Роберт Бровді з позивним Мадяр командує Силами безпілотних систем України і входить до числа головних цілей Росії. До вторгнення він був торговцем зерном і привозив дітям іграшкові дрони. У першому інтерв'ю від початку кампанії з ізоляції Криму – записаному в його командному центрі для журналіста Каолана Робертсона – він пояснює, як Україна має намір унеможливити утримання півострова без жодної наземної операції, чому війна нарешті дійшла до простих росіян і як імпровізація 27 людей виросла в окремий рід військ.
Пального в Криму нема – і не буде
Роберт Бровді: Пального в Криму нема, і я вам хочу сказати: його там не буде за будь-яких умов. Півострів забитий окупантами – у Крим заїхало близько мільйона мігрантів, там залишилося багато колаборантів, які допомогли Путіну закріпитися, і на кримській землі розміщена шалена військова машина з інфраструктурою. Усе це потребує живлення, адже півострів Крим не самодостатній щодо забезпечення ресурсами. І відповідно, закриваючи зараз шляхи доступу, а не шляхи виходу, ми не чіпаємо Кримський міст. Якщо ви не помітили, нехай уй*бують через нього. Он усі ті мільйони нехай через той місток п*здують без зупинки у свою Росію і десь виїжджають дуже далеко за Урал, щоб жити спокійно. Це те, що вони втратили, обжившись тут за понад десять років, – це їхній бумеранг, їхня карма. Нех*й було лізти на наш Крим. Нехай п*здують зараз у Сибір і з чистого аркуша собі там розбудовуються, якщо їм віку достатньо. Але ми не заважатимемо – нехай виходять. Ми унеможливлюємо перебування і дієздатність саме військової машини. Для цього ми опікуємося енерговузлами, адже без розетки далеко не підеш, а будь-яка військова приблуда потребує багато енергії. Б'ємо по їхньому пальному, адже без пального практично нічого не відбувається.
Таблетка від глистів
Роберт Бровді: Ми створюємо умови нестерпності перебування для хробака на півострові. Ось якщо є домашня кицька, що виросла з маленького кошеняти, – навіть їй ветеринар дає таблетку від глистів. І та таблетка маленька, вона робить неможливим подальше перебування глистів у тваринці, і тваринка їх, перепрошую, викакує. То в цьому випадку це не таблетка. Це велика п*здюліна, щоб уся та хробачня, яка в Криму накопичилася, відчула настільки великий дискомфорт, що сама з'*балася з того плацдарму. А ми вперше в історії робимо це без сухопутної операції. Ми створюємо умови неможливості їхнього там перебування – не втрачаючи жодного українського військовослужбовця.
Блекаут – це вже норма
Роберт Бровді: Це я вам кажу в той день, коли блекаут на території Криму вже є звичайним явищем. І коли ми сьогодні подивимося на мапу, то там, де вдалося відновити електропостачання, – це поки що стосується одного маленького ареальчику під назвою Керч, бо туди хробак уже провів подовжувач, кинув кабель. Але ми і з тим упораємося.
Це я вам кажу сьогодні, коли за три доби ми 21 танкер уже спалили на підходах з пальним до Криму. За 72 години спалимо ще 121, а потім 221. Скільки їх буде, стільки й спалимо. Питання часу.
Вибачення перед кримчанами-українцями
Роберт Бровді: Я вкотре перепрошую всіх мешканців Криму, українців, за ті незручності, яких вони зараз зазнають. Вони позбавлені тих людських благ, які зазвичай мали все своє життя, – електрики, зв'язку, водопостачання, енергозабезпечення і такого іншого. Але вони не в гіршій ситуації, ніж мешканці Харкова, Дніпра, Сум, Запоріжжя, Нікополя, Херсона і сотень інших міст, у які щоденно цілеспрямовано прилітає. Ми собі такого не дозволяємо. А нашим українцям у Криму треба просто набратися терпіння, щоб ми могли реалізувати почату операцію і тих глистів з того півострова органічно вивести – на прикладі лікування дворового котика, якого ви до хати принесли. І це силовий, тривалий, непростий, але дуже ефективний проєкт.
Тривога долетіла до них
Роберт Бровді: Росіяни дізналися, що це можуть бути симетричні дії. Вони дізналися, що таке гул тривоги, – не з фільмів про війну 45-го року, а реально, на власні вуха, коли вони засинають і прокидаються. Спочатку на глибині 200 кілометрів у Росії, потім 500, потім 700. От на нинішній день – уже 2500 кілометрів углиб. В європейській частині Росії не залишилося жодного кілометра, куди не долітає сьогодні волелюбний український птах. І вони не можуть з цим нічого вдіяти – з огляду на свої масштаби.
І це є формуванням сталого нервово-психологічного розладу в масах жителів країни-окупанта. Вони готувалися дуже якісно, і їхнє населення в абсолютній більшості й сьогодні підтримує політику Путіна. Тільки тепер вони, підтримуючи, живуть у вічному страху.
Розкажу вам останню хохму. Липень 26-го року: масовий дефіцит пального по всій Росії обернувся тим, що певні аналітики вирахували – у середньому 40 мільйонів запитів щоденно в російському сегменті інтернету про те, як власноруч у домашніх умовах вигнати пальне замість самогонки. Тобто вони вже адаптуються, як ті глисти в новому середовищі. Вони десь у калових масах усередині організму були, там уживалися; потім та худоба, вибачте, їх висрала, і з того лайна вони далі шукають собі новий прихисток і пробують виживати. Вони зараз нацією думають, як удома бензин гнати. Це й*бнута нація паразитів. Її треба ізолювати.
Зруйнувати міф імперії
Роберт Бровді: А в цей час наші глибинні птахи, наскільки це можливо, і це найголовніше, зруйнують їхній міф і віру у власну вседозволеність та непереможність. Щоб оцей потік негативу всередині країни був, як їхні магістральні трубопроводи з нафтою, – ті, якими вони пруть нафту на експорт в обмін на долари, що витрачають на війну. От просто трубопроводом цей негатив має валити, щоб у них почалися саморуйнівні процеси всередині країни і зрештою перегризли одне одному горлянки, незважаючи на зовнішній світ.
Усе, що я хотів би передати хробакам, мешканцям тієї недокраїни: у них не буде життя, яке було раніше. І це перша в їхньому житті війна. Бо хто почитає історію росіян – вони завжди були такі, придуркуваті. Усе життя на когось нападали і мали певні успіхи. Багато сотень років. Раз на 50-100 років хтось їм давав п*зди. Отак прямо конкретно давав – спалював Москву, руйнував, розбивав. Вони всі ховалися назад у свої нори, перепрошую, і знову там виварювалися з тими самими імперськими ідеями. Кожні 50-100 років – будь-хто може перевірити. У них ніколи не було 200 років спокійного життя поспіль. Мабуть, навіть 100 не було. Але це перша в їхньому житті війна, у якій українці воюють не на їхньому боці, а проти них. Їм п*зда.
Як усе почалося: поле під Херсоном
Роберт Бровді: Ця думка прийшла вже у квітні 22-го року, тобто через два місяці після початку війни, коли нас перекинули на херсонський південний напрямок. Ми опинилися приданим підрозділом, яким просто заткнули дірку у двох посадках від противника. Той противник щоденно пестив нас артилерією, танками, мінометами, системами РСЗВ і різними іншими капостями. А ми у відповідь не бачили, куди стріляти. І трохи згодом, постійно виходячи на позиції, пересиджуючи ті обстріли, повертаючись, – а з нашого боку не відбувається нічого: день, тиждень. Три тижні ми жодного хробака не вбили. Мало того, ми його ще й не бачили, а він по нас постійно стріляв. Ну от якраз тоді й спало на думку, що треба ж підгледіти, що там відбувається.
У секторі, до речі, працював іще військовий підрозділ – 132-й окремий розвідувальний батальйон, куди ми потім дуже хотіли перейти всім нашим новоствореним підрозділом. Але командир там був, м'яко кажучи, з тієї старої армійської плеяди. Він сказав: дрон – це х*йня; якщо переходите до мене, мені треба, щоб ви ніжками ходили, убрід через балочки. Ну та й ми почали придумувати, як щось прикрутити до того дрона, – бо ми бачимо хробака, і треба йому щось на голову скинути. Скинути можна, тільки треба і дрон не втратити, бо то дорога історія, і результату досягти, і поставити це на певний конвеєр. От у той момент почався рух. Почався він з цивільних дронів китайського виробництва, донині загальновживаних, шляхом прикручування до них боєприпасів, які ми самі переробляли з підручних гранат чи ще чогось. У той час один із нас – нинішній командир 414-ї бригади, позивний Кліма, – першим приніс у підрозділ FPV-дрони. Брали презервативи, наповнювали водою, вішали на деревах і стовпчиках і літали на ураження тими першими спортивними FPV, прицілювалися, вчилися літати. І зрештою це перетворилося на дуже серйозний рух іще у 22-му році. От з цього все й почалося. Було нас тоді 27.
Від розвідки до глибоких ударів
Роберт Бровді: Значно пізніше з'явилися перші напрацювання, які дозволили залітати далі крилами-розвідниками, довше висіти в повітрі і створити карусельний трафік – знімання і трансляцію нон-стоп. Один літак відпрацював і повертається, на його місце стає другий. І ця карусель відбувається безупинно, тож ми маємо картину по сектору без перерв. Ми повністю розуміємо поточний стан справ. А логіка підказувала не вступати з противником у бій безпосередньо в околицях населеного пункту, лицем до лиця, а зупиняти його на підході. Треба лупити по логістиці, лупити по підвозу боєприпасів, лупити, зрештою, по евакуації. Усе це веде до зменшення боєздатності противника, який наступав. У кінці 22-го року дрон уже утвердився як дієвий інструмент – підгледіти і трохи вбити. Дрон дозволив нам планувати свої операції і пробувати впливати на фронт – це по-перше. А по-друге, він дав нам можливість моментальної сатисфакції. Ми почали вбивати перших хробаків власноруч – не автоматом, дроном, перебуваючи на відстані від них, але знімаючи їхні розколоті голови. Отут дрон дав нам зовсім інший шанс. Він дозволив спробувати вплинути на конкретний метр, на конкретну ситуацію, а не бути веденими і пливти за течією, у полоні чисельності противника навпроти.
П'ять кроків для НАТО
Роберт Бровді: Я пропоную негайно реалізувати перші п'ять кроків зі створення окремого виду сил безпілотних систем. П'ять кроків я вам назву.
Перше – створення буферної зони вздовж усієї довжини ваших кордонів. Я не називаю її кілзоною; давайте назвемо її зоною комфортного відпрацювання дронів. Від двох до п'яти кілометрів – смуга, на якій пересування ворога унеможливиться за наявності над нею щита з дронів, який зупинить його, щойно виявивши. Ця зона, зона дії дронів, – крок перший. Доведеться позбутися частини дерев, десь вирівняти рельєф, але вона має бути організована вздовж усіх кордонів негайно.
Друге – підведення до цієї зони фактично необмеженої матриці, сітки оптоволоконних ліній зв'язку. Вона дозволить приєднати пускові майданчики для дронів, керувати якими будуть пілоти в командних пунктах далеко від лінії фронту, але робити це оперативно. Не один екіпаж працює з одним дроном – один оператор, який дистанційно працює з командного пункту, здатний підняти одразу 5, 10, 15 дронів на передовій лінії. Для цього цю мережу треба підвести негайно. Це пункт номер два.
Пункт номер три – невідкладне облаштування елементів ППО виключно для боротьби з дронами: дронами-розвідниками і баражувальними боєприпасами на кшталт "шахедів" і таке інше, які виявилися дуже ефективною російською зброєю. Коштують вони невеликих грошей, від 50 до 70 тисяч доларів, летять х*йво і завдають дуже великих збитків, несучи на собі бойову частину, масу якої вимірюють десятками кілограмів. Мало того, їх постійно вдосконалюють – реактивні, розумні, з ручним керуванням, а не координатні, – і це еволюціонуватиме в росіян щодня. Нарощування виробництва не зупиниться ще багато років уперед, я в цьому впевнений. Путін нарощуватиме. Якщо сьогодні він відправляє по нас 300 "шахедів", то за рік матиме змогу відправляти тисячу на добу. Я не знаю у світі країни, готової прийняти тисячу дронів у понеділок, тисячу "шахедів" у вівторок, а в середу – у середу вони піднімуть білий прапор такого розміру, що під нього і держака не знайдеться, після тритисячного невловленого дрона. А збивати їх "патріотами" по тисячі на день – бюджету не вистачить, навіть якщо держава все своє майно переведе в папірці на придбання засобів ППО. Тому пункт третій – це мобільна система ППО з набором елементів, спрямована на виявлення всіх крил-розвідників, що перетнуть ваш кордон і будуть тривало літати, знімаючи все про ваші пересування, а ви про саме їхнє існування навіть не здогадуватиметеся, – та винищувачі, які позбивають усі ті цілі з дистанційним керуванням. Тобто пункт третій – це антишахедні заслони: розвідники і винищувачі. Третій рівень.
Четвертий рівень – створення в кожній країні бригади швидкого реагування із сил безпілотних систем, щонайменше 300 екіпажів з різними напрямами діяльності: від патрулювання до глибинної розвідки, від ударів FPV до операцій нічними коптерами роторного типу, мінування, логістики і так далі. В умовах війни одна така бригада зможе забезпечити повноцінний захист на 100 кілометрах. І п'яте – глибинні ураження, про які ви стільки разів питали. Діп-страйки, мідл-страйки. Це якраз оперативне створення перших 30, 40, 50 екіпажів глибинного ураження. Будь-яка країна – член НАТО може встигнути зробити це до кінця цього року.
Для мене це реально математика
Роберт Бровді: Нічого незвичного я не відчуваю. Це звичайна військова ціль. Усього за рік із хвостиком роботи в угрупованні, де я фактично очолив цілу велику ланку з 12 підрозділів – не підрозділ, створений мною з хлопцями, а саме цю ланку, – за плечима 400 000 ворожих цілей, підтверджених і верифікованих. 110 000 знищених одиниць противника, верифікованих на сьогоднішній день. Великий, маленький, військовий об'єкт – той, що біжить, сере чи стоїть. Для мене це реально математика. Витрата бортів, залучення розрахунків до операцій, збереження їхнього життя і досягнення найкращого результату їхньої роботи – щоб вони не ризикували задарма, щоб ризикували заради результату. Це і є справжня основа нашої успішності. Це математика.
Перша вчителька і перша скрипка
Роберт Бровді: Ще в школі – я дуже вдячний своїй першій учительці. З першого класу вона створила змагальні умови для двох таких собі розумників: хто в математиці найшвидше розбереться, скільки буде два плюс два. Так сталося, що це був я і ще один хлопчик, Леонід. Я вдячний своїй учительці, що вона свого часу дала той чарівний пендель, те змагання у вправності використання цифр, – адже на цифрах далі складається геть усе. Насправді все просто. Ці два плюс два відкривають необмежені можливості: планування, аналіз, визначення цілей і завдань, контроль їх виконання і планування наступних етапів. А щоб робити це не самому, а в колективі, я вдячний батькам, які свого часу, не питаючи мого бажання, віддали мене інтенсивно займатися певними видами спорту. Школа, плавання – по писку один раз отримав, тому мусив іще ходити в спортзал, щоб трохи вміти дати відсіч. А тут батьки ще й музичну школу на мене причепили. Причепили тому, що вільний час усі діти в Радянському Союзі проводили в підвалах. А підвали мали погані наслідки – один із них перед вами: тютюнокуріння, вживання алкоголю і таке інше. Щоб я в підвалах не сидів, мене відправили в музичну школу. Музична школа – це було через мої зусилля, надзусилля, бо мені доводилося займатися не тим, що мені подобається. Але як вихований син, що визнавав авторитет батьків – я був єдиною дитиною в родині, під їхнім контролем – я, сука, змушений був сім років гарувати на всій цій історії. Так ось, учився б собі та й учився ті сім років. Ні – мене включили в оркестр народних інструментів, де вже була хмара різних людей, різного віку, на різних інструментах. Але знову ж таки, через те, що я грав трохи краще, чи якось так сталося, мене поставили на сольну партію. Інші учасники могли навіть бути відсутніми на певних репетиціях, і ніхто б не помітив, – а я, як перша скрипка (я не на скрипці грав, але виконував роль першої скрипки в народних інструментах), без мене не могла відбутися ні репетиція, ні концерт. Першій скрипці з дитинства вкладають у голову, що тільки від тебе одного залежить, чи зіграються разом сто інструментів, чи ні. Зіграються або не зіграються. А якщо не зіграються, ми програємо конкурс. А якщо програємо конкурс, то так не можна – ми ж маємо перемагати. Я, до речі, вперше про ці випадки взагалі розповідаю, тільки зараз їх згадав. Але ці два приклади, плюс математика, плюс – дуже важливо – колективний розум. Не той, що вихований у військовому середовищі, з військовою освітою. Я не проти кваліфікації військових; я про те, що їх навчають у певному діапазоні знань протягом певного часу, не більше. А коли під тиском обставин 2022 року зібралися люди різних професій, з різним досвідом, з різними знаннями, оцей колективний розум видав набагато більше: більше успішних реалізацій, швидше планування, пошук рішень, пошук навіть забезпечення і всієї тієї збірки, щоб оцей конструктор зібрався в одну готову модель і почав рухатися. Це конкурентні переваги, які виникли під тиском війни. Ніхто їх не планував у моєму середовищі навіть на початку 2020-х.
Своє найкраще життя я вже прожив
Роберт Бровді: Якщо говорити про мене особисто – будучи однією з пріоритетних цілей спецслужб країни-агресора, мій стиль життя не передбачає повернення до колишнього, звичайного, мирного життя, так чи інакше. Але я з цього приводу абсолютно не занепадаю духом і рожевих окулярів не надягаю. Своє найкраще життя я вже прожив. Життя, пронизане любов'ю до мистецтва крізь усі роки, триває й зараз. Я ніколи цього не оприлюднював, але мрію завершити будівництво знакового парку сучасної української скульптури, що зводиться весь проміжок війни. Ми його навіть не зупиняли. Ми просто не розповідаємо про це з міркувань безпеки – щоб хробаки, які дізнаються, де на території України створюється той парк, просто не познущалися з нього, не потріпали ракетами і таке інше. Але ці процеси відбуваються навіть за моєї лише умовної дотичності до тих проєктів. За весь час війни в парк мені вдалося з'їздити лише раз. Тому про майбутнє, мабуть, досить.
А поки нам треба робити свою справу. Коли війну буде зупинено – з тих чи інших геополітичних причин, домовленостей, якогось складання зірок у якісь конструкції, не знаю під чиїм впливом, – її буде зупинено, але не завершено. І ми, в абсолютній більшості люди цивільні, підемо займатися тими цивільними справами, спробуємо повернутися до мирного життя. Путін свою загарбницьку політику не облишить – і навіть його наступники, у разі якщо його грохнуть, чи він здохне, чи він там клонується, все одно будуть ментально тягнутися, щоб тепер уже відплатити українцям, які опустили їх на весь світ, і знову зібрати оці їхні міфічні території всіх країн колишнього Радянського Союзу. І Україна ще довгий проміжок часу залишатиметься в підвищеному тонусі – емоційному, психологічному й військовому, – ще довго відчуваючи на собі ті відлуння болю війни, які торкнулися чи не кожної родини. Так чи інакше, того життя, що було в кожного з нас, уже не буде. Ми за ці роки настільки глибоко інтегрувалися в широкомасштабну війну і фактично від'єдналися від зовнішнього світу заради єдиної мети – знищувати ворога і працювати над покращенням технологій цього знищення, – що все наше майбутнє здебільшого буде пов'язане саме з цим. І з роботою над кращим збереженням особового складу, чим ми й займаємося, дистанціюючи пілотів від лінії фронту; з опікою над родинами наших загиблих побратимів, які навіки залишилися на цій війні, – але їхні близькі – діти, дружини, батьки – перебувають під нашою опікою. І, звісно, усі доступні способи гібридної війни, окрім кінетичної, спрямованої на знищення п*дарасів, які прийшли на нашу землю і не змінили своїх намірів позбавити нас незалежності. І задля цього – щоденні зусилля: штурмовий склад батальйону хробаків щодоби залишається на полі бою, тільки з пультів моїх хлопців. Ми нарощуватимемо і воюватимемо рівно стільки, скільки триватиме ця війна. Паралельно наповнюючи жахом від нашої присутності населення тієї всієї величезної країни під назвою Росія – щоб кожен її мешканець мав доступ і право вибору: подивившись, що ми оприлюднюємо з того, що робимо, чи варто йому за декілька мільйонів рублів підписати контракт і піти на війну, щоб тут здохнути. Доповідь закінчено.
