Пентагон відмовився продати Німеччині далекобійні ракети Tomahawk. На перший погляд це виглядало як побоювання, що Москва сприйме появу такої зброї в руках Європи як небезпечну ескалацію. Але колишній посол США в НАТО Іво Даалдер вважає, що за цим криється набагато тривожніша логіка.
Як зазначає "Хвиля", про це він написав у колонці для POLITICO.
Відмова продати Tomahawk стала продовженням кроків, які тривали кілька тижнів. Вашингтон вирішив вивести з Німеччини пʼять тисяч військових, зупинив розгортання батальйону з ракетами Tomahawk і різко скоротив заплановані постачання бомбардувальників, винищувачів, есмінців і підводних човнів для посилення оборони НАТО.
У Пентагоні кажуть, що це потрібно, аби збалансувати внески Європи і США в оборону континенту. Але Даалдер бачить інше: Вашингтон не лише прибирає з Європи власні системи високоточного удару, а й не дає союзникам озброїтися ними самостійно – бо боїться реакції Росії.
Простими словами, США свідомо відмежовують власну безпеку від європейської, доводить автор.
Командувач обʼєднаних сил НАТО в Європі Алексус Гринкевич називав надмірну залежність альянсу від США "нездоровою співзалежністю". Покінчити з нею, визнає Даалдер, можливо й варто. Але відмовляти союзникам у праві захистити себе – зовсім інша річ.
Тема "розриву" не нова для трансатлантичних відносин. Уперше такі побоювання зʼявилися наприкінці 1950-х, коли СРСР зміг бити прямо по території США, а потім у середині 1970-х, після розгортання радянських ракет СС-20, які діставали до всієї Європи, але не до Америки.
Тоді канцлер ФРН Гельмут Шмідт закликав НАТО відповісти. У 1979 році альянс погодився розгорнути далекобійні ядерні ракети, здатні дістати до СРСР, і паралельно запропонував переговори про їх обмеження. До 1987 року дійшло до договору, який заборонив усі ракети середньої дальності від 500 до 5000 кілометрів. Угода протрималася понад 30 років – доки перша адміністрація Трампа не вийшла з неї у 2019-му через порушення з боку Росії.
Головна різниця між тодішніми і нинішніми страхами проста. У 1970-х розрив був наслідком дій СРСР, а зараз – наслідком дій самих США. Пентагон, схоже, більше зважає на тривоги Росії, ніж на потреби стримування НАТО.
Іронія в тому, що ці рішення Вашингтон ухвалює одразу після тижнів закидів, нібито НАТО недостатньо підтримало війну США та Ізраїлю проти Ірану. НАТО перетворилося на "вулицю з одностороннім рухом, де Америка просто здатна захищати Європу", а союзники не відповідають взаємністю, заявляв держсекретар США Марко Рубіо.
Але коли Європа намагається захистити себе сама і навіть просить продати їй американську зброю, відповідь раптом – "ні".
Класична теорія союзів розрізняє два страхи: страх покинутості, коли союзник не приходить на допомогу, і страх втягування у війну. Трамп і його команда давно скаржилися, що Європа кидає США. Тепер уже європейці бояться, що їх кидає Вашингтон. І обидві сторони відповідають тим, що відмежовуються одна від одної ще сильніше.
Поки США відступають, Європа нарощує військові витрати і будує власні системи далекобійного удару – частину з них із ядерним потенціалом. Це суверенна зброя, і Вашингтон не матиме права голосу щодо того, коли і як її застосувати.
Розрив не означає, що Європа залишиться беззахисною. Він означає інше: безпеку Європи і США більше не сприймають як одне ціле. Вашингтон може більше не вважати загрозу для Варшави чи Таллінна автоматичною загрозою для себе. А це кінець єдиної системи стримування, яка тримала мир останні 80 років.
Шмідт виходив із того, що безпека в Європі неподільна. Трамп робить ставку на протилежне. "Скоро ми дізнаємося, хто з них мав рацію", – підсумовує Даалдер.
