Борис Джонсон керував британським урядом з 2019 до 2022 року. На ці роки припав Брекзит, потім пандемія ковіду, а далі й перші місяці повномасштабного вторгнення Росії. Відтоді він кілька разів приїздив в Україну, востаннє у лютому був на передовій. В американському подкасті School of War він розповів ведучому Аарону Макліну, як британська розвідка ще взимку знала, що готує Кремль, і як Лондон не зміг переконати в цьому Париж і Берлін. Джонсон також відповів на давнє звинувачення Кремля, ніби його візит до Києва у квітні 2022 року зірвав мирну угоду. І назвав зброю, яка, на його думку, вже є в руках Вашингтона, але досі лежить без діла. Раніше Джонсон уже викладав свій план, як не дати Путіну вийти з цієї війни переможцем.
Есей, який переконав Лондон
Аарон Маклін: Пам'ятаєте момент, коли ви вперше зрозуміли, що вторгнення таки буде, що це насправді?
Борис Джонсон: Тут я мушу віддати належне своєму міністрові оборони Бену Воллесу. Ще влітку 2021 року він прочитав той божевільний путінський есей у дусі Нострадамуса – про те, що Україна нібито частина Росії, і всю решту цієї маячні. Він прийшов до мене й каже: слухай, я справді вважаю, що він налаштований серйозно, справді вважаю, що він таки піде війною. За ту осінь я й сам прочитав есей та побачив, що назріває щось дуже кепське. Ми вирішили подивитися, чим можемо зарадити. Ми допомагали Україні давно, ще від першого вторгнення 2014 року, і Британія завжди твердо стояла на боці українців: намагалася тримати Путіна в рамках і підтримувати Київ.
Наприкінці 2021-го і на початку 2022 року сумнівів у нас майже не лишилося. Відверто кажучи, дані радіоперехоплення, які надходили від ваших і від наших, не лишали простору для тлумачень. Ми знали, що він готує щось дуже погане.
Навіть напередодні війни нашим друзям це все ще не було очевидно. Пам'ятаю, як у лютому 2022 року, буквально перед вторгненням, я приїхав в Україну й говорив з Володимиром Зеленським. Навіть тоді він висловлювався ухильно, коли йшлося про те, чи справді все це станеться, бо не хотів лякати власну країну. Думаю, він знав, що станеться. Тож я сказав би так: на межі 2021 і 2022 років, а вже точно до Мюнхенської безпекової конференції, ми були майже впевнені.
Аарон Маклін: І британська політика вже тоді відверто виходила з того, що вторгнення буде. Ви досить рано почали постачати протитанкову зброю.
Борис Джонсон: Не забувайте, постачали. І я цим дуже пишаюся. Ми передали українцям NLAW – дуже корисні протитанкові комплекси, які запускають з плеча; їх роблять у Белфасті на заводі, що колись був Short Brothers, а тепер належить Thales. Але табу на постачання серйозної летальної зброї зламав Трамп, і заслуга тут його. Не пригадаю, хто саме йому це порадив, можливо, Джон Болтон, але Джавеліни українцям відправив саме Трамп. Чудовий крок. Ось це реально щось змінило, і саме це дало нам змогу зробити те, що ми зробили, і переконувати наших партнерів.
Чому Париж і Берлін відмовлялися вірити
Аарон Маклін: Ви пам'ятаєте розмови з Макроном чи з кимось іще, де вони висловлювали сумнів, що до цього дійде? У чому була природа європейського скепсису?
Борис Джонсон: Гадаю, це була відчайдушна надія, що не дійде. Я казав: слухайте, треба вводити проти них санкції, щоб їх зупинити, – а Олаф був категорично проти. Емманюель теж. Згадайте, що діялося з українським досьє від 2014 року. Ми тоді, по суті, зіпсували собі все на вшануванні висадки в Нормандії, нас просто не було на потрібній зустрічі. Тому нормандський формат – це Франція, Німеччина, Росія і Україна. Конфлікт там розглядали так, ніби це побутова сварка між Росією та Україною, а нас за тим столом не було. Досьє належало французам і німцям. Проблема була їхня, це вони мали її владнати. Вони поводилися як сімейні психологи, хоча насправді йшлося про звірячий напад однієї сторони на іншу. Вони вдавали, ніби неупереджено врегульовують цей кошмар.
Вони не могли прийняти, що Путін справді на це піде. Нам доводилося казати: послухайте, ви маєте почути те, що чуємо ми. Ми чуємо, як батальйонним тактичним групам дають команду висуватися на фронт. Ми чуємо все це. А вони чути не хотіли.
Особливо добре пам'ятаю одну розмову з німцями. Не називатиму, хто це був, але один високопоставлений представник відомства канцлера сказав: якщо це все одно станеться, то чи не краще, щоб воно сталося швидко, українці програли і на цьому все скінчилося?
Аарон Маклін: Так.
Борис Джонсон: Я розумію, чому він так сказав. Я категорично не погоджувався, але через чотири з половиною роки після того вторгнення, коли стільки людей убито й покалічено, коли стільки лиха і страждань, я розумію, чому в нього це вирвалося. І досі вважаю, що він помилявся. Він хотів сказати: слухайте, це буде кошмар для всього світу, кошмар для України, кошмар для Росії, то, може, краще швидше з цим покінчити. Я вважав це глибоко хибним і вважав, що ми маємо допомогти українцям чинити опір. Вони хотіли чинити опір. Вони хотіли воювати. Вони хотіли захищати свою країну. А це одне з найсильніших людських почуттів, які взагалі бувають.
"Повна і цілковита маячня"
Борис Джонсон: Українців ніщо не могло зупинити. Тепер кажуть, і Кремль це повторює, що після того, як його війська відкинули від Києва, у квітні був період, коли переговори про мирне врегулювання реально просувалися. А мій візит до Києва того квітня нібито ці переговори і зупинив. Кажуть, що я зіпсував усю справу, що через мене мирна угода стала неможливою. Це повна і цілковита маячня. Не було такого європейського лідера, не було такого лідера на Заході, який міг би змусити українців припинити боротьбу за свою країну.
Усе, що я хотів сказати Володимирові Зеленському після пережитого ними жаху, коли всупереч усьому вони виштовхали другу армію світу з-під Києва і трохи посунули її на сході, було ось що. Я не можу бути більшим українцем за самих українців. Але якщо ви хочете воювати далі, ми будемо поруч. Оце і все, що я сказав. І я мав на це чіткий мандат від свого кабінету і від парламенту. Це й досі позиція британців.
Аарон Маклін: Минуло чотири з половиною роки, і навіть ті, хто підтримує Україну, мусять визнати: справа зайшла в глухий кут. Чи був момент, скажімо, восени 2022 року, коли росіяни справді відкочувалися і Путін погодився б на угоду?
Борис Джонсон: Путін на кожному етапі міг зафіксувати здобуте і сказати: досить. І я анітрохи не сумніваюся, що Володимир Зеленський на угоду пішов би. Він цього не скаже і не може сказати, але я не сумніваюся, що де-факто він обміняв би землю на мир. Не де-юре, а де-факто. Він погодився б заморозити все по лінії зіткнення – за умови, що Захід дасть якісь гарантії: що Україну захистять, що її укріплять, що буде щось на кшталт стратегії сталевого дикобраза.
Але Путін ніколи навіть не наблизився до такої згоди. Покажіть мені хоч один момент за ці чотири з половиною роки, коли він реально сказав, що припинить воювати, що перестане слати війська. Єдина причина, з якої він звідкись відходив, – це те, що українські війська героїчно його відбивали. Оце і все. Він не зробив нічого, щоб наблизити мир.
Що дрони зробили з передовою
Аарон Маклін: За останні пару місяців у багатьох склалося враження, що в України справи йдуть значно краще.
Борис Джонсон: Так і є. Справи йдуть чудово. Їхні технології вражають. Вони роблять дивовижні речі. Але на фронті кошмар. Абсолютний кошмар.
Аарон Маклін: Ви були там на початку цього року. Що ви побачили?
Борис Джонсон: Я побачив увесь жах становища українського солдата на передових позиціях. Розумієте, наскільки дрони змінили обличчя війни і наскільки вони страшні. Це дуже б'є по психіці: будь-якої миті смерть може прилетіти з неба, і все. Оцей дзизкучий комарик може тебе вбити. Я все це бачив і бачив, як важко їм доводиться.
Путін дуже, дуже старався взяти Запоріжжя, це відоме місто на півдні. Його великою мірою будували за американської допомоги, як і греблю, ще у 1930-х, за часів Герберта Гувера. Неймовірна історія, неймовірне місце. Путін хоче його тому, що, контролюючи Запоріжжя, він набагато ближче до коридору на Одесу, і тоді він може по-справжньому підкосити Україну. Тому бої там дуже важкі.
Одна з найсумніших рис цієї війни – те, що діється в селах. Солдати обороняють село, їм треба десь розміститися, тож вони сидять у бліндажах і в хатах. А це означає, що будинки в тому селі бомблять. І якщо ти цивільний і живеш там, то починаєш злитися, що твоє життя руйнують саме так. Місця, де я був кілька місяців тому, у лютому, зараз захоплює ворог. Тож ви маєте рацію: українці воюють краще, але Росія тисне далі. Тисне і тисне. У Путіна в голові ніколи не було жодного стимулу зупинитися.
Інструмент, який Сенат ось-ось дасть Білому дому
Борис Джонсон: Хороша новина сьогодні – це та історія в Сенаті, законопроєкт Ліндсі Ґрема. Він ще не пройшов до кінця, але, сподіваюся, пройде. Це серйозне знаряддя тиску на Путіна. Ідеться про стовідсоткове мито для всіх, хто купує російські нафту й газ або продукти з них. Так роблять п'ять великих країн – Китай, Індія і далі за списком, – і це має добряче вдарити. Це має вдарити по Путіну.
Аарон Маклін: Це і є ваш рецепт? Економічна війна?
Борис Джонсон: Це треба зробити. І оскільки я зараз у Вашингтоні, скажу дещо загальне про Сполучені Штати. Хоч би як критикували Білий дім і взагалі всіх за те, як вони поводяться з Україною, якби не США, Україна сьогодні не була б незалежною країною. Не сумнівайтеся: Америка й далі лишається арсеналом демократії. Розвідувальна підтримка, Starlink, усе таке – саме ця відданість тримає Україну на плаву.
Нам треба куди чіткіше сказати, що Путін мусить програти. І, гадаю, було б чудово, якби це пролунало саме зі Штатів. Дональд Трамп зробив на цьому напрямі кілька дуже добрих речей. Я згадував Джавеліни, а цей законопроєкт – просто чудова штука. Це серйозно. Це серйозніше за все, що зробили із санкціями європейці.
Аарон Маклін: Мені здається, питання не в тому, чи ухвалять його, а в тому, чи змусять його працювати.
Борис Джонсон: До цього я і веду. Зараз усі важелі примусу в руках Трампа. Це велетенська довбня, якою можна гахнути Путіна. Він мусить це зробити, бо Путін зі свого місця не до кінця впевнений, що Сполучені Штати справді стоять за вільну, суверенну і незалежну Україну. Не до кінця впевнений. Бувають моменти, коли я не певен, що й самі американці до кінця в цьому впевнені.
Уявіть, що президент береться за цей інструмент усерйоз і дає зрозуміти, що не жартує. Що він каже Путіну: слухай, серйозно, це триває вже надто довго; мені мало просто закінчити війну, я хочу, щоб ти вийшов, щоб ти зупинився, щоб ти визнав Україну вільною країною. І що цю заяву він підкріплює справжньою готовністю застосувати санкції з цього законопроєкту. Гадаю, у Кремлі це справило б сильне враження. Розгін ми брали довго, а самого удару так і не побачили. Можливість у нього величезна.
"Робота НАТО – відповісти: аякже"
Аарон Маклін: Тепле слово про трансатлантичні зв'язки почути дедалі важче, і по цей бік Атлантики, і по той. Я бачу такого дедалі менше.
Борис Джонсон: Бувало значно гірше. Не тіште себе ілюзіями щодо трансатлантичних відносин, вони переживали жахливі часи. Нам довелося мати справу з Джин Кіркпатрік через Фолкленди. Рейган вторгся в Гренаду. Жахливі речі трапляються. Тертя є завжди.
Але, чесно кажучи, у багатьох цих речах я згоден з Тоні Блером, хоч у Британії таке говорити не заведено. Вам не обов'язково погоджуватися з американською стратегією щодо Ірану чи схвалювати її, ба навіть розуміти, як саме вона має спрацювати. Але уявіть: президент Сполучених Штатів каже – друзі, колеги по НАТО, у нас проблема, буду з вами відвертий, я не думав, що вони перекриють Ормузьку протоку, нам потрібна допомога, підсобите нам з логістикою? Робота НАТО, направду й по-справжньому, – відповісти: аякже. Саме так і сталося б, якби я був прем'єром. Не треба схвалювати методи, не треба брати участь в ударах по Ірану. Але коли перед тобою глобальна економічна проблема найвищого ґатунку, як-от перекриття Іраном життєво важливої артерії, ти маєш бути поруч. Як на мене, ми зреагували повільно.
Аарон Маклін: Чи міг би зараз допомогти британський флот? Який у вас стан справ із флотом?
Борис Джонсон: Звісно, ми могли б допомогти, і мали б зробити більше. Але цього приниження Британії я не терпітиму. Я його дещо помічаю, таке глибоко засіле хихотіння.
Аарон Маклін: Для мене це не хихотіння, а щире занепокоєння.
Борис Джонсон: Чесно кажучи, я вважаю, що збройні сили в нас чудові. Їх треба нарощувати. Не думайте, ніби за мого правління все було куди легше й краще, але в нас точно був план дуже швидко вийти на 3 відсотки ВВП, і уникнути цього ми ніяк не могли.
Проблема з оборонними видатками ось у чому: ви витрачаєте трильйон доларів на рік, а президент хоче йти до півтора трильйона. Зробити це легко, бо можна накупити купу дуже ефектних машин. F-35, суперавіаносці, танки. При цьому мені не очевидно, що танки досі були в Україні вирішальними. Важка броня коштує дорого. Дрони виявилися дуже важливими. Тож не можна робити з витрат фетиш заради самих витрат, треба знайти правильне спорядження. Витратити на оборону шалені гроші й отримати за них мізер – дуже, дуже легко. Самими лише витратами питання не розв'язати.
Я не проти певного хихотіння, але є межа. За нашими мірками ми втратили в Афганістані багато людей, і чути, як це рахують по копійках, мені не хотілося. Було сумно, коли ми вибиралися звідти так стрімголов, і, чесно кажучи, я вважаю, що це зробили погано. Коли озираюся на той епізод, на літо й осінь 2021 року, думаю, що він, імовірно, і став одним зі спускових гачків повномасштабного вторгнення. Точно не допоміг.
Венс, свобода слова і "ми вас вигадали"
Аарон Маклін: У віцепрезидента Венса це радше критика цивілізаційного рівня. Відчуття, що прогресизм у Європі вийшов з берегів.
Борис Джонсон: Мене це трохи зачіпає, зокрема й тому, що частка правди тут є. Учора ввечері хтось зі сцени, просто перед моїм виступом, сказав, що в Британії заарештували 12 тисяч людей за щось, написане у твіттері, абощо. Я подумав, що це не може бути правдою, і швидко поліз гуглити. Виявилося, що йшлося, звісно, не лише про твіттер: там був і онлайн-екстремізм, і перегляд заборонених матеріалів із дітьми, і багато чого ще. Але сама теза слушна. Гадаю, у нашій країні зараз таки забагато втручання у свободу слова, і це, мабуть, справедливий докір. Поліція не має марнувати на таке час.
А от коли говорять, що нашу цивілізацію стирають, тут я скажу стоп. Не думаю, що це зовсім так. І в цю 250-ту річницю Американської революції нагадаю вам: ваша цивілізація повністю збудована на нашій. Це ми вас вигадали. Ви продукт британського Просвітництва XVIII століття і залишаєтеся ним, і слава Богу. Наші спільні сильні сторони й досі значно, значно переважають слабкі.
Хто очолить Європу, яка стоятиме сама
Аарон Маклін: Щоразу, коли я спілкуюся з нашими друзями по той бік Ла-Маншу, надто з французами, багато мови про так звану стратегічну автономію. Ви ставитеся до неї скептично. Можете пояснити докладніше?
Борис Джонсон: Будь ласка, якщо ви готові витрачати на оборону значно більший відсоток ВВП і забезпечити себе тим, що зараз дає Америка. Сьогодні ядерну парасольку над Європою практично на сто відсотків тримають Сполучені Штати. Залежить це від того, чи вірите ви у французьку force de frappe, тобто в ядерний арсенал Парижа, і чи вважаєте, що він працює. У нас є незалежні сили ядерного стримування, але від часів Другої світової ми залежимо одні від одних, а точніше – просто залежимо від вас. Отже, це ядерний бік справи.
По-друге, будь-який військовий союз від часів Пелопоннеської війни й навіть задовго до неї тримається на державі-гегемоні. У Європі мусить бути держава-гегемон, і це Сполучені Штати Америки, так ведеться від Другої світової. Найважливіша військова постать у Європі – SACEUR, верховний головнокомандувач сил НАТО в Європі, і це американець. А все тому, що Америка має ось що. 11 атомних суперавіаносців, у китайців їх приблизно один-два. 100 баз по всьому світу, деякі просто величезні, бази в кожній країні НАТО. 5000 ядерних боєголовок. Трильйон доларів на рік на оборону.
Якщо європейці хочуть стратегічної автономії, їм доведеться спробувати все це відтворити. І доведеться знайти лідера. Це будуть французи? Не думаю, що італійці будуть у захваті. Це будуть німці? Багато хто буде не в захваті. Це будуть британці? Від такого багато хто теж не буде в захваті, хоча ідея, звісно, була б чудова. То хто ж, бельгійці? Європейська стратегічна автономія – це фікція, пастка і самообман.
Найкраща стратегія для Європи – та, до якої давно закликають британці. Усім нам треба більше витрачати на оборону. Варто нарешті прислухатися до того, що каже президент Трамп, а каже він речі аж ніяк не дурні. І треба старанно доглядати трансатлантичний альянс і тримати його живим. Бо хоч би що про нього казали, він виграв дві світові війни, він переміг жахливу радянську тиранію в холодній війні, він визволив від комуністичного гніту буквально десятки країн. Це й далі чудова річ. І я сподіваюся, що разом, коли доходить до таких проблем, як Україна, ми й надалі підтримуватимемо свободу і матимемо успіх. Європейці можуть говорити про стратегічну автономію, але якщо вона реально підриває НАТО і те, як улаштований світ, то це, на мою думку, буде велика дурість.
Найдешевша страховка, яку купує Америка
Аарон Маклін: Дуайт Ейзенгауер казав: не дайте дядькові Сему перетворитися на дядька-простака. Це повертається раз у раз, але зараз загострилося. У Пентагоні є люди, які не хочуть, щоб SACEUR був американцем, вони хочуть віддати цю посаду. Поясніть американському платникові податків, навіщо це потрібно.
Борис Джонсон: Я їх розумію. Але я справді вважаю, що сильний трансатлантичний альянс вигідний нам усім: щоб Путін не роз'їдав східні межі Європи, щоб тамтешні країни не завалилися назад у комунізм. Хоч би скільки ви платили зараз – а зобов'язань в Америки по всьому світу безліч, – якщо альянс знову розсиплеться, згадайте 1917 рік і 1942-й, згадайте, як вам двічі довелося втручатися і тягати за нас каштани з вогню, коли все йшло шкереберть. Поїдьте на Омаха-Біч і подивіться, яку жертву принесли американці через те, що європейці все запороли. Тримайте кришку на цьому казані. Тримати його закритим – відносно дешево. Збережіть американське лідерство, збережіть цей порядок. Світові краще, Америці краще, а ви маєте в Європі безліч вірних друзів і прихильників.
Аарон Маклін: Окрема суперечка про структуру американської сили – це острови Чагос, Дієго-Гарсія. Британці намагаються їх позбутися.
Борис Джонсон: Не британці. Лейбористський уряд. Це божевілля. У маврикійців є теоретична претензія на острови Чагос, яка загадковим чином виникла тоді, коли британський уряд вирішив більше не надавати Маврикію допомогу на розвиток. З помсти вони порушили проти нас цілком безпідставну справу про суверенітет. Це була афера. А тоді втрутилися китайці. Вони побачили, як можна цим скористатися: з Маврикієм вони приятелюють, а в Генеральній Асамблеї ООН мають велику групу підтримки. Вони прокрутили кілька резолюцій ООН і рішення міжнародного суду так, щоб усе мало вигляд, ніби Британія зобов'язана віддати острови. Звісно, це нісенітниця. Коли я був прем'єром, ми просто відбили цю подачу. Президентові я б наполегливо радив ось що: якщо британці й далі гнутимуть цю божевільну лінію, оминіть посередника і домовляйтеся з Маврикієм напряму.
Китай – це Спарта, Америка – це Афіни
Борис Джонсон: Днями президент Трамп їде до Сі Цзіньпіна в Китай, і Сі каже: ми маємо подбати, щоб не потрапити в пастку Фукідіда. Не знаю, чи читав він Фукідіда, але такої нісенітниці я не чув за все своє життя, бо тут усе перевернуто з ніг на голову. Мовляв, Америка – це Спарта, окопана держава, що йде на дно, а Китай – Афіни, держава на підйомі. Нісенітниця. Усе навпаки. Це Китай – Спарта, закрите автократичне суспільство. А Америка є і завжди була відкритим суспільством афінського взірця. Кажи, що хочеш, живи, як хочеш, поки не шкодиш іншим, обирай собі керівників. Оце Афіни. Оце Америка.
Насправді у світі відбувається не занепад Америки і не піднесення Китаю. Подивіться на цифри. І тут я категорично не згоден з Ілоном Маском і всією цією публікою. Америка, хоч як це неймовірно, і далі дає близько 25 відсотків світового ВВП, а то й більше. 65 відсотків вартості світових фондових ринків. 58 відсотків світових валютних резервів тримають у доларах.
Тепер подивіться на демографію. Америка вже зараз незрівнянно багатша, хоч країна вона куди молодша, їй 250 років. Близько 93 тисяч доларів на людину в Америці і 15 тисяч у Китаї. Подивіться на народжуваність, подивіться на щільність населення. Коли летиш над Америкою, а я літаю багато, дивишся вниз і думаєш: а де всі? Величезні орні рівнини, тінисті ліси, судноплавні річки. Порівняно з Європою, Індією чи Китаєм там нікого. Населення Америки зростатиме й далі і до кінця століття, ймовірно, дійде до 430 чи 500 мільйонів. Китай, навпаки, входить у справді серйозний демографічний спад: зараз одна дитина на жінку дітородного віку. Цифри, які я бачив, показують, що до кінця століття їх лишиться приблизно 680 мільйонів проти 1,4 мільярда сьогодні. Тобто Америка вже має величезну перевагу на душу населення, і я не думаю, що вона втратить її так швидко, як дехто пророкує. А Китай на очах старіє раніше, ніж багатіє, чи принаймні багатіє не досить швидко, щоб наздогнати. Коли Сі заговорив про пастку Фукідіда, саме це, як на мене, і мав відповісти Трамп. Він мав одразу перекинути м'яч назад через сітку.
Аарон Маклін: Дуже багато у вашій відповіді тримається на цій різниці типів режиму. Ґрем Еллісон, автор терміна "пастка Фукідіда", усе це відкинув би. Міршаймери, реалісти в теорії міжнародних відносин, узагалі не вважають, що має якесь значення, що ми демократія, а вони автократія. Для них це чисті розрахунки сили, більярдні кулі, що стикаються на столі.
Борис Джонсон: Гаразд, будь ласка. Тоді підіть і подивіться, що по собі лишила афінська демократія і що лишила спартанська олігархія. Ось що я сказав би всім цим Міршаймерам і Еллісонам. Приїдьте на руїни Спарти: там кілька повалених каменюк і кози. Афіни – це історія, філософія, комедія, трагедія, лірика, геть усе. Архітектура, скульптура.
Напружуючи сили під керівництвом згори, радянська Росія могла робити прориви в медицині й науці, замовлені партійними кадрами, а Китай точно здатний створювати неймовірні речі. Китай – дивовижна країна, у якій живуть мільйони блискучих людей. Але коли я дивлюся на Америку, я досі бачу середовище свободи. І є прямий зв'язок між свободою слова, яка так важлива, свободою думки і здатністю винаходити. Те, що Америка зробила за останні роки, годі осягнути. В Америки величезний відрив у штучному інтелекті. У Китаю справи йдуть добре, бо держава наказує китайським підприємцям наздоганяти. В Америки справи йдуть добре, бо хтось каже: слухайте, а ми ж можемо це зробити, або можемо полетіти на Марс, або ще якесь божевілля, – і вони беруться пробувати. Тож я і далі ставлю на демократії. Є зв'язок між демократичною свободою та інноваціями, між нею і бажанням талановитих людей жити у твоїй країні, і зростанням населення, і довгостроковим економічним добробутом.
Читайте також:
Чому, на думку Джонсона, тривкий мир неможливий без членства України в НАТО
Як Джонсон підтримав санкційний тиск на Москву, поки Путін відмовляється від миру
