Як російська армія пройшла шлях від руїн 1991 року до повномасштабного вторгнення в Україну у 2022-му? У цьому епізоді серії Інституту Кеннана "Витоки війни" його директор, історик Майкл Кіммідж, розмовляє з Дарою Массікот із Фонду Карнегі за міжнародний мир – однією з найавторитетніших фахівчинь із російських збройних сил. За три десятиліття вони простежують, як зламана, голодна армія відновлювалася – танк за танком. Вони розбирають, чого коштували чеченські війни, Грузія і Сирія, і чому саме хибні висновки з них підштовхнули Володимира Путіна поставити все на карту заради Києва.
Суспільство у вільному падінні
Майкл Кіммідж: Я хочу зазирнути доволі далеко назад, за межі найближчої послідовності подій. Якщо брати загалом, у якому стані була російська армія після того, як Радянський Союз зник, здавалося б, за одну ніч?
Дара Массікот: Це були часи, що передували моїй кар'єрі, тож довелося їх вивчати. Коли я починала роботу на початку – в середині 2000-х, російська армія щойно виборсувалася з того періоду, і мене навчали люди, які знали його зсередини.
Це було суспільство у вільному падінні – політичному, економічному, військовому, справжній колапс. У армії одночасно відбувалося кілька процесів. Усі війська виводили з-за кордону в Росію з кінця 1980-х – різко, безладно. Чисельність скоротили драматично: армія зменшилася вдвічі порівняно з радянським піком, приблизно з 3,5 мільйона до менш ніж 2 мільйонів за лічені роки, коли колишні республіки, включно з Україною, стали незалежними державами.
Фінансовий бік добре відомий. У держави просто не було грошей. Ні на зарплати, ні на боєготовність, ні на утримання. Підготовка обвалилася. Солдати виходили на полігони без бойових набоїв і вдавали, що стріляють, вдавали, що влучають у ціль. Так тривало роками. Людям треба було якось виживати, тож вони переходили на бартер. Строковиків використовували як безкоштовну робочу силу на будівництвах для місцевих мафіозних авторитетів чи міських чиновників – як безкоштовний ресурс. Їжі не вистачало; строковики недоотримували білка і потрапляли до армії виснаженими, якщо тільки їхній командир не домовлявся з місцевими фермерами. Це задокументовані часи. Жорстокий період.
Але менш відома інша сторона – ідеологічний зрив. Вище керівництво щиро вірило в радянський проєкт, і воно опинилося в штопорі. Жодних глобальних амбіцій, жодного фінансування для проєкції сили у світі, все розвалюється – яка тепер наша роль, у чому наше призначення? Найбільш кричущий приклад – останній начальник Генштабу радянської армії застрелився у власному кабінеті, залишивши передсмертну записку.
Цю дезорієнтацію відчували зверху донизу, аж до молодших офіцерів. А лейтенанти, які залишилися й пережили 1990-ті, сьогодні – генерали: полковники та одно-, дво- і тризіркові генерали. Тож вони несуть у собі багато баласту й давніх шрамів. І я побоююся, що ця травма спрямована на країну, яку вони звинувачують – на Сполучені Штати.
Чечня: як забувають уроки цілого десятиліття
Майкл Кіммідж: Про 1990-ті можна розповісти щонайменше дві історії. Одна – про стриманість: Росії не подобається те, що відбувається в колишній Югославії, є реальна напруга з НАТО, але вона не діє так, як діяв Радянський Союз в Угорщині чи Чехословаччині. Друга історія – це Чечня. Перша війна стала катастрофою для Москви; друга, що збіглася з приходом Путіна, пішла зовсім іншим шляхом. До чого привели ці дві кампанії?
Дара Массікот: Перша чеченська війна була катастрофою для російської армії. Вона проходила на тлі фінансового хаосу й досі залишається найнижчою точкою і предметом сорому. Знову ж таки, ці давні шрами: сьогоднішні офіцери воювали в обох чеченських війнах.
Ось що я з'ясувала, досліджуючи той період. Радянська армія насправді дуже добре навчилася боротьби з повстанцями в Афганістані – безпека маршрутів, контроль сектора, прикриття колон на марші. Десять років такого досвіду. І буквально за три-чотири роки після виходу з Афганістану, з початком чеченської кампанії, усі ці знання зникли без сліду. Жоден із тих уроків не передався далі. Росіяни добре знали від моджахедів, як їх атакуватимуть, – а тепер чеченці, багато з яких теж воювали в Афганістані, робили з росіянами те саме. Це вражаюче короткий строк, щоб ціла організація забула досвід десятиліття. Частково причина в тому, що Афганістан ніколи не вважався престижним призначенням. Хотілося потрапити до Східної Німеччини, обличчям до НАТО – до головної загрози. Тому організація так і не поставила афганський досвід у пріоритет.
Перша чеченська була суцільною катастрофою від початку до кінця. Загинуло багато строковиків. Це була ще епоха комітетів солдатських матерів, і вони діяли активно – матері фізично їздили в Чечню й забирали синів, чоловіків і братів, дехто платив чеченцям чи російським командирам, щоб визволити рідних. Обурення було реальним.
І я думаю, що Путіна, який спостерігав за цим із Санкт-Петербурга, це сформувало. Він побачив, що буває, коли людям дозволяють вголос виявляти гнів через те, як поводяться з армією. Це було дуже коротке вікно в пізньорадянській і російській історії, коли таке взагалі дозволялося озвучувати.
Урок, який Путін не забув: матері
Дара Массікот: Це визначило його підхід і в другій чеченській, і в перші роки президентства, коли трапилися військові катастрофи. Коли затонув "Курськ" через внутрішній вибух на борту, Путін вийшов до зали, повної розлючених матерів, батьків і дружин. Це ще знімала вільна на той час російська преса. Весь гнів вилився саме на нього – до того, що співробітники ФСБ виходили із зали й починали заспокоювати деяких родичів седативними засобами – усе перед камерами. Здається, це знімав Борис Нємцов.
Ці політичні й внутрішні виміри того, як ведуться війни і як їх подають російському суспільству, формували його наступні тридцять років. Він рано зрозумів: строковиків використовувати не можна, бо це справді болюча тема для російського суспільства. Тож у всіх наступних війнах він їх не використовує. Навіть у війні проти України, коли строковики опинилися там через порушення процедур, це був єдиний випадок, коли він вийшов на камеру визнати помилку і пообіцяти їх вивести.
У другу чеченську він заходив із зовсім іншим настроєм. Кілька років пішло на перегрупування й вироблення нового підходу. Друга війна була успішнішою – зросла взаємодія між ФСБ, внутрішніми силовими структурами й армією. Путін хотів придушити все швидко, і рукавички були зняті одразу. Обидві чеченські війни були жахливо жорстокими з обох боків: катування, нелюдські речі. І саме ці давні шрами, що тягнуться з 1990-х у сьогодення, сьогоднішні старші офіцери сприймали і сприймають як звичну частину війни. Як аналітикиня, я бачу, що ті самі методи знущань і катувань застосовують зараз проти українських військовополонених, українських цивільних – і навіть усередині російських підрозділів проти своїх же.
Майкл Кіммідж: Дуже показово. Історію Бориса Єльцина англійською зазвичай подають суто політично – Єльцин як демократ або Єльцин як поразка, розстріл парламенту, вибори 1996 року. Дуже корисно розповісти про російські 1990-ті саме як воєнно-політичну історію. Чеченські війни рідко отримують той аналітичний акцент, на який заслуговують.
Грузія 2008-го: "списана з рахунків"
Майкл Кіммідж: Перейдімо до події, яку важко тлумачити – і тоді, і зараз: серпень 2008-го, війна Росії проти Грузії. Залишмо мотиви осторонь – я хочу лишитися в темі військового потенціалу, бо тут можна сказати дві майже суперечливі речі. Безлад триває, виконання не блискуче – і водночас Путін досягає мінімальних цілей: захоплює територію, утримує її, здобуває вплив. І це перша війна за межами кордонів Російської Федерації. Як ви це бачите?
Дара Массікот: Дозвольте відступити на кілька років назад, бо передісторія тут важлива. У середині 2000-х, коли я почала займатися російською армією в Міністерстві оборони США, Росію вважали списаною з рахунків. Панував наратив: Росія скінчена, армія в лахмітті, її вже ніколи не відбудують. Гадаю, це відображало те, як колишні радянологи й аналітики з СРСР переосмислювали власне майбутнє після 1990-х – багато фаталізму й похмурих прогнозів. Частково справедливих. Але тут же жив і тріумфалізм після холодної війни: це була битва, і ми її виграли.
Те, що я побачила, коли жила там, було іншим. Росіяни не сприймали себе переможеними. Вони бачили це так: було важко, ми пройшли через жахливий період, але це лише коротка мить у нашій цивілізації, і ми з нею впораємося. У Вашингтоні щось важливе прогледіли щодо того, що насправді відбувалося під час зростання впливу Путіна.
Між 1999 і 2008 роками відбувалося дуже багато процесів, за якими майже нікому не доручали стежити. Я бачила, як армія піднімалася на ноги – танк за танком, літак за літаком. Спершу вони повернулися до стрільби бойовими набоями. Потім полагодили мінімум техніки й почали її використовувати. Від зовсім невеликих навчань – бо саме на них вистачало грошей – вони дійшли до рівня, коли вивести на полігон 60-70 одиниць техніки вважалося досягненням. Це стало першими навчаннями рівня дивізії від часів Радянського Союзу. Повне перезавантаження – від базової боєготовності до зростання. Були також сутички з грузинами в Аджарії та Південній Осетії, після яких Росія розмістила миротворців усередині Грузії – плацдарм, який дуже придасться, коли почнеться війна 2008 року.
Тоді ж починається модернізація, і саме тут проступає риса Путіна: він насправді не розуміє, як влаштована армія, але думає, що розуміє. Логіка проста: вкладу багато грошей, запущу програму модернізації – і в підсумку матиму відмінну боєготовність та інструмент, яким можна користуватися, – без реального розуміння, як усе це складається докупи. Перші спроби створити професійний рядовий корпус провалилися: офіцери радянської школи так само знущалися над контрактниками, як і над строковиками. Більш-менш налагодити це вдалося лише близько 2006-2007 років. Саме тоді Путін каже собі: тепер у мене є професіонали-контрактники, яких можна кинути в конфлікт без тієї соціальної ціни, що її коштують строковики. Вони мене не осоромлять і не провалять справу, як у першу чеченську. І я кажу це не з холодним цинізмом – це саме так бачить Кремль.
Маршрут вторгнення, в який ніхто не вірив
Дара Массікот: Напруга з Грузією та Україною зростала. Саме тоді з'явилася розмова про те, що обидві країни колись можуть вступити в НАТО. А це лягало на п'ятнадцять років почуттів у росіян: поки моя армія лежала в руїнах і в мене не було вибору, ви розширювали НАТО, вийшли з Договору про ПРО, а тепер пропонуєте НАТО Україні й Грузії – просто в мене під носом. Тоді я був слабким і нічого не міг вдіяти. Тепер я вже не слабкий, і ви про це почуєте. Путін промовляв варіації цієї думки в Мюнхені у 2007 році.
І от настає 2008-й, напруга з грузинами зростає, а росіяни раз по раз роблять дивні речі. Вони відпрацьовували маршрут вторгнення. Туди веде лише один шлях – через Рокський тунель у горах, – і вони знову й знову проганяли ним техніку, і щоразу проходили. Коли хтось намагався попередити політиків, що росіяни готуються вторгнутися в країну, це сприймали як щось абсолютно неймовірне. Мовляв, російська армія розвалилася, вона нічого не може, навіть не спробує. Це можна було раціоналізувати: за двадцять років ми не бачили жодної їхньої успішної операції, тож, може, і зараз не вийде. Але система просто не хотіла вірити, що вони здатні вторгнутися в іншу країну. І вони вторглися. Пройшли прямо через Рокський тунель, воювали три-чотири дні, нічим особливим не відзначилися – але й грузинська армія була не готова оборонятися, тож усе закінчилося швидко. До столиці вони не пішли, але анексували обидві території. Це вторгнення стало для Вашингтона шоком – як таке взагалі могло статися, – бо там вісім років просто не звертали уваги. Той самий сценарій повториться у 2014-му.
Реформи "Новий вигляд" і повторювана помилка
Майкл Кіммідж: За фасадом медведєвської "перезавантаження" – зближення з Обамою, інтеграція Росії у глобальні структури – відбувається серйозна військова модернізація після 2008 року. Якими були її головні напрями?
Дара Массікот: Це був насичений період – від грузинської війни 2008 року до Криму 2014-го. Реформи назвали "Новий вигляд" – їх задумували як дванадцятирічну перебудову: модернізувати армію, перекроїти структуру сил під реальні загрози безпеці Росії, оновити оборонно-промислову базу, довести до пуття давно призабуті радянські проєкти. Модернізацію оборонної промисловості фінансували щедро, і саме вона тепер приносить плоди в Україні.
Було два стовпи. Перший – матеріальна база. Другий – людський капітал: паралельні зусилля з професіоналізації, позбавлення частини радянського спадку в стилі командування, побудова переважно професійного рядового складу – того, що вони називають контрактною службою. Витрачали справжні гроші й зусилля. Задум був у тому, щоб армія стала кар'єрою, яку людина обирає сама – а не місцем, куди тебе відправляють на два роки, жорстоко цькують і зневажають, а потім ти йдеш і забуваєш про це назавжди. Зарплати зросли, побутові умови в частинах покращилися, і деякі справді змістовні реформи зменшили дідівщину й підняли боєготовність із дуже низької точки. Чи був прогрес? Аналітично – так. Чи вирішили вони всі культурні проблеми? Ні. Чи досягли цілей модернізації – здається, на 70-80 відсотків – змінивши саме визначення успіху? Теж так.
Не берусь сказати, наскільки це особиста заслуга Медведєва – Путін здебільшого й так усе схвалював. Але армії дали простір відверто обговорювати свої проблеми, а без цього нову програму не запустиш. Це, як побачимо далі, вже не буде рисою Шойгу.
А коли Путін повернувся на посаду президента, він подивився на цю армію і повторив ту саму помилку, що й у 2008-му: у мене є професійна армія, понад сто тисяч контрактників, якими можна розпоряджатися, матері не вийдуть через мене на вулиці, у мене є робочий інструмент. Саме з таким настроєм він увійшов в українську кризу 2013 року.
Майкл Кіммідж: Урок для студентів: не прив'язуйте свої дослідження надто жорстко до порядку денного поточного моменту. У 2012-2013-му у вас запитували, навіщо ви взагалі продовжуєте це вивчати.
Дара Массікот: Це нагадує мені США 1920-х, коли Радянський Союз майже ніхто не вивчав – Джордж Кеннан мусив їхати в Прибалтику й Берлін, бо в самих США не існувало жодної академічної інфраструктури для таких досліджень. А зараз у США одна за одною скорочують програми регіональних студій. Циклічне повернення до періоду недоінвестування, яке матиме власні довгострокові наслідки.
Крим-2014: прочитання, що "принесло плоди"
Майкл Кіммідж: До 2014 року російська армія – це вже не одна історія, а кілька, і Крим не дорівнює Донбасу. Зважаючи на швидкість подій у Криму – Янукович тікає близько 21-22 лютого, а вже на початку березня Путін виголошує промову про те, що Крим належить Росії, – важко повірити, що не було заздалегідь підготовлених детальних планів. Залишмо політику й право осторонь: військові засоби спрацювали ефективно. Це успіх – випадковість, зважаючи на те, чим є Крим?
Дара Массікот: Кілька моментів. Почнімо з українців. Українська армія та спецслужби 2014 року дуже відрізнялися від тих, що були у 2021-2022-му. Боєготовність була низькою, а російська розвідка глибоко проникла в український уряд. Після 2014-го, коли почала надходити західна допомога, одним із перших кроків – усе це публічна інформація – стала перевірка на поліграфі великої кількості людей на особливо відповідальних посадах у сфері нацбезпеки, щоб виявити російський вплив, і звільнили величезну кількість – приблизно 25-30 відсотків не пройшли перевірку через іноземні зв'язки чи контррозвідувальні застереження. Це визнана проблема: наскільки глибоко росіяни проникли в уряд і наскільки добре бачили, що там відбувається зсередини.
Тож росіяни вважали, що розуміють боєготовність, настрої, спроможності й волю українців до опору – і, ймовірно, справді мали непогане уявлення. Тоді відносини були такими, що люди вільно їздили туди-сюди; культурного перетину було багато, частина – дуже проблемна. Все було значно більш переплетене. Українці не були готові. Навіть частина підрозділів у Криму більше ідентифікувала себе з "русским миром" – я знала таких офіцерів; це були українські офіцери з українським паспортом, але культурно російські. Коли прийшли росіяни, все сталося настільки швидко, що в Києва просто не було ефективного способу це зупинити.
Наказ із Києва звучав так: убезпечити людей у Криму – не чинити опору, домовляємося про коридор для виходу. І коридор погодили: ті, хто хотів піти, могли піти неушкодженими, і здебільшого так і сталося. Частина українців, які пішли, відчувала справжню лють; дехто казав мені, що готовий був воювати, але їм не дали ресурсів і наказали йти. Дехто погодився перейти в російську армію – я знаю тих, хто так і зробив, і вони стали російськими офіцерами. Це була оперативна перемога, і вона приголомшила Захід, бо росіяни з'явилися без розпізнавальних знаків – у повній бойовій екіпіровці, просто без нашивок і шевронів, – називаючи себе добровольцями і "зеленими чоловічками". Це посіяло величезну плутанину щодо того, як реагувати. Один із наших союзників у НАТО сказав фразу, яку я запам'ятала: цю операцію спроєктували так, щоб країни, які хотіли відвернутися, могли відвернутися.
Дара Массікот: І щоб зафіксувати мій власний досвід того періоду: розвідувальна картина тоді і близько не була такою, як у 2021-му. У 2021 році розвідувальна спільнота мала надзвичайне розуміння російських намірів і оперативних планів, і це використовували як частину стримування: оприлюднювали ці плани, відправили Білла Бернса до Москви сказати – ми точно знаємо, що ви робите, не робіть цього. Нічого подібного не було ні в 2008-му, ні напередодні Криму в 2013-2014 роках. Вас підготували попереджати, ви попереджали – і це нікуди не пішло на рівні політичних рішень. Грузія була лише шість років тому, а свідомість усе одно лишалася: вони на таке не здатні, у вас немає доказів – і саме це було найважче, бо докази в нас були.
Донбас: значно брудніша війна
Майкл Кіммідж: Крим і Донбас – зовсім різні кейси, якщо поставити їх поруч. Мені здається, у Донбасі не було якогось чіткого плану взагалі – дуже хаотична ситуація на землі, і поступово Росія залучається все глибше, а до липня-серпня 2014-го вона вже здобуває вагомі військові перемоги. І є ідея "Новоросії" – старої імперської категорії ще від Катерини Великої, – анексії, яка мала простягтися аж до Одеси й так і не відбулася. Росія навмисно стрималася чи просто не вистачило спроможностей?
Дара Массікот: Ці дві операції відбувалися майже одночасно, і в Росії справді бракувало ресурсів. Вони не знали, як розвиватимуться події в Криму, тож переважно завершили ту операцію – здебільшого окупацію – за приблизно два місяці, ще до того, як по-справжньому загострився Донбас. Озираючись назад, спроба Новоросії таки була. Вони намагалися вхопити більше, ніж могли утримати. "Зелені чоловічки" й силовики захопили ключові муніципальні будівлі в кількох великих містах – вже не пригадаю, чи то був мер Харкова, чи Одеси, на кого напали. Не вийшло, бо на місці не вистачало сил, а люди повстали: забирайтеся, ви просто випадкові бандити, що забарикадувалися в будівлі, ми вас звідти витягнемо. Тож вони відступили.
У Донецьку й Луганську вони просунулися до певної межі, але на той момент українська армія вже встигла зайняти позиції, щоб їх зупинити, і саме там лінія фронту закріпилася на наступні вісім років. Продемонстровані можливості були не найкращими – дуже шаблонна радянська тактика. Українці могли звіряти за ними годинники: зараз росіяни завдадуть артударів, за півтори години – цей маневр, за три години – той. Чому така впевненість? Бо це просто шаблонне рішення, те, чого вчать статути. Жодної власної думки. Були й позиційні танкові бої, де росіяни зазнавали серйозних втрат – це мало б стати сигналом тривоги, але, гадаю, не стало. Був жорстокий бій за аеропорт і оточення під Дебальцевим, звідки українцям довелося виходити.
Все було брудно, і росіяни вдавалися до тих самих старих трюків: приховували втрати, брехали власному народу. Тоді вони навіть не називали це спецоперацією – просто взагалі про це не говорили. "Це патріотичні добровольці", – казали вони. "Туристи". Цілковита зневага до власного населення, жодних пояснень. Практику латання діри людьми, зібраними по краплині з усієї армії, вперше випробували саме у 2014-2015 роках, і успішною вона не була. Авіацію вони теж узагалі не застосовували – щоб підтримувати вигадку, ніби це воюють луганські й донецькі сепаратисти. Те, як вони воювали, диктувалося політикою, а з військової точки зору виглядало абсурдно.
Хибні висновки: Крим, Сирія та "всі фішки одразу"
Майкл Кіммідж: Які уроки винесли з Криму – особливо ті, що потім застосували в рішенні 2022 року? Крим був, без жодних сумнівів, успіхом і для Путіна, і для багатьох росіян – він увійшов до складу Російської Федерації, туди переїжджають люди й купують нерухомість, це стало предметом гордості, і опитування показують, що це роками підтримувало його популярність. Це відчуття успіху навряд чи не пов'язане з 2022 роком.
Дара Массікот: Я б обережно заперечила – вважаю, що ваша думка тут дуже важлива, Майкле. Але значення має саме думка Путіна. Вони наговорили собі багато чого про себе на прикладі Криму, Донбасу й Сирії, і все це живило те, що вони, як їм здавалося, тримали в руках, заходячи в Україну в лютому 2022-го. З Криму вони зробили висновок, що добре розуміють український народ – що він не чинитиме опору, і в Криму це справдилося. Вони вважали, що українська держава слабка й розколота, а Захід не допоможе. У 2014-му це було правдою. Після 2014-го Захід почав допомагати, а росіяни або свідомо цього не помічали, або їхні джерела вже обірвалися, бо людей вичищали через перевірки на поліграфі. Вони проґавили всі покращення, яких українці домоглися між 2014 і 2022 роками.
Головний висновок був такий: якщо дістатися туди швидко й переважаючою силою, люди не чинитимуть опору і українці здадуться – так само, як у Криму, де їм наказали не опиратися і росіяни не зробили жодного пострілу. А отже, все закінчиться за три дні. Ця віра була настільки сильною, що її буквально заклали в плани. Основні війська, спрямовані захоплювати ключові аеропорти й вузли, забезпечили – у переказі старших російських чиновників – двома днями бойових набоїв і одним днем гумових куль для розгону натовпу. І це кажуть про елітні підрозділи ВДВ.
Частина цього – спадок Сирії. Російська армія пишалася тим, що спромоглася на операцію поза межами регіону, у Сирії, провела в основному авіаційну кампанію з високоточними ударами – і результат визнали прийнятним. Це осіло в системі як: наша авіація тепер справжній інструмент, а не та, що робила помилки над Грузією у 2008-му, – тепер нею можна користуватися. У Сирії вони отримали реальний бойовий досвід. Але в російській системі домінують сухопутні війська, і вони не надто цінують авіацію. Це було видно з того, як її застосували на початку війни – катастрофа, – і відтоді, вже п'ять років, авіацію використовують тактично, як "артилерію з крилами", заганяючи в кут і недовикористовуючи.
Тож напередодні 2021 року вони все ще почувалися впевнено, бо ФСБ, СЗР і ГРУ обманювали їх щодо кількості контактів усередині України – або просто не помічали, що Київ стежить за всіма цими людьми. Київ знешкодив мережу з 500-600 російських інформаторів і так званий "уряд у резерві"; ці люди або зникли самі, або їх затримали, щойно почалося вторгнення. Уся російська розвідувальна мережа перекинулася. Вони втратили відчуття українського бажання боротися, бо їхні мережі були розкриті ще роками раніше, а їхні люди дотримувалися старих стандартів звітності часів КДБ – вигадували факти або взагалі нічого не записували. Якщо ти розумний офіцер ФСБ, який цінує свою посаду, ти ніколи не напишеш "здається, українці цього разу дійсно готові чинити опір". Тож у систему потрапляло багато сміття, і на хибні висновки покладалися надто сильно. Ось так система переконала себе, що спроможна провернути 2022-й.
Майкл Кіммідж: Донбас посідає чільне місце в промовах Путіна січня-лютого 2022 року, і знову виринає в будь-яких розмовах про перемовини зараз. Але кримський сценарій до нього застосувати не вдалося – там усе брудно. Росія могла зайти набагато далі у 2014-2015 роках і не зайшла. Донбас так і не став тим важелем, яким Путін хотів контролювати українську політику – після 2015-го Україна чітко рухається до Європи. Які уроки з цього переходять у 2022-й?
Дара Массікот: Вони хотіли сухопутний коридор до Криму ще у 2014-2015-му, і тоді ми побачили реальну межу їхньої спроможності. Вони змогли сформувати десь 25-30 батальйонних тактичних груп (БТГ) – і це майже все, на що система була здатна, поки одночасно воювала через "зелених чоловічків". Саме ця межа спроможності й визначила, як пройшли перемовини. Українцям потрібно було, щоб бої припинилися, щоб модернізуватися й перегрупуватися, – але те саме було потрібно і росіянам. У них тоді ще не було ні запасів високоточних боєприпасів, які вони накопичать за наступні сім-вісім років, ні відповідного досвіду на землі й з вертольотами. Системи, які вони пізніше застосовували у повному обсязі – "Калібр", Х-101, крилаті ракети берегової оборони, "Іскандер", – уперше пройшли випробування в Сирії, приблизно у 2017-2018 роках. Саме тоді росіяни відчули: тепер я в клубі великих гравців, з далекобійною високоточною зброєю. Але її було ще мало, тож наступні п'ять років вони витратили на нарощування запасів.
І тут є ще одна риса Путіна – щось на кшталт "користуйся, поки маєш". Щойно він відчуває, що назбирав достатньо фішок, він ставить усі відразу. Саме тому 2022-й так шокував – не сам факт вторгнення, а те, що він виклав на стіл абсолютно всі фішки одночасно. Він не зосередив сили першого ешелону на Донбасі, що мало б військовий сенс, з другим ешелоном позаду. Він розкидав усе, що мав, по всій Україні й вторгся всюди одночасно. Другого раунду не було. Він не залишив резерву. Це його звичка – він насправді не розуміє військової сили і кидає в бій те, що ще не готове. І я боюся, що коли ця війна закінчиться і вони почнуть програму відновлення, він знову дійде точки, де відчує, що фішок достатньо. Поки він президент. Це вже понад 26 років одна й та сама поведінка. Це вже частина того, хто він є, і це не зміниться.
Замкнені двері Кремля
Майкл Кіммідж: Які особливості російського врядування чи армії підштовхнули Путіна до рішення вторгнутися?
Дара Массікот: Культури говорити правду владі там немає – тут нікого не здивуєш. Але особливо це стосується саме цієї команди: Герасимов і Шойгу обіймали посади ще під час першого вторгнення в Україну, під час Сирії, під час усього іншого. З часом накопичується багато баласту – "ми впораємося, шефе, ми вже двічі впоралися для вас і зробили це непогано". Путін довіряє своїй команді, а вона не в тому становищі, щоб йому заперечувати. Навіть зараз їхня мета – тримати начальника задоволеним, і байдуже, скільки цвинтарів заповнюється тілами. Ми з Майком Кофманом не раз про це говорили – якщо хтось думає, що Валерій Герасимов втрачає бодай хвилину сну через 500 тисяч убитих чи скільки там врешті вийде, – ні, не втрачає. Його хвилює лише думка начальства, і так само було з Шойгу.
Ніхто не наважиться сказати йому: шефе, те, що ви окреслили, вносить серйозну невизначеність у нашу здатність виконати це завдання. У цій системі такого не скажуть, особливо ці двоє. Розвідувальна картина напередодні вторгнення була спотвореною, бо якщо ти, як російський розвідник, доповіси не те, твоя кар'єра, ймовірно, скінчена – ти особисто відповідаєш за це. А якщо в тебе є начальник, який тебе прикриває, він може подякувати за доповідь і тихо прибрати її із системи. Що вище піднімаєшся, то більше замкнених дверей, і це не веде до якісних рішень. Команда Путіна переглядає й переробляє плани, тільки коли її змушують – саме це і сталося в перші три місяці, коли провалилися північні напрямки і довелося виходити з-під Києва й перекидати сили на Донбас. Систему можна змусити побачити реальність, але сама по собі вона не здатна побачити її чітко.
Майкл Кіммідж: Тобто реформи після 2008 року відбувалися всупереч логіці цієї системи, і система, що чинить опір реформам, до 2020-2021 років, імовірно, стала сильнішою, ніж була у 2008-2009-му.
Дара Массікот: Коли Шойгу й Герасимов прийшли до влади, одним із перших їхніх кроків стало: ми більше не обговорюємо свою брудну білизну публічно. У нас немає проблем. А війна це все розкрила.
Майкл Кіммідж: Питання з залу про воєнні ігри в російській військовій культурі – чи намагалися вони заздалегідь змоделювати вторгнення в Україну й опрацювати можливі труднощі?
Дара Массікот: Так, вони проводять воєнні ігри, і іноді висновки виходять не на користь того, що вони можуть досягти. Але є різниця між тим, що система знає внутрішньо, і тим, що керівництво нагорі готове визнати вголос. Тут я б навіть заступилася за російських планувальників і військову науку: вони дуже математично орієнтовані, з міцним інженерним мисленням, навчені розуміти місцевість і війну з великою кількістю нюансів. Частина воєнних ігор публічна, більшість – ні, так само як і в нашій системі. Але ці висновки зберігаються в певних частинах армії, звідки їх можна дістати й використати для політичної потреби – або відкинути заради іншої політичної мети. І таке трапляється досить часто.
Російська армія сьогодні: дев'яності на стероїдах
Майкл Кіммідж: Останнє питання про сьогодення: у якому стані російська армія зараз і які уроки вона могла винести з провалу в Україні?
Дара Массікот: Я щойно завершила два великі дослідницькі проєкти – один про здатність російської армії вчитися, інший про те, що відбувається з її людським капіталом, професіоналізмом і дисципліною. Щодо навчання: зараз вони дуже зайняті. Архітектура військового навчання, яку вони вибудували в Москві та академічних центрах за останні чотири роки, активно працює, і вони спокійно виконують політично безпечні рішення – вдосконалюють броню, тактику, вимагають іншого технічного рішення, рекомендують іншу комбінацію можливостей. Це напрям, який усі схвалюють, і зараз у цій сфері дуже жваво.
Але є і зовсім інша сторона, і це їхня історична сліпа пляма. Вони просто не розуміють, що не можна отак виснажувати власний фізичний капітал і водночас очікувати повної боєздатності. Проблеми з дисципліною, які ми зараз бачимо, катастрофічні – навіть за російськими мірками, якщо порівнювати аж із часів Червоної армії. Гіршого я ще не бачила. Коли ми кажемо, що російська армія не просувається вперед, половина причини – а може, й більше – це інша українська тактика і якісна перевага України. Але значна частина – це відсутність у росіян нових адаптацій на місцях і час, який вони витрачають на знущання й здирництво щодо власних людей.
То що це означає для майбутнього? У деяких напрямах – дрони, чимало технічних галузей, радіоелектронна боротьба – вони збережуть рівень і продовжать розвиток. З протиповітряною обороною й досі проблеми, але над цим працюють. А от проблеми з професіоналізмом і дисципліною – катастрофічні. Спосіб їх виправити є, але він суперечить тому, чого хоче від цієї армії Путін, – а він хоче велику армію: злочинців не викинеш, якщо тобі потрібно, щоб усі залишалися в штучно роздутому війську. Тож на боці людського капіталу ми побачимо повернення дечого справді потворного з дев'яностих – тільки на стероїдах. Ось що я думаю.
Майкл Кіммідж: За настільки всеохопну й глибоку розповідь – від 1990-х аж до сьогодення – ми у великому боргу перед вами. Дуже дякую, що приєдналися до цієї розмови про витоки війни.
Дара Массікот: Дякую, що запросили. Це завжди приємно.
