Фільм Крістофера Нолана повернув у центр культури поему, якій 2700 років. У подкасті Foreign Policy "Ones and Tooze" економічний історик Адам Туз і заступник редактора FP Кемерон Абаді читають "Одіссею" як текст про гроші, торгівлю і небезпеку: шляхи постачання олова, заради контролю над якими Трою варто було захопити; катастрофу, що поглинула майже всі держави Східного Середземномор'я; дім, який дав економіці її назву; і дивну логіку, за якою чоловік прив'язує себе до щогли, аби почути сирен і все-таки дістатися додому.
Торгова війна, що спалила Трою
Кемерон Абаді: Одна цифра для тебе – 2700. Приблизно стільки років тому написали "Одіссею". Вона ж стала сюжетом найпопулярнішого зараз у світі фільму: режисером став Крістофер Нолан, а роль Одіссея виконує Метт Деймон. Я цього тижня фільм подивився і можу засвідчити, що він неймовірно гучний, до того ж знятий дуже переконливо. "Одіссея", звісно, – це епічна поема про мандрівку Одіссея додому, на Ітаку, після Троянської війни. Вона продовжує "Іліаду", яка розповідає історію тієї війни та її наслідків. Якщо почати з цієї міфічної події, то яку економічну історію можна розповісти про Троянську війну як тло "Одіссеї"?
Адам Туз: Ну, із джерелами тут не дуже. Я в жодному разі не класичний філолог і мушу визнати: щоразу, коли я стикався з добою грецької міфології, я був геть спантеличений. Головне, що варто розуміти, як на мене, – гомерівські епоси, як ми вважаємо, датуються приблизно 800 роком до н. е. Це на 400 років раніше за класичну Грецію, Афіни, Спарту і так далі. А розповідають вони про події, які на 400 років давніші за Гомера, – період, який ми приблизно віднесли б до 1200 року до н. е.
Тобто це так, ніби ми у складний, темний, поетичний спосіб писали б у 2020 році вірші про те, що діялося за Карла Великого.
Датою падіння Трої зазвичай називають щось на кшталт 1250 року до н. е. І це вміщує всю історію в рамку того, що тепер заведено називати бронзовою добою, – періоду великих імперських державних структур у Східному Середземномор'ї. Єгипет там уже давно, ще з набагато ранішого часу. Хети в центральній Туреччині, греки, організовані в мікенські державні структури, вавилоняни і багато хто ще. А ключовий товар – бронза, яка сама є сплавом міді й олова. Тож велика економіка тієї доби, економіка великих держав тієї доби, як вважають, оберталася по суті навколо торгівлі цими двома товарами. Мідь була порівняно доступна, а олово доводилося везти кораблями аж із Афганістану. І саме на цьому, як ми вважаємо, найімовірніше й трималася економіка Трої: на стягненні своєрідного мита з транзиту олова до мікенських грецьких держав.
У фільмі Нолана, який я ще не бачив, є, наскільки я розумію, момент, коли Одіссей озирається назад і усвідомлює: ой, а чи не ми тут погані хлопці?
Чи не ми ті люди, які зруйнували цю структуру бронзової доби, бо ми були тими небезпечними чоловіками, що прийшли з моря, а насправді ми боролися з Троєю за контроль над торгівлею?
А далі, на біду, починається геть гірка історія. Історія Трої складна, бо є Троя, яку спалили в 1250 році до н. е., але, на відміну від гомерівської версії, де це означає кінець цілої епохи і де всі починають виводити свої родоводи від троянців-утікачів по всьому світу, ту Трою, як ми знаємо, доволі швидко відбудували. Тож розповідь про цілковите знищення не збігається зі свідченнями: Троя не стерта і не загублена для історії – її відбудували.
Але ми точно знаємо, що від початку XIII до середини XII століття до н. е. цивілізації Східного Середземномор'я накрила тотальна катастрофа. Її називають великою кризою бронзової доби, з якої вцілів лише Єгипет. Усі інші державні структури зазнали масштабного розладу. І ми вважаємо, що це наслідок війни, різних типів дисфункційних економічних структур і зміни клімату, які до XII століття до н. е. по суті зруйнували всі великі цивілізації тієї епохи. Тож епос Гомера озирається не лише на катастрофу війни, а й на цивілізацію, що стоїть на порозі розпаду, – і до 800 року до н. е. самі греки це вже знають.
Недарма цей епос справді позначає воєнний шок, засадничий шок для західної цивілізації і для того, як вона розповідає такі історії. Хронологія тут стиснута, як у підзорній трубі: період у 400 років, побачений через 400 років після нього і переданий нам ще через 2000 років, зведено в єдину драму троянської кризи. Якщо думати про німецьку культуру, то Тридцятилітня війна і великі війни XX століття стають пізнішими епосами такого ж масштабу. Нолан перед цим зняв "Оппенгеймера", так? Тобто він перейшов від фільмів про атомні бомби до фільмів про цей момент, і в цьому є певна логіка.
Чому економіка названа на честь дому
Кемерон Абаді: Чимала частина драми крутиться навколо дому Одіссея і його долі, навколо того, що станеться за відсутності господаря. І варто зауважити, що саме слово "економіка" походить від грецького слова ойкос, тобто дім. У якому сенсі дім Одіссея був чимось більшим, ніж просто житлом? У поемі він виглядає майже як корпорація, за контроль над якою б'ються різні претенденти. Як це, зрештою, приватне уявлення про економіку пов'язане з нашим сучаснішим поняттям, значно ширшим, яке ми застосовуємо до всіляких публічних тлумачень суспільного життя?
Адам Туз: Головними рушіями економіки бронзової доби в цьому регіоні були палацові господарства. Це були суперойкоси, великі, величезні доми, які й вели торгівлю на далекі відстані. Але базовою одиницею суспільства був, найпевніше, не палац, а великий ойкос: доми, які, саме як ти й кажеш, були одиницями інтегрованого господарського управління і матеріального виробництва. У такому домі була родина власників, майно, земля, якою вони володіли, можливо, якесь ремісниче начиння, раби, робітники, і все це у відносно самодостатньому режимі.
І не випадково слово на позначення економічної самодостатності, автаркія, теж грецьке, бо воно описує одну з функцій ойкоса. Точніше, це один зі способів визначити, чим є ойкос.
Одиниця з чоловіків, жінок, жерців, поневолених, тварин, знарядь, землі – одиниця, яка є самодостатньою. Ось що робить ойкос ойкосом. Це водночас і його мета.
І досягає він цього через другий засадничий принцип – поділ праці. Тобто це вже соціальний організм: не всі роблять одне й те саме, система розкладена на низку належних завдань. Чоловіки зазвичай ведуть сільське господарство, жінки роблять хатню роботу, певна робота для вільних людей, певна робота для рабів. А ще це модель управління, причому управління патріархального. Зрештою, саме це і є центральне питання домашньої лінії "Одіссеї": хто врешті одружиться з удовою, з нібито вдовою, бо тоді він і отримає контроль над цим ойкосом.
Як дім поглинув публічну сферу
Адам Туз: Саме слово додає до грецького поняття економіки другий елемент: з одного боку ойкос, з другого – номос. Я бачив виведення або від номос, або від немейн, але номос – це порядок; немейн означає управління. Тож в ідеї ойкономікос, яку ми маємо від Ксенофонта в сократичному діалозі, управління ойкосом постає як новий тип знання. Це те, чого мають навчитися молоді майбутні господарі. Це те, чого жінок мають навчити їхні чоловіки. Це те, що має бути накинуте як форма порядку. Тож воно за своєю суттю ієрархічне, за своєю суттю патріархальне, побудоване на радикальному поділі між вільними і невільними, між тими, хто керує, і тими, хто не керує.
Якщо шукати відповідник у сучасному світі, то в християнському світі під цю модель підходять монастирі. А зрештою можна подумати і про корпорацію – так само про зону ієрархії й порядку всередині того, що в нашу добу стало чимось значно ширшим, а саме публічною економікою.
Кроки до цього дуже складні, до того ж вони є предметом суперечок і в самій класичній філології. Версія, яку ми з тобою вивчали на курсах політичної теорії, така: у класичній Греції ойкос – світ приватного економічного відтворення, який тримався в межах дому і був самодостатній, – був первинним щодо політичної дії в публічній сфері, в полісі, але водночас, зрештою, нижчим за неї своєю логікою. У полісі люди діставали не нескінченну поденщину відтворення, а щось на кшталт історії. Іншими словами, дією в публічному просторі можна було вписати себе у безсмертя.
Ганна Арендт серед сучасних політичних теоретиків проводить цю межу найрізкіше. Робить вона це почасти, як мені здається, щоб відмежуватися від того, що вважає однією з вироджених рис сучасного стану: від XVIII століття ойкос поступово таки став публічною сферою. Коли дім правителя розкривається як громадянське суспільство, як публічна сфера, економіку у XVIII і XIX століттях починають осмислювати як зону загального обміну і справді як зону значного публічного та державного інтересу. А тоді виникає зона того, що по-справжньому дратуватиме Арендт, – зона "соціального", яка насправді є публічною версією внутрішнього життя ойкоса як головного клопоту сучасності.
Сучасні дослідники, надто ті, хто має ліві погляди, або феміністки, з Арендт тут сперечаються. Схоже, сперечаються з цим і класичні філологи, бо вважають, що ця версія різкого розмежування приватного і публічного, яку Арендт виводить з Арістотеля, перебільшена, а реальна логіка грецького полісного суспільства була, як і слід було очікувати, значно інтегрованішою. Якщо згадати мого доброго друга Стефана Айха, який пише про Арістотеля і гроші, то вже видно, як у сфері обміну і хрематистики – грецького терміна на позначення заробляння грошей на відміну від управління домом – з'являються проміжні ланки. Бо коли доми мусять торгувати між собою, чим вони розраховуються? Вони розраховуються грошима. А гроші – це щонайвищою мірою політична функція, бо вони майже як мова, що зшиває поліс докупи.
Ось про яку генеалогію тут ідеться. А в європейській політичній думці, від ранньомодерної доби і далі, коли настає Ренесанс і люди глибоко занурюються у греків та починають це все продумувати, сучасне бачення економіки свідомо формується на противагу таким прочитанням класичної історії.
Гесіод пояснює ледачому братові, чому ніщо не буває міцним
Кемерон Абаді: Чимала частина поеми і чимала частина фільму – це спроби Одіссея дістатися додому. Труднощі в нього через те, що він скривдив Посейдона, бога морів, і той його карає, принаймні так це розуміє сам Одіссей. Як така теологія покарання від богів формує наше розуміння ризику? Морська подорож – один із засадничих способів думати про ризик: рейси кораблів, страхування цих рейсів. Але якщо примхливі боги можуть просто втрутитися і зруйнувати будь-яку подорож, чи взагалі можливо помислити страхування? Який статус мають жертви богам? Чи це такий собі первісний спосіб управляти ризиками, і чи його взагалі можна порівнювати зі страхуванням?
Адам Туз: Це захопливе питання, бо ризик дуже тісно пов'язаний із питаннями базової метафізики: що ми думаємо про те, як улаштований світ. Знову ж таки, я не класичний філолог, але я читав одного автора – селянина на ім'я Гесіод, який у VIII столітті до н. е., тобто, мабуть, трохи після Гомера, пише текст під назвою "Роботи і дні", де пояснює своєму ледачому братові, як улаштований світ.
Його засаднича теорія ризикованості світу прив'язана до того, що ми назвали б історичною розповіддю. Він вважає, що було золоте покоління, створене безпосередньо Зевсом, яке жило як боги, було в гармонії з богами, і все в нього було добре. Потім прийшло друге покоління, срібне, зарозуміле й пихате, воно почало зазнаватися. Далі було бронзове покоління – бачиш, він описує це через типи металів – жорстоке і схильне до саморуйнування. А тоді настав четвертий вік, вік героїв, яких описує Гомер, чоловіків, що полягли під Троєю. А греки, каже він братові, від 700 року до н. е. і далі живуть у залізному поколінні, позначеному, якщо хочеш, погодною системою доброї і лихої долі, де біль і радість чергуються так, що з цим треба розважливо навчитися давати раду.
Тобто в нього є метатеорія того, чому існує ризик: ми в зоні ризику, бо живемо у віці заліза. Ми туди потрапили через власні психодрами з богами. І в тому світі жити без клопотів по суті неможливо. Не вийде.
Ти житимеш у світі, де ніщо не триває довго. Літо не буде вічним. То що тобі треба робити? Тобі треба будувати комори.
Немає спину ні праці й журбі удень, ні смерті вночі. Ти мусиш пристосуватися до цієї жорсткої залізної реальності, повчає він брата. То що ти можеш зробити? Насправді тобі треба збагнути, чого воліють боги, чого хоче Зевс, бо це твоя єдина надія зорієнтуватися в цьому просторі.
І ось за цим гесіодівським поглядом величезної ваги набуває ворожіння. Насправді ти маєш уміти зрозуміти, до чого хилять ці сили. Тож усі можливі види ворожіння, найвідоміший з яких, звісно, оракул Аполлона в Дельфах, де мені пощастило побувати. Це таке місце, де тобі може здатися, що ти бачиш, як тут діє дух Божий. Але якщо тобі не по кишені подорож до Дельфів і не по кишені заплатити за оракула, ти кидаєш кості. Греки в західній традиції були великими винахідниками азартних ігор, і не просто азартних ігор: засобів ворожіння. І вони шукали будь-яких знамень.
Отже, є така фігура – і зараз я перекручу грецьке слово – хресмологи, чия робота полягає в читанні оракулів. І це великий бізнес. Це щось на кшталт того, що робимо ми. Це як експерти-коментатори грецького поліса, які висловлювали думки про те, чи добре обернеться спартанське вторгнення 431 року до н. е. для греків чи для спартанців, або чи справді хороша ідея відрядити величезну експедицію на Сицилію 415 року до н. е. І, схоже, місцеві можновладці підкуповували цих синоптиків, щоб ті давали правильні знаки. І, звісно, сицилійська експедиція виявилася абсолютно катастрофічною.
Але інший спосіб пом'якшити ризик – ти абсолютно маєш рацію, це грубе функціональне прочитання, але воно все одно явно правдиве – полягає в тому, що ти робиш приношення. І намагаєшся, так би мовити, встановити з богами приязні стосунки. Ти позначаєш свою підлеглість, ти намагаєшся прочитати їхні думки. Бо в тебе є ця теорія, що ми у віці заліза, де через власну нездатність жити в гармонії з богами і через катастрофу Трої, у якій загинули справжні герої, ми тепер опинилися в просторі того, що ми назвали б радикальною невизначеністю. Нам треба з цим якось давати раду.
Гральні кості, актуарні таблиці й віра в те, що ризик можна порахувати
Кемерон Абаді: Але хіба сама передумова ризику не в тому, що він обчислюваний?
Адам Туз: Так, але це надто просто, згоден? Бо звідки ти знаєш, обчислюваний він чи ні? За яких умов він обчислюваний?
Коли вони дістають кості й кидають їх, вони кажуть: це обчислюване, і оці кості тобі скажуть. Ти на це: та це ж геть ненауково. А я тобі відповім: ну то покажи мені наукове підґрунтя прогнозів щодо ШІ.
Вони конструюють обчислюваність. Ми бачимо, що вони точно намагаються звести це до ризику, хоча Гесіод каже їм, що проблема, можливо, зовсім не такого штибу.
Кемерон Абаді: Гадаю, у кісток похибка більша, ніж в актуарних таблиць.
Адам Туз: Ну, воно ж туди й веде, згоден? А для чого роблять актуарні таблиці? По суті, щоб скласти карту тієї гри в кості, якою є життя. Ось для чого вони. Їх буквально придумали для міст на кшталт Манчестера, де ти запитуєш: чи можу я застрахувати життя пана із середнього класу в Манчестері? Яка в нього смертність порівняно з тим, якби він жив у сільській місцевості? Це вигідна пропозиція? Манчестер був – ми про це говорили в минулому випуску – інкубатором соціальних наук саме тому, що там намагалися обчислити ризики виживання в цьому новому залізному віці.
Кемерон Абаді: Це розширює уявлення про те, з чого можуть складатися дані. Можливо, передбачення оракула теж є свого роду даними, які можна звести в таблицю.
Адам Туз: Для них це було так само реально, як інфаркт, я певен.
Чому центробанк воліє не бути вільним
Кемерон Абаді: Якщо звузити до одного епізоду цих поневірянь: він, як відомо, натрапляє на сирен, які співають украй звабливу пісню. Його попереджають не дати матросам її почути, бо інакше вони піддадуться спокусі й розіб'ють корабель. Тож він заліплює команді вуха воском, поки вони проводять судно повз. Але сам Одіссей вимагає прив'язати його до щогли і не заліплювати йому вуха, щоб він міг почути сирен, коли пропливатиме повз. Це часто наводять як метафору для економіки, а конкретно для роботи центробанків: центробанки прив'язують себе до щогли, ставлять довгострокові цілі й не спокушаються покликом сирен, який вабить до короткострокових цілей. Якщо розібрати цю метафору, як саме вона працює? Якщо центробанки – це Одіссей, то хто тоді сирени? І що взагалі підживлює спокусу слухати?
Адам Туз: Загальна проблема тут – це самозв'язування, достовірне зобов'язання і трохи парадоксальна логіка, за якою позбавити себе свободи – це спосіб краще досягти своїх цілей, з огляду на те, що твою вільну волю можуть підважити сили, яких ти не контролюєш і реакцію на які ти теж не контролюєш. А центробанки хочуть встановити достовірну, надійну функцію реакції. Вони хочуть перетворити себе на функцію.
Вони хочуть стати ризиком, а не невизначеністю, якщо повернутися до сказаного вище. А щоб це зробити, вони мусять позбавити себе свободи.
Спокуси, якщо говорити про політичну економію так, як її бачать певного штибу консервативні політекономи, – а це, до речі, консервативний міф, – спокуса полягає в тому, що ти можеш повестися на улесливі обіцянки демократичної політики, яка може обрати якесь короткострокове полегшення. І якщо центробанки послідовно потурають цьому імпульсові, наслідком буде дестабілізація очікувань. А далі, якщо весь час поступатися, ти опинишся в гіперінфляції, і ось тоді ти справді наскочиш на скелі, і це буде катастрофа, і ти вже ніколи не дістанешся додому. І щоб цього уникнути, ти встановлюєш незалежність інституцій.
Ти цілком можеш піти далі, Кеме, і просто сказати: ну а навіщо весь цей героїчний одіссеївський сюжет? Чому б не заліпити вуха й собі і не скористатися механічною функцією, тобто цілком недискреційним центробанківським правилом Тейлора? Але це, як на мене, позбавило б тебе драми. А драма центробанківської справи в певному сенсі й полягає в тому, щоб опиратися тому, що дається легко, і щоб усі бачили, як ти опираєшся.
Тобто не бути роботом, а бути людиною, яка справді опирається.
А цікаво те, що є ще один тип моделі, до якого центробанки теж іноді вдаються, трохи м'якша версія, яку вони називають дельфійською моделлю і яка повертає нас до оракула, про якого ми говорили кілька хвилин тому. Замість того щоб просто казати: ми центробанк, ми обстоюємо цінову стабільність, ми бачимо і чуємо все інше, але не думайте, що ми хоч якось змінимо свій курс, ось наша ціль, – замість цієї драми самоствердження незалежності дельфійське бачення трохи більше схоже на історію в дусі forward guidance (сигнали центробанку про майбутню політику), яку зараз так активно обговорюють, бо Ворш, новий голова ФРС, проти неї. Це, можна сказати, діалог, що спирається на дані й передбачає перемовини. Ти йдеш до оракула і подаєш знамення, або оракул сам щось бачить, ти ставиш оракулові питання, а оракул дає тобі відповіді. І центробанк стає таким собі співучасником прогнозування, а не просто скелею, не просто одіссеївською фігурою, прив'язаною і впертою у своєму курсі попри все. Обидві моделі по суті походять з того самого набору західних цивілізаційних міфів та ідей – хоча, звісно, це були реальні практики, принаймні Дельфи були.
Кемерон Абаді: Це справді допомагає мені зрозуміти політичний статус центробанків, саме в сенсі тієї драми, яку ти описуєш, коли вони в центрі дії. Якби це був автоматичний механізм, дія перемістилася б кудись інде. Мав би бути хтось поза човном, хто ухвалює рішення і каже, який у нас курс.
Адам Туз: Ще недооцінюють те, що він робить із веслярами.
Сучасні одіссеї: від Чехословацького легіону до Джейсона Борна
Кемерон Абаді: Тобто далі просто крути весло. Це багата метафора, мабуть, тому "Одіссея" й має той статус, який має. Але мені цікаво, чи взагалі можлива така одіссея сьогодні. Сама передумова поеми в тому, що подорож з одного острова на інший переносить Одіссея між радикально різними світами, де він зустрічає інших богів, інші цивілізації, німф, які не чули ні про те, звідки він іде, ні про те, куди прямує. Це дає змогу шукати пригод, де сама пригода є самоцінністю, певним благом, і обіцяє певного роду відкриття, і буквальне, і метафоричне. Це, очевидно, був доглобалізаційний світ, час, коли навіть Греція не була об'єднана від острова до острова. То чи мислима в нашому нинішньому світі така одіссея, де географія досі є суттєвим чинником того, як ми розуміємо себе і світ довкола?
Адам Туз: Це питання дуже спонукає до роздумів. Це лише один зі способів прочитання, але якщо відштовхуватися від війни як відправної точки, то найспокусливіше порівняння – з надзвичайними історіями солдатів і переміщених осіб, які поверталися додому після великих воєн. І найнеймовірніша така історія, яка насправді є історією глобальної доби, тільки доби, що працювала повільніше, – це знаменитий Чехословацький легіон. Це були піддані Австро-Угорської імперії, які здалися росіянам у 1916 році, а в 1917-му, після революції, росіяни завербували їх воювати разом із російськими революціонерами проти Центральних держав. Але потім, коли сталася більшовицька революція, вони вдруге переходять на інший бік, до нового союзу за підтримки британців, французів і американців, і з боями пробиваються додому.
Тобто це люди, які починають свій шлях у Богемії, опиняються по інший бік конфлікту, потім опиняються в Україні, а тоді розтягуються вздовж Транссибірської залізничної лінії і з боями пробиваються назад до Богемії через Транссибірську магістраль, Владивосток, Тихий океан, Каліфорнію – де їх уже вітають як героїв, – Нью-Йорк, Атлантику. Вони прибувають до Франції, а тоді прибувають назад до Богемії.
Тобто якщо це не одіссея, то я вже не знаю, що таке одіссея. Це найнеймовірніша навколосвітня подорож, і можна лише уявляти, які там були небезпеки. Якщо ти починаєш як селянин у Богемії і саме так перетинаєш світ, то бозна, що сталося з їхньою суб'єктністю.
Але якщо відштовхуватися від більш психологічного прочитання, то ключовий термін, наскільки я розумію, – політропос. Саме так описано Одіссея. І була цікава розмова між Емілі Вілсон, однією з найбільш визнаних сучасних перекладачок "Іліади" та "Одіссеї", і Дереком Томпсоном, викладена в дуже вдумливому дописі на Substack, де Томпсон звертав увагу на те, що Вілсон переклала це доволі прямолінійно: Одіссей був складним чоловіком. Він був складний. Політропос.
Він був мігрантом, поетом, люблячим чоловіком, батьком, перелюбником, бездомним, піратом, злодієм, брехуном, масовим убивцею, героєм війни.
У цьому сенсі, якщо почати звідси і спитати себе, яку траєкторію можна уявити накресленою, коли ми думаємо про ту множинність, яку кожен із нас по-своєму в собі носить, то чому б і ні – в абстрактному сенсі, а не в буквальному географічному, з яким мали справу чехи, чи переміщені особи після Другої світової війни, чи, власне, великі драми африканських воєн, ті надзвичайні одіссеї, у які люди вирушають з Еритреї до Італії або з Еритреї до Британії. Але в більш мікрокосмічному вимірі, хіба це не одна з тих речей, які роблять цей текст таким позачасовим? Власне, модерність можна мислити як те, що перетворило це з легенди про окрему людину на досвід дуже й дуже багатьох людей у сучасному житті: відірваність від коріння, потреба знайти себе, мандри, ця складна різноманітність ролей, які ми на себе беремо. Бо ми не в ойкосах. Ми не прив'язані до конкретних поділів праці. Ми ці вільні, зламані люди.
А що мене справді вразило, коли я думав про це в таких категоріях, – це зв'язок із Меттом Деймоном. Бо кого ще він утілював? Для мене знаковою фігурою був Джейсон Борн, а Джейсон Борн для мене – це такий собі Одіссей доби глобальної війни з тероризмом. Він прокидається в Середземному морі, якимось дивом не втопившись, і не знає, хто він. І проходить цю неймовірну траєкторію, а де він зрештою опиняється? Не в Середземномор'ї, а обличчям до Атлантики, у тій неймовірній сцені з португальськими вітряками, коли він заходить у бар із жінкою, яка увійшла в його життя, і раптом він вільний, бо не знає, хто він. Уся драма про те, що в нього є всі ці таланти, і це таланти воїна. Він здатен на страшні речі, і він знає, що страшні речі вже робив, а на тлі звучить "Extreme Ways" Moby, і це таке відчуття: хто я і як мені себе знайти. Вілсон сказала це буквально одним рядком, але мене це вразило як дуже сильне спостереження: вона вважала, що Деймон у цьому фільмі фактично грає Одіссея в борнівському ключі, а це надто пласко, і що для її прочитання як класичної філологині це не передає всієї складності персонажа.
Кемерон Абаді: Мені здається, ти описуєш сучасний стан людини, і паралель тут можлива. Але коли я думаю про Джейсона Борна, я думаю про екзистенційну кризу. Драма тут – це екзистенційне відчуття втрати і те, що ти справді не знаєш, хто ти, не розумієш, звідки в тебе взялися твої навички, які виявляються доволі неоднозначним даром. А політропос я радше уявляв би як щось повернуте назовні, де саме відчуття пригоди є мало не благом саме собою. І, можливо, це може бути просто тому, що ми тепер забагато знаємо. Мабуть, GPS усе це зіпсує. Які терени ми можемо досліджувати?
Адам Туз: Ми можемо досліджувати власний внутрішній світ. Мабуть, це те, що всім нам треба досліджувати.
