Дрогобич нерідко називають молодшим братом Львова. Дійсно, міста мають певну схожість: та сама галицька атмосфера, старовинна забудова, тихі затишні вулички. Однак ототожнювати їх точно буде несправедливо. Дрогобич має самобутню багату історію, що приховує чимало таємниць та береже в собі пам’ять про визначні для України події. Тож, аби ближче познайомитися з містом та відкрити для себе його таємниці, одного спекотного літнього дня беру квиток і вирушаю до Дрогобича.
Перша згадка про Дрогобич датується 1387 роком, проте, вважається, що місто виникло значно раніше – ще за часів Київської Русі, будучи центром її солеваріння. Після падіння Галицько-Волинського князівства місто перейшло під владу Польщі, а через декілька століть ввійшло до складу Австро-Угорщини. 20 століття стало для Дрогобича часом чергових змін: місто опинилося у складі ЗУНР, згодом Польщі та Третього Райху, а від 1944 року – радянської України. Пам’ять про ці епохи ніби викарбувана в архітектурі Дрогобича.
Йдучи з автовокзалу, минаємо сіру радянську забудову, що є типовою для всіх українських міст. Проте що ближче підходимо до центру, то частіше помічаємо старовинні будинки. Вазони з квітами на маленьких балконах навіюють атмосферу, ніби гуляєш по вулицях якогось французького чи італійського містечка поблизу моря.
Фото: автора
Так, милуюючись старою австрійською архітектурою, наближаємось до кремезної будівлі – Великої хоральної синагоги. Виявляється, раніше значну частину населення міста становили мешканці юдейського віросповідання. Через це в Дрогобичі було багато синагог, проте вмістити всіх вірян вони не могли. Тому в 1842–му році розпочалось будівництво Великої хоральної синагоги, яке тривало аж до 1865 року. На жаль, подальші жахи двох світових війн, не минули для храму безслідно.
«Гітлерівці тримали в ній коней. Після Другої світової і знищення єврейської частини населення міста, синагога уже не відродилась. Спершу тут був склад солі, потім совіти у велетенській споруді влаштували меблевий магазин. Щоб вантажівки могли заїжджати просто у приміщення, було розібрано стіну, крім цього, проламавши перекриття, в колишній синагозі змонтували ліфт», – пише публіцист Богдан Волошин для «Локальної історії».
За цей час будівля синагоги значно занепала, однак у 2018 році її відреставрували. Масштабна реставрація дала змогу не тільки відновити колишній вигляд споруди, а й знову повернути храм до життя.
Фото: автора
Загалом релігійних пам’яток у Дрогобичі, як і в багатьох містах заходу України, чимало. Однак далеко не кожному місту вдалося зберегти свою сакральну спадщину в такому хорошому стані, як Дрогобичу. Доказом цьому є щонайменше церква Святого Юра – унікальний дерев’яний храм, зведений без жодного цвяха ще в 15 столітті. Він є одним із восьми дерев’яних церков Карпатського регіону, включених до списку ЮНЕСКО 2013 року.
За інформацією ТСН, початково церкву звели у XV столітті в селі Надієво (нині Івано-Франківщина), а в 1656 році її розібрали, перевезли на волах і знову зібрали у Дрогобичі. Тоді дрогобичани обміняли цей храм на сіль – речовину, добуванням якої Дрогобич славився споконвіку. Остаточного вигляду храм набув завдяки талановитому будівничому Григорію Теслі, який у 1680 році збільшив споруду та надав їй тієї витонченості, що збереглася й донині. Повністю відчути весь шарм давньої святині можна, тільки зайшовши в неї.
Відчинивши важкий металевий замок храмових дверей і ступивши всередину, одразу відчуваєш прохолоду, яку зберігають старі дерев’яні стіни. І це попри те, що на вулиці стовпчик термометра на той момент сягав позначки 37 градусів. Інтер’єр святині вражає не менше: зверху до низу стіни храму розписані малюнками. Тут можна зустріти портрети святих, ілюстрації багатьох біблійних історій та навіть бачення вірянами Страшного суду. Особливу атмосферу в храмі створюють звуки потріскування підлоги, запах дерева та заломлене крізь вітражі світло.
Фото: автора
Іншим не менш загадковим місцем, яке пощастило відвідати, є Костел Святого Апостола Варфоломія, що вважається найстарішим храмом Дрогобича. Його будівництво розпочалось у 1392 році за ініціативи Владислава ІІ Ягайла і закінчилося в 1410-х роках. У 1498 році костел було значно пошкоджено під час нападу на місто татар і волохів, тож відбудувати його знову вдалося тільки в 1511 році. Згодом святиня ще неодноразово зазнаватиме руйнацій: зокрема у 1594, 1624 та 1648 роках. Про бурхливу історію святині нагадують її стіни: місцеві жителі подейкують, що круглий предмет, який застряг у стіні храму, є залишком гарматного ядра.
Фото: автора
Регулярні напади на Дрогобич змусили польську владу ще в 16 столітті збудувати біля костелу оборонну вежу. Свої оборонні функції вона виконувала до середини 18 століття, аж поки вежу не перебудували в дзвіницю. До речі, сьогодні на її стінах видніється меморіальна дошка з нагоди звільнення Дрогобича козаками в часи Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.
«Восени 1648 року в Дрогобичі селянсько-козацькі загони та повсталі мешканці міста і навколишніх сіл розгромили польсько-шляхетські війська і визволили місто», – викарбувано на дошці.
Фото: автора
Як виявилося, на цьому дивовижні історії костелу не закінчуються. Вже на зворотньому шляху побачив біля святині два дерева, на стовбурі яких закріплені ржаві металеві кронштейни. З уст місцевого мешканця дізнаюсь, нібито це залишки старої шибениці, на якій колись вішали в’язнів або полонених козаків, що брали участь у визволенні міста. І дійсно, згодом таке припущення вдалося знайти в Інтернеті. Якщо історія про дерева вішальників є правдою, а не просто моторошною місцевою легендою, то одразу виникає запитання: чому місцем страт обрали територію саме біля святині? Поки хтось молився про відпущення гріхів, інші ж чинили страшні злочини біля стін сакрального місця.
Фото: автора
Минувши костел Варфоломія, потрапляєш в самісіньке серце міста – дрогобицьку площу Ринок. Схожість із львівською площею помітна одразу, однак Дрогобич має власний характер, який не сплутаєш зі Львовом. У центрі площі знаходиться ратуша, а біля неї – романтичний фонтан двох закоханих, що стоять під парасолею. Символічно, що на парасолі цих закоханих весь час ніжились голубки.
Фото: автора
Цікавою є також історія дрогобицької ратуші. Ще у XV столітті на площі Ринок збудували дерев’яну ратушу. Однак до XIX століття вона застаріла, а на одній зі стін з’явилася тріщина. Тому в 1829 році на її місці звели нову споруду за Віденським проєктом. Згодом і вона зазнала реконструкції – у 1924–1929 роках за проєктом львівських архітекторів Мар’яна Никодимовича та Яна Семковича тут постала сучасна міська ратуша. Подолавши 156 сходинок, можна піднятися на її вежу та помилуватися панорамою майже всього міста. Дорогою до вершини також можна побачити фотографії старого Дрогобича та старовинний годинниковий механізм. На самому годиннику ратуші видніється напис, що з латинської перекладається, як «Годинник не спить, бо ви не знаєте, котра година».
Фото: автора
Після розміреної, проте продуктивної прогулянки центром Дрогобича, вирішую відвідати легендарну Дрогобицьку солеварню. Як відомо, місто споконвіку славиться виробництвом солі. Перші правдиві згадки про солеваріння у Дрогобичі датуються другою половиною 14 століття. У листі Папи Римського Боніфація 9 від 1390 року йшлося про те, що князь Володислав Опольський подарував латинському архієпископству в Галичі десятину від прибутку з продажу солі у Дрогобичі і Жидачеві. Про це пише регіональне видання «Дрогобич.City». Попри низку технічних змін, протягом століть технологія видобутку і виварювання солі у Дрогобицькій солеварні не змінилась: сіль виварюють із природної ропи, яку добувають у шахті на глибині 50 метрів. Втім, потрапити на територію солеварні самостійно не вдалося: як з’ясувалося, відвідати підприємство можна, лише попередньо записавшись на екскурсію. Тож вирішую пошукати заклад із старовинною галицькою атмосферою, щоб скуштувати автентичну каву з дрогобицькою сіллю – і зрештою знаходжу потрібне місце.
Смак капучино з сіллю та кленовим сиропом виявився дійсно незвичним: ніби п’єш традиційну солодку каву, проте в роті залишається солонуватий посмак. Вже після кількох ковтків вдалося сповна відчути незвичний смак напою – настільки, що захотілося прихопити упаковку такої кави додому. На цій позитивній ноті моя мандрівка містом добігла кінця.
На жаль, всі визначні місця та цікавинки Дрогобича точно не вдасться охопити в одному матеріалі. Щоб це зробити, певно, варто було б видати окрему книжку. Тож нехай цей репортаж стане своєрідним прологом до вашої власної незабутньої мандрівки Дрогобичем.
