальний елемент американського мислення. Що ми робимо тієї миті, коли відкидаємо слово "тактична" і просто вирішуємо, що росіяни застосували ядерну зброю?
З американського погляду, після Нагасакі й Хіросіми, коли ми дізналися, на що здатна ця зброя, будь-яке застосування ядерної зброї – загроза не лише світові, а й нам самим. Якщо вони можуть застосувати її там, вони можуть застосувати її і в іншому місці. Тож росіяни граються з вогнем. Річ не лише в тому, що Трамп непередбачуваний, хоча це додає ризику. Річ у тому, що американці десятиліттями не вдавалися до ядерної зброї, навіть програючи війни, і будь-яке застосування тактичної ядерної зброї вони в принципі прирівнюють до ядерної зброї будь-якого іншого рівня.
Те, що всередині Росії тепер, як кажуть, є фракція, яка домагається її застосування, порушує два питання. Перше – ризик, що США чи навіть європейці запанікують і почнуть діяти. Друге – а по чому її взагалі застосовувати? Тактична ядерна зброя здатна знищити значні площі, так, але її треба доставити ракетами, а в наші дні існують системи ПРО. Можливо, вона змусить Україну капітулювати. Але радше, я думаю, вона спровокує масоване втручання у війну – і не лише з боку Європи. Польща була б у жаху, але й Сполучені Штати втрутилися б теж. Це перейшло б межу. Тож обговорення, які тривають просто зараз – а тривають вони всерйоз, – присвячені тому, що робити далі.
Підозрюю, є фракція, яка виступає за те, щоб продовжувати війну як є, у розрахунку, що європейці й американці врешті втомляться й так чи так перестануть підтримувати Україну. Немає жодних доказів, що це спрацює, як і того, що українці взагалі капітулюють. Є й інша фракція – я її не бачив, але вона напевно є, – яка каже: давайте миритися, закінчувати війну, домовлятися. А це, найімовірніше, означало б кінець президентства Путіна. Вступ у цю війну коштував Росії надто дорого. І, думаю, саме в це становище Україна й намагалася його загнати: туди, де удари настільки важкі, що б'ють по звичному життю в Росії і призводять до загибелі безлічі людей, перемоги немає, а єдиний хід, що лишився, – тактична ядерна зброя, яка не гарантує перемоги, зате напевно гарантує ворожість усього світу. Навіть Китай стривожився б, якби Росія пішла на це. Ніхто й ніколи так не робив.
Якої шкоди завдасть навіть малий ядерний заряд
Крістіан Сміт: Ви згадали стратегічну й нестратегічну ядерну зброю. У чому різниця?
Джордж Фрідман: Відмінність, яку завжди проводили американці, – між стратегічною і нестратегічною, але ядерний удар є ядерний удар. Росіяни ж роблять інший, мовний хід. І навіть якщо лишити осторонь питання, чи підуть вони на це, лишається питання, як саме її застосовувати, – а це складно. Їм знадобилося б багато ядерних ударів по безлічі точок, щоб вивести з ладу те, що вони хочуть. Тож тактична ядерна зброя – не стратегічна. Вона не стирає місто з лиця землі. Але це все одно ядерна зброя, цілком здатна завдати колосальної шкоди місту, зруйнувати будівлі й убити безліч людей на невеликій площі. Це все одно ядерна зброя – просто не та, що стирає ціле місто.
Трамп, покер і цінність непередбачуваності
Крістіан Сміт: Контраргумент зсередини Росії може звучати так: а що вони взагалі зроблять у відповідь? Невже Захід і справді вступить у війну, якщо ми вже показали, що готові застосувати ядерну зброю?
Джордж Фрідман: Ось тут і стає цінною особистість Дональда Трампа. Одне Трамп показав точно: він непередбачуваний і не боїться ризику. Питання в тому, чи відповість США – чи Британія і Франція зі своєю ядерною зброєю. Якби ви робили ставку на те, що вони не відповідять, ви справді поставили б на те, що Трамп цього не зробить?
Очевидно, ядерної війни ми не хочемо. Але можливе й протилежне. Якщо ми не відповімо, це може переконати росіян, що вони можуть застосовувати тактичну ядерну зброю без небезпеки для себе, – а це було б іще небезпечніше. Така країна, як Польща, просто по сусідству з Україною й серйозно нарощуючи військову міць, почне питати: а тут вони це зроблять? а там? Тож величезний ризик є у відповідному ударі – і суттєвий ризик у тому, щоб не відповідати. Росіяни це розуміють. І це явно було щонайменше частиною тих переговорів, що велися.
Мертві домовленості Анкориджа
Крістіан Сміт: Москва заявила, що домовленості, досягнуті в Анкориджі, мертві. Я не певен, що хтось узагалі знає, у чому вони полягали. Про що він говорить?
Джордж Фрідман: Одна з досягнутих там домовленостей – продовжувати переговори, які Путін потім раз за разом відкладав. Прогресу не було. Тож якщо в Анкориджі й було якесь порозуміння, обірвати його могло б раптове врегулювання, а росіяни не виявили жодного бажання закінчувати війну на таких умовах. Гадаю, він має на увазі домовленість, що США не підтримуватимуть Україну напряму й дозволять це робити європейцям – в обмін на процес завершення війни. Тепер він каже, що домовленості Анкориджа мертві. Вони мертві вже давно. Історично для Росії не рідкість більш-менш вигадати домовленості, а потім скаржитися, що їх не виконують.
Крістіан Сміт: А може, це просто брязкання зброєю, як на початку війни, і тієї московської фракції, про яку нам розповідають, насправді немає?
Джордж Фрідман: Уявіть Англію чи США. Ви раптом не можете купити бензин. Найімовірніше, ви не можете удобрити ґрунт. Те, що працює почасти на газі, – наприклад, електрика, – більше не доступне в повному обсязі. Якою була б реакція? Колосальне невдоволення владою, у цьому разі, ймовірно, спрямоване проти українців, але по-справжньому люди хотіли б повернути нафту. І того ж хочуть банки, бо продаж за кордон – основа російської економіки. Тож у цих умовах їм цікавіше не мстити за ці удари, а припинити їх. Ядерні удари, ймовірно, зупинили б атаки на якийсь час, поки Україна перегрупується, але потім вони відновляться. Тож це принесло б задоволення, але не обов'язково розв'язало б проблему.
Витік, що видає Росію
Джордж Фрідман: Думаю, зараз відбувається ось що: усередині Росії напевно є сильна фракція, яка каже: іде майже п'ять років, ми в економічній кризі, ми втратили незліченну кількість людей – ніхто до пуття не знає скільки, але багато, – а в підсумку в нас нічого. Це ставить Путіна в певну небезпеку. Перевороти в диктатурах трапляються.
Сам факт, що це витекло, – що якась фракція начебто хотіла застосувати ядерну зброю, – щось мені говорить. Зазвичай про ядерний удар не оголошують заздалегідь. Його просто завдають. Думаю, антивоєнні настрої наростають. Ядерну зброю цілком могли обговорювати, але не думаю, що це була головна розмова. Путін завів Росію в жахливе становище: розбити Україну не виходить, а Україна завдає Росії величезної шкоди. Тож там напевно є група, яка каже: послухайте, майже за п'ять років ми цю війну не виграли, давайте закінчувати її на якихось умовах. Не думаю, що головний страх Путіна – фракція, яка хоче застосувати ядерну зброю. Думаю, це фракція, якій усе це набридло.
Зрозумійте: внутрішня політика Росії для мене загадка – як і для людей куди розумніших за мене. Ми не знаємо, як Путін так довго втримався. Ми не знаємо, які там діють сили. Це одне з головних питань у сьогоднішньому світі.
Наскільки міцні позиції Путіна
Джордж Фрідман: Мені кажуть, що Путін проводить у Москві небагато часу. Він не в Кремлі. Він у будинку, яким володіє, на схід від Москви, а будинків у нього кілька, і він курсує між ними. До цього будинку він проклав залізничну гілку. Тож одне з питань – наскільки міцні позиції Путіна тепер, коли він дійшов до цієї точки. Може, дуже міцні. А може, і ні.
В американській економіці й американській політиці загадки немає, це щодня на перших шпальтах, ви знаєте, як стоять справи. Усередині Росії, на самій верхівці, те, що там говориться, – загадка, і до кінця збагнути її я не можу, крім одного: там має бути велика антивоєнна група, яка по-справжньому не хоче ядерного обміну і якій по-справжньому страшно. Можливо, проядерної групи й немає зовсім – може, це просто витекло назовні як загроза. Але найважливіше питання в тому, що росіяни після чотирьох років дістали потужний удар по економіці й по способу життя і можуть або продовжувати війну й намагатися зробити з Україною те саме, або, спробувавши це чотири роки й не цілком досягнувши успіху, укласти мир.
Чому Трамп досі важливий
Крістіан Сміт: Останнім часом увагу Вашингтона поглинає Іран, і цього тижня Путін говорив, що чекає на нові переговори за участю США, щойно ситуація з Іраном завершиться. Якою зараз є роль США? Є версія, що Путін втратив Трампа, відмовившись домовлятися, і що Вашингтон тепер більше на боці України. На "Великій сімці" (G7) цього місяця Трамп підписався під заявою на підтримку України – після того як роком раніше пішов із зустрічі.
Джордж Фрідман: По-перше, США цілком здатні тягнути дві війни водночас. Ми робили це в холодну війну і непогано впоралися в Другу світову – проти Японії та Німеччини. Запас міцності є. Трамп прийшов до Білого дому, заявляючи, що закінчить війну в Україні через переговори з Путіним. Зробити цього він не зміг. І цей провал не забули. Він був дуже впевнений у собі. Тож у його голові іранська криза нагальніша, і тривають різні переговори в інших країнах, але Іран для нього не екзистенційна проблема, він із неї виплутається. А от Україна – і будь-яка поява ядерної зброї на столі – точно відвертає його увагу.
Тут важлива його непередбачуваність – і це, зауважу, цікаво: коли граєш у покер, набагато вигідніше бути непередбачуваним, ніж передбачуваним. За натурою він такий чи з розрахунку – неважливо. Росіяни засвоїли, що не можуть передбачити, як він вчинить. А якщо так, це може бути і нічого, і будь-що. Тож зараз той момент, коли росіянам доведеться вирішувати принципово. Якщо вони продовжать війну, їм доведеться робити це інакше. А інших шляхів, окрім ядерної зброї, я особливо не бачу. Водночас мало хто в російському керівництві хоче лізти в цю печеру заради цієї війни. Тож у Росії зараз фундаментальна політична криза.
Білорусь, резервісти й межі російських можливостей
Крістіан Сміт: Є й інші варіанти. Лукашенко був у Москві на переговорах. І є припущення, що Росія може призвати сотні тисяч резервістів, яких поки не задіяла. Білорусь досі лишалася осторонь, хоча фактично вона маріонеткова держава при Росії. Чи можуть її втягнути?
Джордж Фрідман: Якщо Білорусь і напоготові, це мало що змінює. Білоруська армія мінімальна, і постачання довелося б підвозити на фронт. А нафти, одного з ресурсів, якого в росіян зараз обмаль, якраз і бракує – і це критично. До того ж у них своя логістична система, вибудувана під постачання власних військ; не думаю, що в білорусів є логістика, щоб воювати за 800 кілометрів від дому.
Одне, що Росія могла б спробувати, – відкрити новий фронт, увівши російські війська в Білорусь для удару. Але українці дуже переконливо показали, що здатні витримати російський наступ. Росіяни кинули на українців усе, що тільки мали, а українці вистояли й не зламалися. Тож стратегічний хід через Білорусь не може спиратися на білоруську армію, яка, по суті, небоєздатна. Не може він спиратися й на швидке нарощування російських сил у Білорусі для удару на новому напрямку, бо логістики там поки немає, а розгорнути її – справа нешвидка. І один із ключових елементів бою – пальне. Щоб тримати логістику, потрібен бензин – або пальне для потягів.
Те, що Лукашенко так довго пробув у Росії, може означати, що він щось затіє. А може означати, що когось хотіли налякати. Але, як на мене, переляк вийшов не надто страшний. Якщо вони захочуть увійти в Україну з Білорусі, їм доведеться призвати масу людей. Їх не кидають у бій одразу. Їх треба озброїти, хоч якось навчити, вибудувати командування. Не можна просто призвати резервістів і відправити на війну. Це операція на багато місяців – довести цих людей до боєготовності, а їх, схоже, поки й не призивали. Про це поки лише говорять.
Тож вони можуть – і, думаю, на це вони здатні – завдавати масованих неядерних ударів по всьому регіону й по Україні. Але українці створили дуже хороші системи боротьби з дронами, і хоча їм буде боляче, вони дійшли до цієї точки, не капітулювавши. Водночас найменше США хочуть вплутуватися у війну в Україні – і, можливо, саме на це росіяни й ставлять. Але якщо вони застосують ядерну зброю, це буде серйозно. Цікаво, що просто зараз Україна і європейці просять Трампа дозволити ліцензійний випуск ракет Patriot у Європі – чого зараз не можна через ліцензійні обмеження. Буде цікаво, чи дозволить він це і чи дозволить це американський бізнес.
Що доведеться вирішувати Росії
Крістіан Сміт: Якщо Путін у відчаї, що заважає йому сказати Лукашенку: краще зроби це, інакше?
Джордж Фрідман: Навіть якщо Лукашенко скаже "так", до реального втілення – місяці. Його армія до бою не готова, українці легко її розіб'ють. Послати російські війська через Білорусь, щоб відкрити ще один фронт, – це було б помітно, зайняло б багато часу, і українці могли б відповісти безліччю способів: від ударів дронами до авіації. Тож жодної чарівної палички в росіян немає – окрім ядерної загрози, яка, судячи з усього, і пускається в хід. Вони втратили стільки людей, що тепер намагаються призвати резервістів, а резервістів – навіть чудових – за тиждень боєздатними не зробити. Це лише нові втрати.
Тож швидко зробити вони нічого не можуть – окрім масованих ударів дронами. Цікаво, що вони так і не відповіли тим самим по деяких цілях – не зрівняли Київ із землею повністю, хоча могли б. В українців є об'єкти, де вони будують дрони і все інше, і російська розвідка напевно знає, де вони, але по них досі не вдарили. Це говорить мені про те, що або всередині Росії триває серйозна суперечка про те, що робити далі, або в Росії немає можливостей для масштабних дій. І те, і те – або ні те, ні те. Це лише здогад. Але нічого значущого вони не роблять, а те, що вони лише говорять про це, само по собі значуще.
Як сказав Фрідман, найближчі тижні стануть критичними. Росіянам після майже п'яти років доведеться обирати: продовжувати воювати й намагатися зробити з Україною те саме, що Україна робить із ними, іти на ескалацію до рівня, який вони вже не зможуть контролювати, чи укладати мир.
