Коли у 2022 році Джорджія Мелоні перемогла на виборах в Італії, у Києві було небагато підстав для оптимізму. Європейські медіа попереджали про можливість того, що Італія отримає лідерку, яка зблизиться з Віктором Орбаном. Аналітики нагадували про її попередні погляди на Росію, критику санкцій, запроваджених після анексії Криму, а також про те, що вона керуватиме країною разом із політиками, які не приховували симпатій до Володимира Путіна.
Виявилося, що майже всі помилилися.
Сьогодні Джорджія Мелоні є однією з найпослідовніших європейських прихильниць продовження підтримки України. Вона не була найгучнішим голосом і не будувала свою політичну ідентичність на риториці щодо України. Її підтримка Києва формувалася через рішення, які повторювалися місяць за місяцем і рік за роком. У європейській політиці, де позиції часто коригуються відповідно до соціологічних опитувань та поточних політичних потреб, така послідовність стала рідкістю. Саме тому випадок Джорджії Мелоні є політично цікавим.
Її трансформація не була результатом ідеологічної моди. Вона виникла через зіткнення з фактами, які російське вторгнення зробило неможливими для ігнорування.
До початку війни Мелоні, як і частина європейських правих політиків, розглядала Росію крізь призму прагматичних відносин та економічних інтересів. Вона підтримувала скасування санкцій, запроваджених після анексії Криму. У 2018 році привітала Путіна з перемогою на президентських виборах. Ніщо в її політичній біографії не свідчило про те, що вже за кілька років вона стане одним із найстабільніших європейських голосів на підтримку України. Вторгнення у лютому 2022 року змінило архітектуру європейської безпеки. У випадку Мелоні воно змінило також її політичну оцінку Росії.
Ще під час передвиборчої кампанії вона чітко заявила, що Італія продовжить підтримувати Київ. Після вступу на посаду прем'єр-міністерки підтвердила, що мир не може бути нав'язаний Україні. Під час візиту до Києва вона наголосила, що лише Україна має право вирішувати питання власної території та умов можливих домовленостей із Москвою.
Варто згадати політичну атмосферу того періоду. По всій Європі дедалі частіше лунали заклики до "реалізму", застереження щодо "втоми від України" та пропозиції, які фактично зводилися до одного питання: скільки української території слід віддати Росії, щоб завершити війну. Мелоні відкидала такий підхід, вважаючи, що прийняття результатів агресії матиме значно серйозніші наслідки, ніж продовження підтримки Києва.
На її переконання, європейська безпека не може будуватися на припущенні, що держава, яка силою змінила кордони, зупиниться після отримання бажаного. Навпаки, кожна поступка, яка приносить агресору політичну вигоду, стає стимулом для нових вимог і нових дестабілізацій. Це була не емоційна реакція на війну, а політична оцінка її наслідків.
Мелоні зрозуміла те, що частина європейських лідерів і сьогодні неохоче визнає. Україна – це не лише питання солідарності з державою, яка захищається. Це випробування здатності Європи захистити принципи, на яких ґрунтується післявоєнний порядок.
Саме тому вона послідовно пов'язувала російське вторгнення з питанням європейської безпеки. Відкидала ідею, що припинення підтримки України приведе до миру. Наполягала на тому, що санкції залишаються легітимним інструментом тиску. Під час самітів G7 відхиляла пропозиції Путіна, які передбачали визнання результатів агресії. У розмовах із японськими партнерами застерігала, що успіх Росії в Україні створює небезпечний прецедент і для інших регіонів світу.
Для Мелоні війна в Україні ніколи не була регіональним конфліктом, обмеженим східними кордонами Європи. Вона бачила значно ширшу проблему. Прийняття логіки сили змінило б сам спосіб, у який держави мислять про власну безпеку. Наслідки цього відчувалися б далеко за межами України. Саме в цьому полягає політична вага її переосмислення.
Італія не має історичного досвіду Польщі чи країн Балтії. Російський імперіалізм ніколи не сприймався італійським суспільством як безпосередня загроза. Тому підтримка України в італійському політичному просторі вимагала значно більшого політичного капіталу, ніж часто вважають.
Водночас Мелоні керувала коаліцією, у якій не всі поділяли її погляди щодо Москви. Маттео Сальвіні роками підтримував політичну близькість із Путіним. Сільвіо Берлусконі ніколи не приховував особистих зв'язків із російським президентом. Частина італійського суспільства побоювалася економічних наслідків санкцій та довгострокового фінансування допомоги Україні.
У такому середовищі було б значно простіше пом'якшити риторику та пристосуватися до політичного центру тяжіння. Мелоні цього не зробила. Її політика щодо України стала однією з найстабільніших складових італійської зовнішньої політики.
Особливо цікаво це виглядає в ширшому європейському контексті. Віктор Орбан, якого багато хто вважав її природним союзником, позиціонував себе як найпослідовніший критик європейської допомоги Києву. Джорджія Мелоні пішла зовсім іншим шляхом.
Європейська лівиця роками представляла її як політикиню, здатну наблизити Італію до Москви. Натомість вона стала одним із найпослідовніших європейських прихильників продовження підтримки України.
Політичні стереотипи часто не витримують зіткнення з реальністю. Випадок Джорджії Мелоні демонструє, наскільки хибними можуть бути спрощені уявлення про європейську політику. Праві сили не є автоматично проросійськими. Консерватизм не обов'язково веде до ізоляціонізму. Політики іноді здатні переглядати власні погляди, коли події їх спростовують. У часи глибокої поляризації така здатність стала майже революційною.
Українці за останні роки навчилися оцінювати союзників не за репутацією, а за вчинками. Багато тих, від кого очікували рішучості, виявилися нерішучими. Дехто, від кого чекали стриманості, надав потужну підтримку. Джорджія Мелоні належить саме до другої групи.
Її підтримка України не була результатом політичної вигоди. Вона ґрунтувалася на переконанні, що європейська безпека та міжнародний порядок не можуть зберегтися, якщо агресія стане прийнятним інструментом політики.
Одного дня Україна відбудує свої міста, школи та інфраструктуру. Значно важче буде відновити довіру до міжнародного порядку, якщо виявиться, що принципи діяли лише доти, доки їхній захист не вимагав політичної ціни. Саме тому пам'ятатимуть тих, хто в найважчі моменти продемонстрував ясність позиції, стійкість і готовність підтримати державу, яка бореться за власне виживання.
Коли одного дня писатиметься політична історія цієї війни, увагу привертатимуть не лише держави, які допомагали Україні. Важливим буде й те, як окремі європейські лідери реагували, коли їм доводилося обирати між старими політичними рефлексами та новою стратегічною реальністю. Джорджія Мелоні зробила вибір, який здивував багатьох її критиків.
Саме тому її випадок заслуговує на значно серйозніший аналіз, ніж поверхові ярлики, які супроводжували її роками. Парадокс Джорджії Мелоні полягає не в тому, що вона змінила свою думку про Росію.
Парадокс полягає в тому, що політикиня, від якої багато хто очікував вагань, стала одним із найнадійніших європейських голосів на захист України.
