Якось Франц-Стефан Ґаді зіграв роль головного російського генерала – і розбив НАТО. У воєнній грі, яку торік проводив Університет бундесверу імені Гельмута Шмідта, йому дістався пост начальника російського Генштабу і завдання: влаштувати кризу на східному фланзі НАТО. Він упорався без справжньої війни. Ґаді, який вивчає війни високої інтенсивності для Міжнародного інституту стратегічних досліджень (IISS) і Центру нової американської безпеки (CNAS), прийшов до Дмитра Альперовича в подкаст "Geopolitics Decanted" і пояснив, як Росія може відрізати Балтію, не переходячи кордон, чому потопити китайський флот вторгнення – найлегша частина війни за Тайвань і як Україна тихо повернула собі ініціативу до 2026 року.
Вільні руки, щоб розв'язати війну
Дмитро Альперович: Сьогодні ми обговорюємо російське вторгнення в Литву. Перш ніж хтось запитає, як він міг проґавити таку новину, – вторгнення гіпотетичне. Це була воєнна гра, яку торік проводив Університет бундесверу імені Гельмута Шмідта, і мій гість грав там начальника російського Генштабу. Франце, розкажи, як була влаштована гра і якою була твоя роль.
Франц-Стефан Ґаді: Спершу про плутанину: коли в грудні 2025 року вийшли перші публікації, багато хто вирішив, що це була оперативна гра. Ні. Її задумали, щоб перевірити, як німецький уряд ухвалює рішення у воєнній кризі. Я не воював силами Росії проти сил НАТО і не відпрацьовував конкретний склад військ. Моє завдання як начальника Генштабу Російської Федерації було одне – створити воєнну кризу. І руки в мене були фактично розв'язані.
Чесно кажучи, саме через мене гра набула вигляду класичної, регулярної військової операції. Організатори, схоже, чекали гібридного сценарію – кібератаки, диверсії, "зелені чоловічки" в Литві, щось на кшталт Криму-2014. Але гра розгорталася влітку 2026 року, тобто буквально за пару тижнів від нинішнього моменту, і в ній передбачалося тимчасове перемир'я в Україні. Коли я почав думати, як найкраще створити кризу, я зрозумів: у Росії тут на руках дуже багато звичайних, неядерних козирів.
Мій перший козир – швидкість. Виходили з того, що російська сторона просто ухвалює рішення швидше, ніж альянс НАТО, – почасти через те, що відбувається у внутрішній політиці США. І є базова географічна проблема для НАТО: у будь-якому сценарії в Росії вже стоять серйозні сили впритул до балтійського кордону. А НАТО майже завжди потрібно ще перекинути війська в регіон – і для цього пройти через уразливе місце, Сувалкський коридор, затиснутий між Калінінградом і Білоруссю. На це потрібен час.
Другий розрахунок: обмежене вторгнення в Литву можливе навіть тими силами, що є, нехай і пошарпаними війною в Україні. Я зібрав ударне угруповання приблизно в 12 тисяч осіб, яке заходить із Калінінграда і Білорусі. Але найважливішим був третій розрахунок: навіть якщо я займу лише невеликий шматок литовської території, я зможу втримати НАТО від контрнаступу.
Дмитро Альперович: Чому ти був такий у цьому впевнений?
Франц-Стефан Ґаді: Через те, як Німеччина думає про ядерний ризик. Як неядерна держава, німецький політичний клас у глибині душі не вірить у саму концепцію ядерного стримування. На словах вони її визнають, але у вирішальний момент по-справжньому не впевнені, чи розкриють Франція, Британія чи навіть США ядерну парасольку над Східною Європою. Тому я поєднав швидкість, ініціативу у швидкому перекиданні військ і кампанію ядерних погроз, бряжчання зброєю. І всі три розрахунки загалом підтвердилися. Я повністю паралізував німецьке керівництво і застав НАТО зненацька.
Я виходив із того, що США втрутяться, але не в перші 48-72 години і захочуть, щоб ініціативу взяли європейці. Я припускав, що Польща не піде в контратаку: усе, що звучить із Варшави, говорить, що Польща бачить себе захисницею власної території, а не гарантом безпеки сусідів, – тим паче що на її фланзі Калінінград і Білорусь. А німці так і не відповіли на головне питання: чи готові вони ризикувати життями своїх солдатів і йти на ядерну ескалацію заради Литви? Чи воліють сісти за стіл з росіянами, щоб такого вибору уникнути?
Як відрізати Балтію без вторгнення
Франц-Стефан Ґаді: Я підготував план кампанії, сторінок десять-дванадцять, для свого політичного начальства – міністра закордонних справ і президента Російської Федерації – і розібрав з ними всі варіанти. На випадок жорсткої реакції Німеччини я розробив ще й план глибоких ударів: бити по серцю Німеччини і перерізати постачання НАТО, що йде через неї та інші європейські країни.
Дмитро Альперович: Ракетами і дронами чи лише дронами?
Франц-Стефан Ґаді: Різні ударні пакети під різні цілі – далекобійні дрони разом із крилатими і балістичними ракетами. Ідея – перевантажити ППО Німеччини і НАТО. Одна цифра: до кінця цього року Росія випустить, імовірно, понад 120 тисяч далекобійних дронів типу "Герань-2" або Shahed-136, кожен із зарядом 40-50 кілограмів вибухівки. Пари сотень таких дронів вистачить, щоб захлеснути практично всю систему ППО Німеччини. Велика частина Німеччини може дуже швидко виявитися паралізованою російськими ударами дронів – як на мене, це цілком реалістично. Німеччину я обрав, а не Польщу, бо Польща як прикордонна держава прикрита ППО куди щільніше, а засоби ППО в Балтії та вздовж східного флангу можна обійти. По суті, це питання чисел. У російської авіації лишаються свої складнощі, але з 2022 року вона помітно додала.
Легендою вторгнення був гуманітарний коридор, що зв'язує Калінінград із Білоруссю через південь Литви, – під приводом нібито голоду в Калінінграді, який влаштувала литовська блокада. У плані я врахував і два литовські підрозділи рівня бригади, які чинили б опір, і розписав, як їх виснажити чи оточити. Спрацювало почасти тому, що в грі нас реально підтримали ультраліві й ультраправі партії в різних країнах Європи – це була ще й інформаційна кампанія. Німеччина настільки не наважувалася діяти без США, що ми встигли створити коридор, закріпитися і, по суті, виграти саму гру.
Але ось що я хочу підкреслити: Балтію можна відрізати взагалі без наземного вторгнення. Я прямо сказав президентові й міністрові, що вторгнення – це приємне доповнення, не більше. Насправді Балтію замикаєш далекобійним вогнем із Калінінграда і Білорусі – дистанційним мінуванням, реактивною артилерією, дронами – і робиш її непрохідною для сил НАТО. Щоб це зламати, НАТО довелося б у першій фазі проводити серйозну операцію з придушення і знищення ППО, а це під силу лише США. Стримай американців на кілька днів – і створиш достатньо політичного тиску, щоб відрізати Балтію і вибити поступки, так і не вторгнувшись.
ЗМІ зациклилися на вторгненні. Вони проґавили, що Балтію відрізали тому, що в Литві на той момент майже не було ні засобів радіоелектронної боротьби, ні ППО, ні захисту від дронів. За відкритими даними я змоделював, що там, найімовірніше, розгорнуть улітку 2026 року, – і прикордонні укріплення до того терміну теж не добудують. У Росії були реальні переваги. Але я чесно сказав начальству: це все одно вкрай ризикована операція, яка може провалитися за добу, загрузнувши на якійсь дорозі на півдні Литви. Це було вторинне: відрізати країну я міг у будь-якому разі.
Дмитро Альперович: Уточню пару моментів. Як людина, яка сама вигадує і проводить багато воєнних ігор, скажу: вони не передбачають майбутнє і для цього не призначені. Їхнє завдання – змусити ухвалювати рішення і ставити перед дилемами. Тобто до Вільнюса ти не дійшов – ти був на півдні, відрізаючи підкріплення. У Німеччини сьогодні в Литві бронебригада, близько 5 тисяч осіб. Вони просто сиділи в казармах?
Франц-Стефан Ґаді: Зараз їх там значно менше, і їм бракує захисту від дронів, засобів РЕБ і наземної вогневої потужності. Тож це проблема. У грі їх оточили. Один варіант, який я запропонував керівництву, – ударити по Вільнюсу і далекобійними високоточними ударами вибити німецьку бригаду так, щоб вона не могла чинити опір. Але керівництво обрало менш ескалаційний шлях: обійти основні позиції бригади, швидко просунутися, оточити її й тримати в заручниках – дистанційним мінуванням і загрозою масованого удару дронами та ракетами. Розрахунок був, що Берлін не зможе це розв'язати або не захоче, щоб німці чинили опір. До цього так і не дійшло: бригада в грі не робила жодних ходів, бо не отримувала вказівок із Берліна. Вона була фактично паралізована і серйозної ролі не зіграла.
Раптовість, якої не було у 2022-му
Дмитро Альперович: Ще ти виходив із того, що в тебе є фактор раптовості. У 2022 році ми мали місяці попередження завдяки винятковій розвідці, і ми з тобою самі місяцями спостерігали за мобілізацією. Ти ж припустив, що нічого цього немає, – використовуєш війська, уже розгорнуті на навчаннях у Білорусі чи Калінінграді.
Франц-Стефан Ґаді: Так. Війська вже стоять біля кордону. Задум, який я вмістив на пів сторінки, був такий: техніку лишити на місці, особовий склад після навчань вивести, а потім нишком провести мобілізацію і швидко повернути людей. За 20-48 годин ти ставиш НАТО перед фактом: на кордоні всіх цих балтійських країн – чотири загальновійськові армії, росіяни чогось вимагають, а що саме вони збираються робити, досі неясно. Ми поєднали це з інформаційною кампанією, яка лишала на столі всі варіанти і ніколи не була конкретною. Жодного ультиматуму, як у грудні 2021-го. Такий ультиматум видав би нас із головою – я пам'ятаю, що ти тоді писав у твіттері.
Дмитро Альперович: Варто зауважити, що питання, чи стане НАТО – особливо Німеччина, але, чесно кажучи, і США – реально воювати за Балтію, порушували ще коли ці країни вступали до альянсу. Місцевість там дуже важка. Навіть у власних воєнних планах НАТО, за повідомленнями, закладено, що цю територію спершу втрачають, а потім відбивають назад.
Що Балтії варто робити насправді
Дмитро Альперович: То які з цього висновки для самої Балтії? Перше, що має робити будь-яка країна, – думати, як захищатися самій, незалежно від того, чи прийде хтось на допомогу. Поставлю навідне питання: я прямо казав у Балтії, що їм, по суті, треба стати Іраном – зробити ставку на далекобійні удари. Сухопутних сил, щоб утримати територію, у вас не буде. Але якщо ви можете завдати Росії величезного болю – по містах на кшталт Петербурга, до якого рукою подати, чи навіть по Москві, ракетами, а в ідеалі балістичними, яких у них сьогодні немає, – це створює реальне стримування. Як ти на це дивишся?
Франц-Стефан Ґаді: Це має бути поєднання двох підходів. Щодо далекобійних ударів ти маєш рацію. Одна з ключових проблем Балтії – немає глибини, там дуже важко вести маневрену оборону. Та й, чесно кажучи, армії балтійських країн поки що й не змогли б вести загальновійськові операції в такому масштабі: їм бракує і засобів, і вишколу. Вони нарощують реальні сили, не зрозумій мене хибно. Але якщо відповідати на російське вторгнення за натовською доктриною, то всім європейським арміям ще дуже далеко – і німцям, і британській армії, усім. Нам багато чого доведеться вчитися заново.
І одразу зринає одна політична проблема: що робити, коли доведеться переходити російський кордон? Коли від звичайної оборони переходиш до тієї, що може спровокувати ядерну відповідь?
Дмитро Альперович: Для українців це теж була дилема. Минули місяці, перш ніж вони почали бити через кордон по території Росії.
Франц-Стефан Ґаді: Саме так. І тут НАТО домашнього завдання не зробило. Візьми структуру натовського корпусу і глибину, на яку він має завдавати ударів. Наклади це на Балтію – і Петербург опиняється в зоні досяжності корпусу, а за певних засобів – і дивізії. Тобто командири ухвалюватимуть рішення з можливими катастрофічними політичними наслідками. Якщо ти б'єш по важливих цілях у Ленінградському військовому окрузі, по системах подвійного призначення на кшталт позицій "Іскандерів", ти запускаєш увесь набір дилем вертикальної ескалації. Саме тому я і написав книжку про Китай – бо та сама логіка ескалації пронизує всі наші уявлення про те, як Захід воював би, а політичне керівництво в цих країнах, як на мене, до кінця цього не усвідомлює.
Тож оборона Балтії – це поєднання ударів по цілях у Ленінградському окрузі, Білорусі та Калінінграді з достатньою масою на землі, щоб вести стримувальні бої, завдавати локальних контрударів і тримати росіян під постійним тиском. Щось схоже на радянсько-фінську війну 1939-1940 років – її, до речі, у балтійських арміях вивчають.
Дмитро Альперович: Місцевість там зовсім інша.
Франц-Стефан Ґаді: Звісно, інша. Але я проїжджав цими районами рік тому, у червні, – там повно місць для засідок і локальних контрударів, повно населених пунктів, які можна використати, а Росія якраз хотіла б уникнути міських боїв і не загрузнути в них. Принцип такий: стримування неприступною обороною всередині балтійських країн плюс стримування загрозою відплати по цілях у Росії. Навколо цих двох принципів і будуєш сили – спершу плани, потім структуру військ, потім наповнюєш її потрібними спроможностями.
Дмитро Альперович: Чого не відбувається.
Франц-Стефан Ґаді: Експерименти тривають, і тут я не надто песимістичний – багато що робиться, просто повільно і несистемно. У німецькому бундесвері є реальне розуміння, що потрібно, щоб відбити перший удар Росії, і деякі прогалини вони закривають швидко.
Чого Європі бракує: ракет
Дмитро Альперович: Мене вражає, як мало уваги в європейському НАТО приділяють власним балістичним ракетам. Режим контролю за ракетними технологіями заважає співпрацювати в цій галузі, і майже не видно оборонних стартапів, які роблять балістику. Хтось робить дрони, одиниці – крилаті ракети, але балістичними майже ніхто не займається. Це велика проблема.
Франц-Стефан Ґаді: Є цікаві стартапи, які створили спільні підприємства з визнаними європейськими гігантами у сфері крилатих ракет – ще пару років тому я б не повірив, що серйозна європейська компанія вийде в цю сферу. А щодо балістики ти маєш рацію, тут провал.
Дмитро Альперович: Подивися на сукупний ВВП трьох балтійських країн – це приблизно дві третини ВВП Ірану за куди меншого населення. Якщо Іран здатен виробляти тисячі балістичних ракет, то Балтія точно впорається.
Франц-Стефан Ґаді: Так, але це відкриває куди ширшу суперечку – про готовність балансувати на межі ядерної війни. Це цілий клубок проблем, який доведеться розплутувати на політичному рівні. Річ не лише в нестачі технологій, як ти кажеш, – тут є й політичний вимір. Навіть усередині НАТО, включно зі США, дуже бояться ескалації в будь-якому з таких сценаріїв. Довгий час, аж приблизно до 2021 року, Вашингтон активно відмовляв європейські країни від створення саме таких засобів – через ті самі страхи перед ескалацією.
Дмитро Альперович: Один із побічних ефектів того, що США скорочують присутність у регіоні, – це, навпаки, розв'язує цим країнам руки робити те, що вони самі вважають найкращим для своєї безпеки, не надто озираючись на Вашингтон. Подивися, як Україна діє на полі бою дедалі активніше і б'є по російських цілях, від яких США раніше веліли триматися подалі, – по енергетиці; тепер вона робить це майже без огляду, почасти тому, що залежність від США впала так сильно, що Київ куди менше готовий дослухатися.
Тайвань: потопити флот – найлегше
Дмитро Альперович: Перейдемо до Китаю. Ти написав про це книжку; у мене кілька років тому теж була – "Світ на межі" ("World on the Brink"). Твій головний тезис: США не варто розраховувати на коротку кампанію, війна за Тайвань, найімовірніше, стане війною на виснаження, а з нинішнім станом нашого ОПК Китай обжене нас у виробництві боєприпасів і цілої низки систем. Правильно описав?
Франц-Стефан Ґаді: Так. Головним поштовхом до книжки була критика американських оперативних концепцій і базових припущень про війну майбутнього – передусім ідеї, що США зможуть, нехай і тимчасово, досягти інформаційної переваги і когнітивного домінування. Припущення таке: США замикають цикл ураження – зв'язок "розвідка – удар" – швидше, ніж НВАК (Народно-визвольна армія Китаю), вибивають ключові вузли китайської системи, і система валиться. Це і є філософія західного способу ведення війни.
Дмитро Альперович: Ми не любимо довгих воєн, хоча іноді все одно в них ув'язуємося.
Франц-Стефан Ґаді: Правильно. Припущення – швидка рішуча війна зі швидким вирішальним результатом. Багато американських науковців і воєнних теоретиків сперечаються, що так не вийде, – навіть Об'єднаний комітет начальників штабів писав доповіді про те, що війна короткою не буде. Але структура військ не змінилася, і доктрина до цієї реальності по-справжньому не адаптована.
Дмитро Альперович: Дозволь заперечити. Головна відмінність Тайваню в тому, що це морський театр, а не сухопутний, як в Україні. Проблема Китаю в тому, що йому потрібне величезне морське перекидання, щоб доставити зрештою понад мільйон осіб на острів, зайняти і втихомирити його. Ключове припущення США – його озвучує адмірал Папаро, голова Індо-Тихоокеанського командування, – це концепція hellscape, "пекла": якщо ти топиш цей флот, вторгнення немає. Ти й далі можеш гатити по Тайваню і американських базах у регіоні ракетами, але це війни не виграє. Щоб захопити територію, потрібні сухопутні війська. Не можеш їх доставити – немає і перемоги. Тобто в американських планах ставка, мабуть, така: цілишся по флоту і топиш його. Так, є питання, чи не призведе це до ядерної ескалації, але з погляду недопущення вторгнення свою головну ціль ти виконав. Не згоден?
Франц-Стефан Ґаді: Моя претензія, і я писав про це в книжці, – що відбувається після того, як ти потопив флот вторгнення? Як перетворити цей тактичний успіх на загальну теорію перемоги, особливо якщо знаєш, що на потоплення флоту піде величезна частка твоїх високоточних боєприпасів? І як завадити китайцям просто тягнути час?
Дмитро Альперович: Що означає тягнути час? Мета Китаю – взяти Тайвань. Ти йому в цьому відмовив. Заново цей флот за рік-два він не побудує.
Франц-Стефан Ґаді: Я про те, що флот вторгнення Китаю для тиску на Тайвань зовсім не обов'язковий. Можна просто накрити острів градом балістичних і крилатих ракет, перевантажити ППО і горизонтально розширити конфлікт, щоб скувати сили США в іншому місці. Якщо дивитися на це лише як на завдання потопити 300 кораблів і придушити ППО на узбережжі, ти проґавиш, скільки в Китаю інших варіантів.
Дмитро Альперович: Але повітряна кампанія ще ніколи не вигравала війну. Хіба що Косово, та й там у 1999-му нависала загроза наземного вторгнення. А так не було жодного випадку, щоб самими ракетними ударами і бомбардуваннями захопити територію і примусити до капітуляції. Китайці розуміють це не гірше за нас. Це була б каральна кампанія, але мети Китаю вона не досягає. Подивися на Україну: по ній гатять уже чотири з половиною роки, а Росія не перемагає і капітуляції не домагається.
Франц-Стефан Ґаді: Ти абсолютно маєш рацію, і в книжці я пишу, що найімовірніший результат – не переможе жодна зі сторін. Ось тут і дається взнаки виснаження. Скільки США готові вкласти в довгу війну на виснаження проти НВАК після того, як обидві сторони викладуться в перших ударах? Чи перетвориться це на патову ситуацію, щось на кшталт того, що ми зараз бачимо в Перській затоці? Це моя головна тривога – розрив між тактичним і стратегічним рівнями. І річ не в якійсь конкретній адміністрації, а в тому, як узагалі воюють США і НАТО. Дуже багато із суперечки про те, як воювати з Китаєм, безпосередньо позначається на європейській воєнній доктрині.
Так, ти можеш знищити флот НВАК, її ВПС і масу інших сил і засобів. Але в нашому підході до системної війни є фундаментальний ґандж: він передбачає майже ідеальне знання про систему противника. Це небезпечне припущення, бо лише на ньому й тримається віра, що кампанія буде швидкою і рішучою. Якщо ми не перебудуємо структуру військ і не полагодимо свій ОПК, ми ризикуємо блискуче перемогти на тактичному рівні, як зараз в Ірані, і не зуміти обернути це в жоден політичний результат. Для великої держави справжня небезпека – не поразка, а виснаження ресурсів і втрачені можливості, що завжди з цим пов'язані.
Після флоту: війна, якої ніхто не хоче
Дмитро Альперович: Справжнє питання, яке ти ставиш, – це друга фаза. Перша фаза для обох сторін – морська, флот. Більшість аналітиків вважають: якщо Китай захопить на острові достатньо плацдармів і зможе постачати їх, то все, по суті, скінчено; якщо не зможе, а ти топиш флот, загроза вторгнення знята, можливо, на покоління. Але що далі? Сі Цзіньпін, втративши флот і, ймовірно, сотні тисяч солдатів, не скаже: "Ну, спробували, ідемо додому". Як і Путін після програної битви за Київ не згорнув усе, коли початкова мета зірвалася. Є природний потяг подвоїти ставку – пастка вже зазнаних втрат.
Франц-Стефан Ґаді: І для Китаю це рішення важче, ніж для Росії. Путін може й далі гнати війська через сухопутний кордон. А Китаю, який втратив можливість висадити масу військ на острів, лишиться каральна кампанія – повітряна, у надії, всупереч усьому історичному досвіду, що тайванці капітулюють. Найімовірніше, вони продовжать у тій чи іншій формі – бити по американській інфраструктурі й базах у Японії, на Гуамі, можливо, на Філіппінах. Як вести таку війну далі, як її деескалувати і не довести до ядерного рівня – ось ключове питання.
Дмитро Альперович: Ми теж можемо тримати під прицілом багато що в материковому Китаї, і тайванці можуть. Я кажу їм те саме, що й Балтії: потрібен власний далекобійний удар, власне виробництво, щоб тримати материк під загрозою. Більшість китайських портів звернені до Тайваню і потрапляють у зону досяжності навіть тайванських ракет власної розробки. Можна перекрити судноплавство в Китай, за потреби влаштувати блокаду і завдати колосальних збитків. Тож ми не беззбройні.
Франц-Стефан Ґаді: Ти маєш рацію. І знову головне питання – політичне, ним я і завершую книжку. Скільки Тайвань насправді вартий для США і скільки для Китаю, і на що кожен готовий заради своїх цілей? Навіть якщо ти досягнеш свого і захистиш Тайвань, але втратиш на цьому 10, 20, 30 відсотків флоту, – чи варте воно того для великої держави, зважаючи на все інше у світі? Це питання великої стратегії, у подкасті ми його, мабуть, не розв'яжемо, але для мене воно головне. За адміністрації Трампа така війна менш імовірна, ніж за інших, хоча майбутнє я передбачати не беруся.
Дмитро Альперович: Мета ж не воювати. Мета – не допустити війни.
Франц-Стефан Ґаді: Не допустити, так. І після моєї останньої поїздки на Тайвань мені досі неясно, якою є позиція самих тайванців і як Тайвань поведеться.
Дмитро Альперович: Я багато цим займався, Франце. Гадаю, тайванці битимуться, але як і скільки – сильно залежить від того, що зроблять США. Якщо вони вирішать, що лишилися самі і ніхто не прийде на допомогу, вони зрозуміють, що справу, по суті, програно. Так бути не повинно, але з їхнім рівнем готовності і десятиліттями деградації їхнього ОПК це реальна проблема. І політично важко: опозиція блокує в парламенті спеціальний оборонний бюджет. Ніхто не хоче гинути останнім за програну справу. Але якщо вони повірять, що ми з ними, – гадаю, битимуться, особливо якщо вже сьогодні зроблять ставку на далекобійний удар і зроблять те, на що ми, можливо, не наважимося: ударять по материковому Китаю від самого початку.
Франц-Стефан Ґаді: Мені цілком неясно, чи наважаться США взагалі бити по материку. Тож, як я розумію, ти виходиш із того, що, найімовірніше, ні.
Дмитро Альперович: Принаймні спочатку це було б важко. Ти зосередишся на самому флоті й спробуєш не допустити ескалації, бо удар по материковому Китаю, ймовірно, означає удар міжконтинентальними ракетами по самих США. А для будь-якого президента це дуже важко прийняти, хоч би як добре працював Golden Dome.
Україна у 2026-му: перелом
Дмитро Альперович: Перейдемо до України. Ти щойно був там у березні. Цього року ми бачимо серйозні зміни на фронті: українці здебільшого стримують просування Росії і проводять невеликі тактичні контрнаступи. Не хочу перебільшувати – Україна не ось-ось поверне всю втрачену територію. Але російська сторона дедалі сильніше виснажується, майже чотири з половиною роки потому. Економіка під величезним тиском, попри те що ціни на нафту зараз вищі через іранський конфлікт. І вперше за багато років Путін назвав Зеленського на прізвище – зазвичай це "київська хунта". Він сказав "пан Зеленський", і я ледь не впав зі стільця. Ця війна виглядає куди ближчою до кінця, ніж до початку, хоча він, найімовірніше, спробує протягнути ще одну зиму. Як ти бачиш фронт?
Франц-Стефан Ґаді: Я чесно можу заглядати лише на пару тижнів уперед – аналіз настільки складний, що я часто гублюся, коли дивлюся на різні сторони цього конфлікту. Але загалом у 2026 році Україна в кращому становищі, ніж у 2025-му. Є прогрес із людьми: Збройні сили України більше не скорочуються так, як у 2025 році. Є прогрес і із заплутаною системою командування – вище командування перестало плодити нові частини, набиті недосвідченими людьми, що раніше вбивало їхню бойову цінність. Тобто управління силами стало кращим.
І тепер у України перевага – або принаймні паритет – на окремих ділянках фронту у війні дронів, і на землі, і в повітрі. На землі це багато в чому результат рішення Ілона Маска відрізати росіян від Starlink: вони використовували масу терміналів Starlink для наземних безпілотних операцій і постачання.
Дмитро Альперович: Можна я тут зупинюся? Для мене це вражає. Ми з тобою порушили питання про те, що росіяни користуються терміналами Starlink, ще три роки тому, у зворотному потязі з Києва. Усього-то й треба було що список дозволених: ось українські термінали, усе інше в цій зоні, що не збігається із серійними номерами, вимкніть. Те, що їм знадобилося три роки, щоб дійти до Маска і попросити про це, у мене не вкладається в голові – і подивися, який ефект.
Франц-Стефан Ґаді: Ефект точно був. Я б не перебільшував, але це допомогло Україні перехопити ініціативу у війні дронів – принаймні на нинішньому витку цієї нескінченної гонки адаптацій. Більший зсув у тому, що Україна отримала перевагу і в ударах середньої дальності. Мої колеги Майкл Кофман, Конрад Музика і Роб Лі весь 2025 рік указували на цю прогалину. Коли ми брали інтерв'ю в комбригів біля лінії фронту, вони торочили одне: "Ми бачимо противника, ми знімаємо відео, але вдарити нічим – не дістаємо". Тепер українці можуть бити по районах зосередження, по важливих цілях на кшталт радарів, по російських лініях постачання.
І це поставило Росію перед тією самою дилемою, що й Україну у 2024-му і на початку 2025-го: обороняти цю ділянку фронту засобами ППО малої дальності чи відтягнути їх назад у Росію через українські далекі удари вглиб, адже перехоплювачів малої дальності Росії тепер особливо бракує. У сумі воєнна картина для Росії у 2026 році виглядає гірше, ніж у 2025-му.
При всьому цьому я нещодавно говорив з українським солдатом, який щойно повернувся з Донбасу, і він розповідає, що воєнний тиск на фронті не слабшає. Росіяни лізуть у Костянтинівку – зараз це, схоже, головний фокус. Вони й далі намагаються замкнути кліщі північніше Слов'янська – від Костянтинівки і далі від Покровська на Добропілля, – щоб оточити залишок Донбасу. Втрати зростають. Росія аж ніяк не розгромлена. І мені не зовсім ясно, що росіяни вдіють далі – чи наважаться на нову тиху мобілізацію, адже якість їхньої піхоти падає. Підрозділи на кшталт "Рубікона" наростили свою версію ударів середньої дальності і вглиб українського тилу, розгорнули нові формування, але ці частини виявилися не такі ефективні. Головне питання – що Росія може протиставити українській перевазі у війні дронів, і відповіді в мене, чесно кажучи, немає.
Чи має майбутнє маневрена війна
Дмитро Альперович: Українці кажуть, що російські військові обіцяли Путіну – хто знає, скільки разів – узяти Донбас цього року. Зробити це вони явно не в змозі; темп просування різко впав. Хочу дізнатися твою думку про допис нашого друга Роба Лі в X: що балачки, нібито дрони зробили маневрену війну неможливою, цілковито хибні, що дешеві розвідувальні й ударні дрони дають змогу вести операцію з ізоляції району на оперативній глибині без панування в повітрі – те, чого Україна не могла досягти навіть із HIMARS і ATACMS у 2023-му, – і що, придушивши російські дронові позиції, можна знову створити умови для застосування броні. Згоден?
Франц-Стефан Ґаді: На сто відсотків. Ми з Робом, Майком і Конрадом були в одному з підрозділів, який дуже ефективно веде загальновійськові й наступальні операції проти росіян – за рахунок того, що синхронізує на полі бою безліч різних ефектів і знімає дронову загрозу поєднанням кінетичних заходів і глушилок: електромагнітний спектр плюс артилерія і броня. Тож так, згоден повністю.
Глибше доктринальне питання ось у чому: чи розділить безпілотна війна на малих висотах, скажімо від нуля до 4 тисяч метрів, сам повітряний простір на два поверхи? Чи можна досягти тимчасового панування внизу, не проєктуючи жодної повітряної потужності вище? Цю суперечку до кінця не розв'язати, але для мене саме тут ключ до того, щоб знову розблокувати маневр. Наше натовське припущення в тому, що раз у нас переважні ВПС і основна вогнева потужність у повітрі, ми завжди зможемо вести маневрену війну. Це небезпечне припущення. Якщо повітряний простір розщеплюється, ти отримуєш ситуацію на кшталт ізраїльської в Лівані чи Газі: повний контроль на верхніх висотах – і тебе все одно б'ють дрони, ти зазнаєш втрат і грузнеш у міських боях. Дрони просто посилюють цей ефект.
Тож зрештою ключ до маневру – це вміння вести загальновійськові операції та інтеграція нових засобів, а не якась одна технологія. Тому я завжди дуже обережно ставився до твердження, нібито маневрена війна зникла, – судячи з досвіду України, це не так.
Дмитро Альперович: Це захоплива думка. Сто років, від часів появи авіації, ми говорили про панування в повітрі над одним повітряним простором. Може, час розділити їх – верхній поверх і нижній. Ліван – ідеальне тому підтвердження: Ізраїль контролює верхні висоти, а нижні, можна сказати, контролює "Хезболла" зі своїми ударами FPV-дронами по ізраїльських наземних силах. На цьому й закінчимо – на вічно мінливій природі війни. Франце, радий був побачитися, ще побачимося – можливо, в Україні чи на Тайвані.
Франц-Стефан Ґаді: Звучить чудово. Дякую, що знову покликав.
